В останній частині свого циклу «Казус Філарета» протоієрей Богдан Гулямов звернув увагу на дуже цікаву, на мою думку, тему. Це тема гібридної автокефалії, яку теоретично може надати своїм єпархіям в Україні Російська Православна Церква. Як вважає о. Богдан, такий сценарій на сьогодні виглядає малореалістичним. І наводить на користь своєї думки два потужні аргументи — неготовність до такої моделі вирішення українського церковного питання керівництва РПЦ та УПЦ МП та фактор COVID-19, який вже встиг докорінно змінити наше життя.
Чотири сценарії для Українського православ’я
Що ж, обидва аргументи слушні. Свого часу я намагався переконати Блаженнішого митрополита Онуфрія в тому, що УПЦ — юрисдикція до якої ми тоді обидва належали — матиме історичне майбутнє лише в тому випадку, якщо стане на шлях канонічного унезалежнення. 19 липня 2018 року ми з владикою Онуфрієм мали особисту бесіду. «Томос неминучий» — сказав я тоді владиці Онуфрію. І запропонував йому певний канонічний сценарій: скликати Помісний Собор УПЦ, проголосити на ньому автокефалію та звернутися з проханням до Москви та Константинополю цю, соборно проголошену автокефалію визнати. Сценарій, можливо, був неідеальний, утім, він дозволяв зберегти лице керівництву УПЦ й убезпечував вселенське православ’я від тої кризи, через яку воно наразі проходить. Проте наша розмова, на жаль, аж ніяк не вплинула на позицію митрополита Онуфрія. «Ніякого Томосу не буде, про все домовлено» — запевняв тоді мене владика, маючи на увазі якісь секретні, невідомі загалові домовленості між Москвою та Константинополем…
Слушним є й інший аргумент о. Богдана — під час пандемії та напередодні глобальної кризи українське церковне питання та сценарії його вирішення дійсно на певний час втрачають свою актуальність… Й усе ж, на моє переконання, сценарієм гібридної автокефалії не варто легковажити, бо це, принаймні, один з 4-х головних церковних сценаріїв для України.
- Сценарій №1: Збереження статус-кво. Схизма між Москвою та Константинополем зберігається; УПЦ (МП) та ПЦУ зберігають свій нинішній канонічний статус; таїнства ПЦУ не визнаються Московським Патріархатом (та УПЦ як його складовою частиною), а, отже співслужіння між цими юрисдикціями неможливе — вони існують ніби у двох паралельних один до одного світах.
- Сценарій №2: Подолання розколу світового православ’я та існування в Україні двох паралельних юрисдикцій («естонський» варіант). Москва та Константинополь відновлюють канонічне спілкування та досягають домовленості про паралельне існування в Україні двох православних юрисдикцій — ПЦУ та УПЦ (у складі Московського Патріархату); таїнства ПЦУ визнаються УПЦ (МП), започатковується практика співслужіння, стосунки між УПЦ (МП) та ПЦУ поступово нормалізуються.
- Сценарій №3: дарування УПЦ «гібридної автокефалії». Усвідомивши, що процес створення в Україні автокефальної Православної Церкви неминучий, РПЦ ухвалює рішення про надання УПЦ (МП) статусу автокефальної Церкви. Але формальне проголошення автокефалії не призводить до справжньої незалежності УПЦ — керівництво РПЦ зберігає можливість впливу на церковне життя в Україні.
- Сценарій №4: Подолання розколу та створення в Україні єдиної помісної Церкви. Москва та Константинополь відновлюють канонічне спілкування та досягають домовленості стосовно утворення в Україні — спільними зусиллями обох Патріархатів — єдиної помісної Православної Церкви.
Церковні питання в нашій країні давно і тісно пов’язані з політичними, а точніше — з зовнішньополітичними. Саме тому ймовірність реалізації кожного з описаних нами сценаріїв буде залежати, перш за все, від геополітики.
Сценарій №1 або продовження статусу-кво найлогічніше виглядатиме за умов, коли Україна й надалі існуватиме у форматі зовнішньополітичної невизначеності — «застрягши» між Заходом та Росією. Церковна ідентичність за таких умов й надалі буде пов’язана з ідентичністю політичною, тобто символізуватиме той або інший цивілізаційний вибір. Належність до УПЦ означатиме умовно-проросійський вибір («істина Церква» для прихильників, «Церква-окупант» для супротивників). А членство в ПЦУ символізуватиме умовно-проєвропейський вибір («справжня Українська Церква» для прихильників, «Церква розкольників» для супротивників).
«Естонський» варіант або сценарій №2 можливий у тому випадку, коли або:
а) сама собою вичерпається енергія конфлікту (а це може розтягнутися на роки і навіть на десятиліття) й Українським Церквам буде зручніше та корисніше замиритися;
б) саме такий сценарій буде обрано Москвою та Константинополем як компромісний.
Сценарій №4, поза усяким сумнівом, є найоптимальнішим для України, бо максимально відповідає інтересам і Церкви, і держави, і українського суспільства. До того ж саме цей сценарій може унормувати церковне життя в Україні у чіткій відповідності до канонічної традиції Православної Церкви. Адже, з точки зору канонічного права, на території однієї країни (держави) має існувати лише одна Помісна Церква. Одначе, втілення цього сценарію вірогідне лише за умови, що Україна остаточно визначиться зі своїм вектором розвитку й остаточно відбудеться як самостійна європейська держава (а не колонія Росії або буферна зона між Росією та Заходом). Відзначимо й ще один важливий момент: реалізувати цей сценарій своїми силами Україна наразі неспроможна. Тут потрібна добра воля та скоординовані зусилля Константинопольської та Російської Православних Церков.
Сценарій №3: гібридна автокефалія — на перший погляд, виглядає фантастичним. Але зверніть увагу як наполегливо просуває цей сценарій відомий російський місіонер та богослов протодиякон Андрій Кураєв.
«Перешкоджати створенню автокефалії в Україні логічно лише в тому випадку, якщо відомі якісь плани про возз'єднання Росії та України. Кремль мріє, що фінансово-економічна криза на Україні переросте в соціально-політичну, відбудеться новий майдан і до влади прийдуть проросійські сили, які попросять захистити Київську та Львівську народні республіки. І ось коли знову виявиться, що “броня крепка и танки наши быстры”, тоді бажано, щоб “визволителів” зустрічали дзвоном. А для цього контроль над дзвіницями повинен бути в руках Кремля… В інших сценаріях ця стратегія викликає у мене нерозуміння» — стверджує о. Андрій в одному зі своїх останніх інтерв’ю. Й продовжує свою думку — якщо українська автокефалія буде московським дарунком, то Московська патріархія лише від цього виграє: на всеправославних форумах у неї з’явиться ще один дружній голос...
Проте позиція о. Андрія цікава не лише тверезістю думок та розрахунків. Як відомо, Кураєв — людина інтегрована до експертних кіл, що працюють над виробленням російської державної політики у сфері релігії. До того ж, о. Андрія Кураєва вважають близьким до митрополита Псковського і Порховського Тихона (Шевкунова) — ієрарха, який є уособленням консервативної партії в РПЦ. Тому я би радив нашим читачам з особливою увагою поставитися до наступних слів о. Андрія: «Насправді я навіть знаю єпископів, які з цим [мається на увазі новий підхід РПЦ до питання української автокефалії — М.О.] згодні і в дуже приватній бесіді засуджують дії і бездіяльності патріарха Кирила в українському питанні. У моєму житті таке бувало не раз: те, що спочатку здавалося зухвалістю, з роками ставало очевидністю».
Як бачимо, серед впливових єпископів РПЦ є й такі, що готові розглядати сценарій надання Українській Церкві автокефалії. І це зовсім не дивно. Адже, як ми зараз покажемо, цей сценарій може відповідати інтересам російської сторони за різних моделей розвитку політичної ситуації в Україні.
По-перше, гібридна автокефалія може бути корисною для РПЦ вже зараз. Створення ПЦУ та видання Томосу про автокефалію суттєво послабили в Україні позиції УПЦ (МП). Своєю чергою надання УПЦ формально автокефального статусу сприяло би відновленню позицій цієї Церкви в українському суспільстві, збільшило її місійний потенціал, зробило б УПЦ привабливішою для багатьох українських політичних сил.
По-друге, гібридна автокефалія могла би стати у нагоді для Росії і в разі продовження поступового руху України на Захід. Усвідомивши, що Україна політично випадає з її зони впливу, російська сторона за допомогою гібридної автокефалії могла би: а) модернізувати та удосконалити свої інструменти впливу; б) зафіксувати свій вплив на церковне життя України, створивши тут такий собі «острівець лояльності» до Росії — Церкву-супутник РПЦ.
По-третє, — вкажемо і на цей, вкрай сумний для нашої країни сценарій, — гібридна автокефалія могла б стати цікавим способом вирішення українського церковного питання за умов, якщо Україна остаточно опиниться у сфері впливу РФ. Поглинути Україну, принаймні на першому етапі, Росії буде дуже нелегко. Тому навіть за таких — вкрай несприятливих для неї умов — Україна має зберегти свою державність. Й хоча ця держава де-факто втратить свободу у визначені своєї зовнішньої політики та перетвориться на аграрно-сировинний придаток Росії, де-юре Українська держава збереже свій суверенітет. За таких умов гібридна автокефалія стала би повним аналогом нового політичного статусу України — керованою з Москви, але формально незалежною церковною структурою.
Втім, досить про політику. Давайте краще спільно поміркуємо про церковний бік справи…
Українське питання та патріарх Кирил
Спочатку варто надати визначення терміну «гібридна автокефалія». Слово «гібридна» тут виступає синонімом «удавана». Іншими словами, «гібридна автокефалія» — це такий статус та стан місцевої Церкви, коли вона ніби сполучає несполучне. Формально або де-юре ця Церква повністю канонічно самостійна (або автокефальна). А де-факто — вона залежна від іншої Помісної Церкви.
Нічого нового російській стороні тут вигадувати не треба. Потрібно лише розширити нинішній статус УПЦ — з гібридної «незалежності» до гібридної автокефалії. Відповідно до Благословенної Грамоти від 27 жовтня 1990 р. УПЦ «незалежна та самостійна у своєму управлінні». Архієрейський Собор УПЦ МП самостійно обирає Предстоятеля, який формально лише «благословляється» Патріархом Московським і всієї Русі. А Священний Синод УПЦ має право самостійно засновувати та скасовувати єпархії у межах України, вибирати і поставляти правлячих та вікарних архієреїв… Але ж не є секретом, що «самостійність та незалежність» переважно існують на папері, а де факто Московська Патріархія володіє та активно користується багатьма механізмами впливу на Предстоятеля, Священний Синод та єпископат УПЦ МП. Включно з телефонним правом, коли працівник Патріархії з Москви може зателефонувати у Київ, Одесу або Донецьк й оголосити місцевих єпископам формально незалежної УПЦ, що той або інший кандидат у єпископи є «некошерним»…
У такий само спосіб — за усною вказівкою з Москви — було 2005 року інкорпоровано до єпископату УПЦ керуючого Патріаршими парафіями в Канаді єпископа Марка (Петровцій); заблоковано роботу робочої групи по підготовці діалогу з УПЦ КП та синодальної комісії по діалогу з УАПЦ, звільнено з посади голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ МП та відкликано до Москви архімандрита Кирила Говоруна (2009). Прикметно, що всі згадані дії здійснювалися без ухвалення офіційних рішень на засіданнях Священного Синоду, як цього вимагає Статут УПЦ. А чого варта деструктивна анти канонічна діяльність в 2011–2012 роках митрополитів Агафангела (Саввіна) та Іларіона (Шукало)? Скориставшись хворобою митрополита Володимира, згадані ієрархи тимчасового узурпували владу в Священному Синоді УПЦ. Але ж вони діяли не самі по собі! Всі їх дії таємно інспірувалися Москвою та звершувалися з негласного благословення патріарха Кирила.
Існує усталений стереотип: автокефалія Української Церкви суперечить стратегічним інтересам російської держави. Не хочу розпочинати дискусію про справжні та вигадані політтехнологами інтереси Росії. Але зауважу, що згадана теза не витримує критики навіть в тому разі, якщо ми розглядатимемо інтереси Росії так само, як вони розглядаються сьогодні Кремлем. Адже, образно кажучи, автокефалія — це порожня посудина. А її (автокефалії) ідейне наповнення залежить від того, який вміст влитий у цю посудину. Іншими словами, від того хто саме цю посудину наповнює…
Чому ж тоді Росія так наполегливо бореться проти української церковної незалежності? Тут має місце певна історична інерція — Київська Митрополія існувала у складі Московського Патріархату понад 330 років (1686–2018). Добровільно відпустити Київ в «автокефальне плавання»? На перший погляд, це виглядає як історична поразка. Принаймні саме так вважав спочилий патріарх Московський і всієї Русі Алексій II (1990–2008). «Автокефалія Української Церкви? Цілком ймовірно, але нехай це станеться не за мого патріаршества» — міркував патріарх Алексій. Й обрав доволі прогнозовану тактику — максимально відтерміновувати неминуче. З одного боку, він відмовив УПЦ в автокефалії (про що його офіційно просив Собор УПЦ 1–3 листопада 1991 р.). А з іншого, фактично надав митрополиту Володимиру й єпископату УПЦ можливість керувати Церквою самостійно, з мінімальним втручання з боку Москви.
Згадана тактика не дозволяла РПЦ принципово вирішити українське питання. Але вона, принаймні, дозволяла тримати певний баланс між інтересами Києва та Москви. Проте у вищому керівництві РПЦ існував впливовий опонент такого «половинчастого» підходу — голова Відділу зовнішніх церковних зносин Московського Патріархату митрополит Смоленський і Калінінградський Кирил, який ще у першій половині 2000-х намагався переконати МЗС Росії в тому, що РПЦ та російська держава мають спільно боротися проти української автокефалії. Минув час. Митрополит Кирил став Патріархом Московським і всієї Русі. І його персональний «хрестовий похід» супроти української церковної незалежності продовжився вже на новому рівні.
Патріарший престол митрополит Кирил здобув не без обману. На той час його довіреною особою у Києві був архімандрит Кирил (Говорун), який активно пропагував схему: «обрання митрополита Кирила на посаду патріарха в обмін на підтвердження канонічних прав УПЦ». Ця ж договірна схема — гарантії «суверенітету» УПЦ в обмін на голоси «української партії» на елекційному Помісному Соборі 2009 року — була погоджена майбутнім патріархом з митрополитом Володимиром особисто. Однак, як стало зрозуміло через кілька років, для владики Кирила значно більше значили зобов’язання, які він взяв перед російською державною владою: впоратися з українським питанням. Щоправда, й цієї обіцянки патріарх Кирил не виконав. Поширення квазіцерковної ідеології «русского мира», намагання протидіяти українському Томосу, розрив з Константинополем, Афінами та Олександрією, намагання провести «всеправославний суд» над Патріархом Варфоломієм на зустрічі в Аммані (26 лютого 2020 р.). Все це зрештою завершилося «пшиком», бо за 11 років патріаршества владиці Кирилу так і не вдалося вирішити українське питання у вигідному для Москви форматі… Ба більше, завдяки непродуманій політиці Московської Патріархії «українська криза» для РПЦ перетворилася на кризу стосунків з православним світом.
Я особисто знаю патріарха Кирила — ми неодноразово з ним спілкувалися. І тому можу стверджувати — це дійсно масштабна й талановита особистість. Але як кажуть: «маленька людина породжує маленькі проблеми, велика людина — великі»… Розгублений, стомлений, змарнілий — саме таким видався мені патріарх Московський і всієї Русі під час свого виступу у Храмі Христа Спасителя 29 березня цього року, коли він закликав російських вірян тимчасово утриматися від відвідування храмів. Кожному з нас нелегко переглядати свої погляди та позиції. Тим паче, коли ти публічна особа, ба більше — релігійний лідер… Згаданий мною виступ патріарха засвідчив — він ще здатний переглядати свої позиції. Принаймні здатний робити це тоді, коли зустрічається з чітко вираженою волею російської держави.
А що ж з українською автокефалією? Чи не настав час патріархові переглянути свою позицію і з цього питання?..
До 6 січня 2019 року українська автокефалія була предметом боротьби та торгів. Але після підписання та вручення Томосу автокефалія Української Церкви стала незворотною. Автокефальний устрій Української Церкви відтепер є доконаним історико-канонічним фактом… Факти здатні тішити або ранити наше ego, вони можуть приносити нам радість або сум. Але заперечуючи факти, що нам не подобаються, ми не витісняємо їх зі сфери буття, а лише будуємо свій — паралельний реальності — світ. Константинополь має «відкликати Томос» — йшлося у зверненні Священного Синоду УПЦ від 3 квітня 2019 року. А спікер УПЦ протоієрей Микола Данилевич назвав Томос «духовною берлінською стіною для українського Православ’я, який не просто розділив, а законсервував розділення українського Православ’я». Але будь-які пропозиції або емоційні оцінки не здатні вплинути на доконані канонічні дії Константинополя. Томос про автокефалію Української Церкви вже ніхто і ніколи не відкличе. Адже, капітулювавши перед тиском Москви, Вселенський Патріархат перекреслив би власне історичне майбутнє, тобто власноруч відмовився від першості і лідерства у православному світі…
Минув рік з часу видання Томосу. Стратегічний план Константинополя стосовно України втілюється — українську автокефалію поступово визнає православний світ. А Російська Церква продовжує свою утопічну мантру — «української автокефалії не було, немає і не буде». Єврейські законовчителі нагромаджували «заповідь на заповідь, правило на правило» (див.: Іс. 28:13). А нинішнє керівництво РПЦ нагромаджує утопію на утопію, помилку на помилку… Відмова патріарха вести конструктивний діалог з УПЦ КП вже призвела Російську Церкву до абсолютно небажаного для неї результату — посилення в Україні впливу Вселенського Патріархату, під егідою якого сьогодні розвивається ПЦУ. Фатальними для РПЦ стали і результати наступної помилки патріарха Кирила — розриву євхаристійного спілкування з Константинополем, а згодом — з Елладською Церквою та Олександрійським Патріархатом. За задумом Кирила такі радикальні засоби мали зупинити процес визнання української автокефалії православною Повнотою. Але насправді внаслідок цього розриву постраждали інтереси передусім самої РПЦ, яка потрапила у «самоізоляцію».
Російський «нападник» проти «грецької збірної»
Ми вже згадували про зустріч в Аммані, яка стала для РПЦ цілковитим фіаско. Керівництво РПЦ сподівалося, що це зібрання відбудеться у форматі Синаксису (зустрічі Предстоятелів Православних Помісних Церков) та стане своєрідним «всеправославним судом» над Вселенським патріархом Варфоломієм. Або, принаймні, засвідчить формальний розкол світового православ’я на дві частини — про-константинопольску та про-московську. Патріарх Кирило очікував, що зустріч у Аммані чітко продемонструє — в українському питанні на боці РПЦ стоять два давні Патріархати: Анхіохійський та Єрусалимський. Проте Амман не започаткував розкол у родині давніх Патріархатів Сходу (тобто у Пентархії), а тільки продемонстрував світові неспроможність Російської Церкви створити «антиконстантинопольський» блок Православних Церков. Антіохійська Церква в останній момент вирішила зустріч в Аммані проігнорувати, пославшись на те, що вона прагне уникати розбіжностей та не бажає поглиблювати прірву між православними братами (див. Заяву прес-центру Антіохійського Патріархату від 22 лютого 2020 р.).
А Єрусалимський патріарх Феофіл з одного боку, виявив належну, з його точки зору, пошану РПЦ, а з іншого — так і не перейшов червоної лінії у своїх взаєминах з Константинополем. Москва не заощаджувала на, так би мовити, канонічних лестощах для Єрусалимської Церкви — «спільної матері усіх Церков»: патріарх Єрусалимський Феофіл III став 19-м лауреатом премії Фонду єдності православних народів. Але що отримала РПЦ натомість? Зустріч в Аммані, формальним організатором якої виступив Єрусалимський патріархат, відбулася. Але не у форматі Синаксису, до чого прагнула Москва, а у форматі «братньої зустрічі» Предстоятелів та представників деяких Помісних Церков.
Як відомо, сучасне православ’я складається з 15 Помісних Православних Церков. Останнє 15-місце у диптиху Вселенського патріархату посідає Православна Церква України, яку наразі офіційно визнали 3 Помісних Церкви. Митрополитові Епіфанію запрошення в Амман, ясна річ, надіслано не було. Але його отримали усі інші Предстоятелі (14). До Амману прибули лише 4 Предстоятелі — Єрусалимської, Російської, Сербської Церков та Православної Церкви Чеських Земель та Словаччини. Залучилися до зустрічі й Румунська та Польська Церкви. Утім, згідно рішень своїх Синодів, ці дві Помісні Церкви були представлені лишень делегаціями (внаслідок чого вже остаточно була похована ідея Синаксису). Проте провал Амманської зустрічі для РПЦ не полягав тільки у вимушеній зміні формату («братська зустріч» замість Синаксису). Поразка РПЦ навіть не зводилася до того, що на цій «братській зустрічі без спільної Літургії» була присутня меншість Помісних Православних Церков (4 Предстоятелі+2 делегації). Абсолютним фіаско для агресивної політики РПЦ став поміркований текст Комюніке Амманської зустрічі. Де замість «всеправославного засудження» Константинополя та ПЦУ з українського питання було написано наступне: «Стосовно поточної церковної ситуації в Україні учасники також визнали, що всеправославний діалог необхідний для зцілення та примирення».
Амман засвідчив: у РПЦ є лише один надійний союзник — це Сербська Церква. І тут не лише спорідненість менталітету. Сербська Церква — це «сестра по нещастю» Церкви Російської, бо вона також має дві проблеми, пов’язані з самопроголошеними/відновленими автокефаліями: македонською (1967) та чорногорською (1993). Утім, навіть цей союзник для РПЦ не вічний. Адже, як відомо, значна частина нинішнього сербського єпископату отримала богословську освіту на богословських факультетах Греції. Отже, в Сербській Церкві є потужна та впливова партія архієреїв, налаштованих на підтримку Константинопольського патріарха. Одного разу ми вже мали змогу спостерігати боротьбу про-московської та про-контантинопольскої партій всередині Сербської Церкви. У 2016 р. у переддень Всеправославного Собору на о. Крит Російська Церква активно тиснула на Сербського патріарха Іринея, вимагаючи, щоб сербська делегація відмовилася від участі у Соборі на Криті. І спочатку здавалося, що Москва досягає успіху. Тим не менше, в останній момент промосковська партія зазнала поразки і сербська делегація таки прибула на Крит. Тому і сьогодні РПЦ аж ніяк не може бути впевненою, що позиція Сербської Патріархії в українському питанні не зміниться.
Сумна картина для РПЦ — чи не так? А тепер згадаймо скільки зусиль та ресурсів було витрачено російською дипломатією, щоби забезпечити у православному світі підтримку РПЦ... Відкритий конфлікт з Константинополем міг бути вигідним для РПЦ лише за однієї умови — якщо в результаті цього конфлікту вона посіла б почесне місце лідера православного світу. Але як бачимо, результат протилежний — невдача Амманської зустрічі лише унаочнила, що сучасна РПЦ не здатна бути альтернативою Константинополю. Патріарх Кирил по суті програв бій за українську автокефалію. Але ця поразка не остаточна. РПЦ ще може відігратися. Але для цього патріарху Кирилу (або його наступнику на Московській кафедрі) потрібно відмовитися від попередньої помилкової політики і погодитися на… українську автокефалію. Або ж, принаймні, на українську автокефалію у гібридному форматі.
Аналітики РПЦ люблять повторювати: українська автокефалія неминуче призведе до випадіння церковної спільноти України зі зони впливу Росії. Але це, радше, пропагандистський штамп, ніж аналітичний прогноз. Бо очевидно, що ступінь лояльності Українського православ’я до Росії визначатимуть не ті або інші папірці — нехай навіть із урочистими назвами — а реальний економічний або політичний вплив. Наведу історичний приклад. Як відомо, канонічна територія РПЦ не охоплювала всієї території СРСР. Тут ще легально існувала Грузинська Православна Церква, автокефалія якої була відновлена у березні 1917 року й отримала визнання з боку РПЦ лише у листопаді 1943 (як вважається, певну роль у цьому зіграв особисто Сталін). Грузинська Церква була цілком незалежною з канонічної точки зору. На її чолі стояв католикос-патріарх, обсяг її канонічних прав був тотожнім обсягу інших давніх автокефальних Церков. Але автокефальний статус Грузинської Церкви не захистив її а ні від жорстоких гонінь у 1920–30-ті рр., а ні від тотального контролю з боку радянських органів державної безпеки. Отже, у радянського режиму існували широкі можливості щодо впливу на політику Грузинської Церкви...
У зоні тяжіння РПЦ перебували й інші Помісні Церкви, які діяли в підконтрольних Москві країнах — Польщі, Чехословаччині, Болгарії. Церквою-супутником Московського Патріархату була та лишається й Православна Церква в Америці (ПЦА). Остання отримала свій автокефальний статус від Російської Православної Церкви. Днями — 10 квітня 2020 року — непомітно, без належної уваги, минув 50-річний ювілей «американської» автокефалії. І справа не лише у пандемії. Минуло півстоліття, а Православна Церква в Америці так і не отримала визнання свого помісного статусу з боку Повноти Православ’я. Її автокефальний статус свого часу був визнаний лише з боку вже згаданих нами вище Православних Церков колишнього соціалістичному блоку — Грузинської, Болгарської, Польської, а також Православної Церкви Чеських Земель та Словаччини… Подібна доля, очевидно, спіткала би й автокефалію, даровану РПЦ своїм єпархіям в Україні. Більшістю Помісних Церков російський Томос було би проігноровано, а проголошена ним автокефальною УПЦ визнавалася би більшістю православного світу лише у своєму нинішньому статусі — як самокерована частина Московського Патріархату. Що, своєю чергою, знову ж таки утримувало б умовно-автокефальну УПЦ в орбіті Московського Патріархату.
Як бачимо з наведених вище прикладів, наявність автокефалії — навіть якщо йдеться про справжню, а не удавану автокефалію — зовсім не обов’язково означає свободу в облаштуванні церковного життя. А, отже, надавши своїм церковним структурам в Україні гібридну автокефалію, російська сторона одним пострілом уполювала б аж трьох зайців: 1) збільшила конкурентоздатність УПЦ в Україні відносно ПЦУ; 2) потенційно розширила б свій вплив у світовому православ’ї; 3) створила на базі УПЦ «Церкву-супутник» Московського патріархату і таким чином зберегла влив на церковне життя в Україні. Як засвідчило сучасне протистояння Москви та Фанару, ахіллесовою п'ятою РПЦ є її «самотність» у православному світі. Поза будь-яким сумнівом сучасна РПЦ — найчисельніша Помісна Православна Церква у світі. Але прийнятий у православному світі принцип «одна Церква — один голос» — робить позицію РПЦ надзвичайно уразливою. У своєму протистоянні з РПЦ Вселенський патріарх Варфоломій спирається на низку Помісних Православних Церков, що усвідомлюють свою приналежність до духовного спадку Візантійської імперії — Олександрійську, Єрусалимську, Кіпрську та Елладську Церкви. До цієї ж грекомовної спільноти Церков тяжіє й невелика (біля 100 парафій) Албанська Православна Церква, ієрархія якої була відновлена Константинополем 1991 року. Водночас патріарх Кирил наразі лишився фактично без союзників. Як ми вже зауважили вище, союзником РПЦ (хоча і з значними заувагами) наразі лишається Сербська Церква. Натомість інші колишні союзники наразі дистанціювались від РПЦ. Румунська — через конфлікт з Російською Церквою у Молдові. Болгарська — внаслідок погіршення стосунків з РПЦ після скандалу, який спричинили політичні заяви патріарха Кирила під час його візиту до Болгарії (березень 2018). Польська — через небажання її ієрархії виглядати колективним «агентом Москви» в очах польського суспільства, де нині панують критичні стосовно РФ настрої.
Можна бути сильним гравцем. Але виграти у команди самотужки, або у форматі «двоє проти грецької збірної» просто неможливо. А, отже, церковній Москві потрібна зміна стратегії. Аби повернути втрачений вплив і конкурентоздатність їй потрібні «Церкви-супутники», котрі б мали право голосу у світовому православ’ї. «В Русской Православной Церкви имеется слишком мало митрополитов и мало патриархов. Представим себе, что в недалеком будущем собрался бы Собор всех Православных Церквей. Иерархическая скудость Русской Православной Церкви вышла бы на верх тогда совершенно ощутительно» — писав з цього приводу у далекому 1947 р. о. Гавриїл Костельник (1886–1948). Тоді він пропонував для РПЦ доволі дивний — як на сучасний погляд — спосіб канонічного вивищення Російської Церкви у православному світі. «Если в Киеве и Ленинграде появятся патриархи, то Московский Патриарх должен принять титул “Первопатриарх Московский и всея Руси”. Этот титул первоначально будет только в домашнем употреблении, в границах Советского Союза, однако, все православные славяне примут его сейчас же. А инородный Восток пример его за 100–150 лет. И Московский Патриарх окажется также канонически на первом месте во всей Православной Церкви» — писав Костельник у конфіденційному листі до Патріарха Московського і всієї Русі Алексія I (Симанського) від 21 липня 1947 р.
Що ж, можна не сумніватися, що патріарху Алексію лягла на серце ідея канонічної першості РПЦ. Утім подібні питання вирішувалися на той час не церковниками, а чекістами. До того ж, сама по собі зміна титуляції єпископів Києва та Ленінграду — була би «напівмірою», бо в православній традиції патріарх це не почесний титул (як у католицизмі), а титул глави автокефальної Церкви.
Ідея Костельника була стратегічно вигідною для РПЦ. Відповідала вона і тогочасній радянській політиці у церковній сфері — перетворити РПЦ на «головну» Православну Церкву світу (для чого 1948 року — тобто до 500-ліття самопроголошеної автокефалії РПЦ — в Москві навіть була скликана «Нарада глав і представників автокефальних Православних Церков»). Але втілити ці ідеї РПЦ завадила не лише позиція Константинополю, який проігнорував московську Нараду. Не меншою мірою цим ідеям зашкодило невміння церковного керівництва РПЦ мислити креативно, відходячи від усталених канонічних штампів. Аби наважитись на такі радикальні зміни у своїй політиці Російська Церква мусила б відмовитися від примітивної ідеї церковно-адміністративної єдності та згадати про досвід Візантійської імперії, де панувала цілком інша — полі-юрисдикційна, поліфонічна — модель церковної єдності. Згідно теперішньої канонічної логіки РПЦ, Imperium Romanum, як єдина імперія, мусила б мати й єдину Помісну Церкву. Але насправді там панувала інша модель церковного життя. Олександрія, Антіохія, Єрусалим, Кіпр — кожна з цих Церков не була замкнутим у собі церковним світом. Це був єдиний простір Православ’я, єдина імперська Церква...
У подібній перспективі могла би розглядати українське церковне питання і нинішня РПЦ. Однак, схоже на те, що патріарх Кирил психологічно не готовий до такої «зміни оптики». Що ж… вічних патріархів не буває. Тому, якщо сміливості вирішити українське церковне питання забракне нинішньому російському патріархові, це може в майбутньому зробити хтось з його наступників. Інша річ, що з кожним роком ставки підвищуватимуться, а «вікно можливостей» поступово звужується...
Ціна питання
До речі про ставки. Уявімо собі, що Томос про автокефалію від РПЦ вже підписано. Як би це вплинуло на церковну ситуацію в Україні? І чи б стала «автокефалія № 2» (від РПЦ) конкурентоспроможною стосовно «автокефалії № 1» — від Вселенської Патріархії?
Почнімо з наслідків для самої УПЦ. Цю Церкву сьогодні раз-у-раз у соціальних мережах та ЗМІ називають «РПЦвУ», тобто «Російською Православною Церквою в Україні». Але проросійський характер УПЦ (МП) часто перебільшують. Так, з певних причин, більшість єпископату та парафій УПЦ наразі не визнали проголошеної Константинополем канонічної автокефалії Української Церкви. Тут багато важила участь у Об’єднавчому Соборі колишнього митрополита Філарета і обрання на посаду Предстоятеля його намісника та багаторічного учня — митрополита Епіфанія. Завдяки цьому вдалося мінімізувати розкол у Київському патріархаті, який став головною базою для створення ПЦУ (кількість громад УПЦ КП на 01.01.2018 — 5167). Й вони ж відштовхнули від новоствореної ПЦУ єпархії та парафії УПЦ (МП), де наша Церква, на жаль, досі сприймається крізь призму тверджень російської пропаганди — як «перелицьовані розкольники». Незаперечним фактом є те, що абсолютна більшість єпископату та кліру УПЦ дійсно наразі перебуває осторонь процесів формування єдиної Помісної Церкви. Але так буде не завжди. Як церковний ієрарх, що знає життя УПЦ зсередини, можу відповідально стверджувати, що в цій Церкві досі перебуває чимало прихильників удосконалення нинішнього канонічного статусу УПЦ. Розширюватиметься коло Церков, які офіційно визнали українську автокефалію, частішатимуть факти співслужіння єпископату та кліриків ПЦУ з представниками Помісних Православних Церков... Й клірики УПЦ (МП) поступово зрозуміють, що твердження їхніх ієрархів про «неканонічність» української автокефалії та «безблагодатність» звершуваних у ПЦУ таїнств безпідставні. Процес консолідації Українського православ’я може розтягнутися на роки, але він таки відбуватиметься. Вплив УПЦ (МП) в українському суспільстві поступово меншатиме, а ПЦУ — зростатиме. (Зауважимо, що ці тенденції наявні вже сьогодні — відповідно до опитування КМІС від 15–27.02.2020, в цілому позитивно до ПЦУ ставляться 60,6% опитуваних, а до УПЦ МП — 25,7%). Як би вплинула на ці процеси автокефалія від РПЦ? Як можна спрогнозувати таку зміну статусу УПЦ, що з одного боку, стримала би відцентрові тенденції в цій церковній структурі, а з іншого — сприяла відновленню довіри до неї з боку українського суспільства.
А тепер про ймовірні Marketing Warfare (маркетингові війни). Зрозуміло, що російський Томос може бути схвально сприйнятий в середовищі УПЦ (за винятком маргінальних фундаменталістських груп). Але яким чином «автокефалію від Москви» сприйняли б в українському суспільстві? Зрозуміло, що надання автокефалії з боку РПЦ могло б стати кроком уперед у справі відновлення церковної єдності в Україні. Проте зрозуміло й інше: така автокефалія не змогла б стати спільним канонічним підґрунтям для об’єднання Українського православ’я. Зректися Томосу, наданого Константинополем, ПЦУ ніколи би не погодилася.
Більшості українців байдуже чиї саме підписи стоятимуть під текстом символічного «Акту про незалежність» Української Православної Церкви. Тому перший-ліпший документ РПЦ з хештегом «автокефалія» приречений отримати хвилю лайків в українському суспільстві. З іншого боку, у «російської автокефалії» гарантовано з’являться і свої затяті критики. Її одразу ж оголосять «підробкою» націонал-патріоти. Почнеться «війна Томосів». А перемогти у цій війні російська сторона зможе лише за однієї умови: якщо, обсяг канонічних прав, наданих РПЦ своїй «дочірній» Церкві в Україні, принаймні формально, перевищуватиме нинішні канонічні права ПЦУ.
Протягом ХІХ – початку ХХІ ст. Вселенський патріарх регулярно оприлюднював Томоси про надання автокефалії різним Церквам. Якщо проаналізувати ці тексти, то можна побачити певну закономірність. Наприклад, Вселенський патріарх, надаючи автокефалію, намагається утримати за собою право виготовлення святого Мира для потреб новостворених автокефальних Церков. Зазвичай, Константинополь визнає право на мироваріння лише за Церквами патріаршої гідності (Сербська, Румунська, Болгарська, Грузинська). А от у Томосах про надання автокефалії Церквам Греції, Польщі, Албанії, Чехії та Словаччини право виготовлення святого Мира залишається за Константинопольським патріархом. Прототипом української автокефалії був новий — автокефальний — статус колишніх єпархій Вселенського Патріархату у Грецькому Королівстві, наданий Томосом від 8 червня 1850 р. Відповідно до Томосу та свого Статуту, юрисдикція ПЦУ поширюється на усіх православних християн України незалежно від їх національності, але їй не підлягають православні християни українського походження в діаспорі (Статут ПЦУ, розділ I, пункт 4). До того ж у згаданих документах зафіксовано, що ПЦУ не має права на мироваріння. Архієрейський Собор ПЦУ — йдеться у її Статуті, — «піклується про отримання святого Мира від Матері Константинопольської Церкви» (розділ I, IX).
Інакше склалися уявлення про обсяг прав, якими користується автокефальна Церква у російській канонічній традиції. Прикладом чого може слугувати Томос про автокефалію Православної Церкви в Америці. Відповідно до якого ПЦА були даровані дещо ширші права, ніж нинішні права ПЦУ. «Під “Автокефалією”, яка затверджується оцим рішенням, розуміється, що Православна Церква в Америці буде <…> г) користуватися усіма повноваженнями, привілеями і правами, які зазвичай притаманні поняттю “Автокефалії” у канонічному передані Східної Православної Церкви, включно з правом варіння та освячення Святого Мира» — йдеться у Томосі ПЦА. Як бачимо, спираючись на власні еклезіологічні уявлення та канонічну традицію, Російська Церква могла б надати своїм єпархіям в Україні дещо ширший обсяг автокефальних прав, ніж ті, якими нині користується ПЦУ. Зокрема, додати до прав автокефальної УПЦ право на виготовлення та освячення святого Мира. Адже право мироваріння — це давнє право Київського Митрополита, яке збереглося у нього навіть після входження Київської Митрополії до складу Російської Церкви. (Прикметно, що воно зафіксоване й у документах Всеросійського Помісного Собору: «За Київським Митрополитом зберігається давнє право освячення св. Мира» читаємо ми у Визначенні цього Собору від 8 грудня 1917 р.).
Підсилило би конкурентоспроможність «російської автокефалії» і дарування УПЦ права засновувати власні церковні структури за межами України. Права, хоч і дискусійного з канонічної точки зору, але вигідного Московській Патріархії у контексті конкуренції зі Вселенським Патріархатом (до юрисдикції якого нині належить більшість православних українців у діаспорі). Цей процес, насправді, вже розпочато. Священики УПЦ вже багато років звершують місійні поїздки в низку європейських країн де звершують богослужіння для вихідців з України. Зусиллями ВЗЦЗ УПЦ (МП) у різних країнах ЄС засновуються українські православні парафії, зокрема, у Гамбурзі (Німеччина) та Бразі (Португалія). Удосконалення нинішнього статусу УПЦ мало би завершити цей процес, призвівши до остаточного закріплення за нею прав на опіку української діаспори. Таким чином, вже за двома важливими пунктами — способом отримання святого Мира та правами на духовну опіку над діаспорою — дарована РПЦ автокефалія могла би перевершити за обсягом канонічних прав автокефалію надану Українській Церкві Томосом 2019 року…
Яким чином Помісна Церква отримує святе Миро? В якій юрисдикції мають перебувати православні християни українського походження за межами України? Якою має бути модель ухвалення рішень стосовно канонізації святих?.. З усіх цих питань лише тема діаспори може зацікавити українське суспільство. Що ж стосується інших, значущих для функціонування помісної Церкви питань, то вони, на жаль, майже нічого не говорять пересічному українцеві (який не відає навіть що́ таке «святе Миро» не кажучи вже про спосіб його отримання). Звідки саме собою виникає питання про… символічне рішення, яке б дійсно дозволила УПЦ перемогти у «війні Томосів».
Київський Патріархат — це, здавалося би, цілком невигідна для Росії історико-канонічна конструкція. «Патріарх Київський» — вже саме це словосполучення (навіть без додатку «і всієї Русі») — ніби кидає виклик сакральному статусові Москви. «Наважуюся припустити, що й існування незалежної української держави, і автокефалія Української Церкви набагато простіше сприймалися б російською самосвідомістю, якби... державний і церковний центр України знаходився у Львові, Харкові чи будь-якому іншому місті нашої країни. Але тільки не в Києві — «цьому стародавньому центрі Київської Русі» — писав автор цих рядків ще влітку 2018 року… Що ж, перезаснування — вже у канонічному полі — Київського Патріархату дійсно може відбутися у травматичний для російської православної свідомості спосіб: як символічне «відокремлення» Києва (а з ним і давньої київської доби) від Росії.
Втім, як мені здається, за певних умов російська сторона таки могла би погодитися не лише на автокефалію, але й на патріарший устрій для Української Церкви. По-перше, цілком зрозуміло, що перезаснування Київського Патріархату лише справа часу. Очевидно, що сьогодні, коли тривають переговори Константинополя стосовно визнання української автокефалії з іншими Помісними Церквами, патріарший сан для очільника ПЦУ був би передчасним. Утім, мине певний період і ПЦУ отримає визнання від більшості Помісних Церков. Після чого Константинополь зможе ініціювати вже наступний етап розширення канонічних прав Української Церкви — піднесення її до статусу Патріархату. По-друге, ідеологія Київського Патріархату зовсім не обов’язково має бути антиросійською. Тут все залежить від того, під чиєї егідою постане цей церковний інститут. Протидіючи канонічному перезаснуванню Київського Патріархату, Росія знову — як це вже було 2019 року з Томосом — може опинитися у ситуації «потерпілої». А перехопивши у цьому процесі ініціативу у Константинополю, вона зможе активно впливати на вироблення формату та ідейної бази Київського Патріархату… Ба більше, за великим рахунком, лише у такій — максимально розширеній — формі гібридна автокефалія й була би дійсно конкурентоздатною з Томосом 2019 року. А отже, й дійсно вигідній російській стороні.
Бути чи не бути проектові гібридної автокефалії? І якщо бути то коли і у якому форматі? Зрозуміло, що дати точну відповідь на ці питання сьогодні ми ще не спроможні. Але вже сьогодні зрозуміло, що під час гібридної війни Росії проти України сценарій гібридної автокефалії може стати масштабним викликом для інтересів Української Церкви та держави. Викликом, який варто заздалегідь системно та вдумливо проаналізувати українським експертам та церковним діячам.
