Як ці процеси почали відбуватися настільки оперативно в усіх регіонах України?
Відповіді на це питання шукала громадська організація “Центр спільних дій”. Вона провела якісне глибинне дослідження низових ініціатив у 24 громадах 14 областей України. В основі дослідження – 193 інтерв’ю з представниками й представницями громадських організацій, локального бізнесу, місцевого самоврядування, духовенства, а також з громадянами, які не належать до жодної з цих груп. Усі ці люди були засновниками та учасниками громадських ініціатив або отримували допомогу від них.
Автори дослідили, чому люди ставали волонтерами, як започатковували ініціативи, де брали ресурси, чому з часом припиняли або продовжували роботу. Дослідження дає пояснення феномену українського волонтерського руху під час війни.
Громадянське суспільство підставило державі плече
“Кожного дня протягом першого тижня повномасштабної війни я прокидалася з почуттям провини за те, що я лягаю спати в теплій домівці, що можу поїсти, що не чую звуку сирен. Що не тікаю з родиною в бомбосховище. Що ми просто живемо звичайним життям, окрім того, що переглядаємо новини й спостерігаємо, наскільки жахливі події відбуваються в нашій державі. Я постійно хотіла себе десь подіти, чомусь присвятити, щоб допомагати людям”.
Так пригадує початок повномасштабної війни Лариса з невеличкого Вишнівця на Тернопільщині. Ще наприкінці лютого 2022 року вона не знала, куди себе подіти, а вже на початку березня керувала волонтерським штабом, у який регулярно приходили за допомогою вимушені переселенці.
До вторгнення Лариса працювала директоркою школи. Вона ніколи в житті не займалася логістикою, реєстрацією та видачею гуманітарної допомоги, однак у потрібний момент узяла на себе ці обов’язки.
Лариса – це зріз громадянського суспільства, яке давно існує в Україні й виявляє себе в умовах великої кризи, якою й стала повномасштабна війна. Історія цієї жінки з Вишнівця не поодинока. У кожній досліджуваній громаді, незалежно від її розміру та місцерозташування, знайшлися люди, які так само не могли сидіти склавши руки й об’єдналися в гуманітарні штаби або започаткували інші волонтерські проєкти.
Важливо, що це були не лише місцеві активісти, яких ми зазвичай зараховуємо до громадянського суспільства. Громадські ініціативи започатковували підприємці, місцеві депутати, освітяни, духовенство та представники інших груп. Успішні проєкти народжувалися у їхній співпраці.
Секрет успіху громадянського руху – у взаємодії
Одним із важливих всеукраїнських проєктів у 2022 році стали “Сади перемоги”. Ідея програми полягає в тому, щоб засадити якнайбільше землі городиною і тим самим пом’якшити удар, якого Росія завдала нашому сільському господарству. Громади, які беруть участь у проєкті, отримують від партнерів насіння та техніку. Взірцеві результати показала Буцька громада на Черкащині.
“Результат “Садів перемоги” був надзвичайний, навіть непрогнозований. Ніхто не очікував такої кількості овочів. Ми зуміли на 80% забезпечити продуктами харчування наші дитячі садочки та школи. Також сьогодні ми маємо змогу забезпечити овочами й іншою продукцією наших воїнів і внутрішньо переміщених осіб”, – хвалиться голова громади Сергій Залізняк.
Для того, щоб досягнути таких результатів, недостатньо лише отримати насіння. У межах проєкту громада виростила продукти харчування на земельних ділянках, які не використовувалися десятиліттями. Участь узяли й мешканці, які додатково виростили частину овочів на власних присадибних ділянках.
“На “Садах перемоги” працювали всі наші заклади освіти, весь виконавчий комітет. І всі раді, що вони зуміли долучитися до цього проєкту і допомогти. Навіть ті люди, які раніше чимось були незадоволені, можливо, незадоволені владою, вони всі разом працювали й працюють сьогодні на перемогу. Тому, знаєте, біда неабияка всіх людей згуртувала”, – ділиться Залізняк.
Дослідження показало, що співпраця важлива не лише для того, щоб збільшити кількість “робочих рук”. Вона також дозволяє різним групам обмінюватися ресурсами: кадровими, матеріальними, фінансовими, адміністративними, інфраструктурними.
Умовно, громадська організація, яка вміє писати заявки на гранти, може допомогти місцевій владі залучити кошти для громади в такий спосіб. Взамін місцеве самоврядування допоможе волонтерам знайти приміщення, щоб складати допомогу. Або ж різні групи можуть використати ці ресурси для того, щоб започаткувати спільну ініціативу.
Так виник, наприклад, шелтер для переселенок з дітьми в Хотині Чернівецької області. Це місце народилося зі співпраці благодійної організації “Елеос-Україна” та храму Святих Бориса і Гліба Православної церкви України.
“Я коли сама переїхала до Чернівців, побачила, що і міська, і обласна влада, і громадянське суспільство реагують на проблеми дуже швидко. Вони величезні молодці: розгорнули дуже багато пунктів, у яких можна переночувати, перебути якийсь час. Єдиний мінус, який я спостерігала, що в таких місцях навряд чи можна перебувати довго. День, два, максимум тиждень. Це в основному гуртові поселення з маленьким доступом до санітарно-гігієнічних умов. Це не означає, що хтось погано працює. Навпаки, це така реакція пожежника, який бачить пожежу й швидко повинен її загасити. А наше бачення відрізняється тим, що ми трішки більше думаємо наперед. Бо люди перебувають у таких місцях деякий час, а далі багато хто з них їде за кордон”, – розповідає програмна директорка "Елеос-Україна” Олена Танасійчук.
Православна церква в Хотині пішла назустріч такій ідеї, а настоятель храму отець Дмитро Шора дуже нею перейнявся. Уже влітку 2022 року шелтер відкрився для перших мешканок у колишній трапезній храму. Це світлий затишний будиночок, який завдяки співпраці різних груп став новим домом для українок, що втратили через війну власний дім.
Незламність чи адаптивність?
Більшість досліджуваних ініціатив виявилися довгостроковими, а 81% з них працюють досі. Водночас половина ініціатив трансформувалася у процесі діяльності.
Хтось зареєстрував офіційний благодійний фонд, хтось переорієнтувався на актуальніші потреби. Деякі ініціативи на початку повномасштабної війни мали надзвичайно широкий спектр діяльності і намагалися закрити якнайбільше запитів. Із часом виникла потреба зробити таку хаотичну діяльність організованішою, аби продовжувати грати “вдовгу”. Деякі команди відмовилися від багатовекторності та обрали свою нішу.
“Коли Київську область звільнили, ми почали думати, які напрямки могли б бути для нас основними. Видавати гуманітарку всім підряд уже особливо не треба було. Були організації, які робили це довше за нас і професійніше. Ми зосередилися на тому, що в нас виходило найкраще серед усіх інших фондів – це тактична медицина та допомога саперам", – ділиться співзасновниця київського благодійного фонду “Солом'янські котики” Ксенія Семенова.
Завдяки такому підходу волонтери замість розпорошення зусиль почали вибудовувати партнерства – зокрема, з Міністерством охорони здоров’я, саперними підрозділами – та ефективніше працювати у відповідних напрямках.
Трансформувалися в процесі роботи не лише великі столичні фонди, але й маленькі організації та штаби в різних населених пунктах. Наприклад, волонтерський штаб в Острозі на Рівненщині на початку березня активно займався логістикою вантажів і допомогою військовим. Із часом волонтери зрозуміли, що їхня допомога потрібна не лише людям на лінії фронту, але й тим, хто вимушено переїхав до їхнього міста.
“У нас з’явилася думка, що було б класно надавати цим людям не просто продукти й одяг, але й дати щось тепле: каву, чай, спілкування. Бо такого вони не мали в Острозі на той момент. І вони приходили, спілкувалися між собою, знайомилися, будували контакти, соціальні зв’язки. Тоді серед нас, волонтерів, почала формуватись ідея, що військові – це добре, але є багато вже тих, хто допомагає військовим. І можна вже допомагати тим, хто тут. Бо вони також потребують”, – пригадує Нікіта Бєляєв, волонтер штабу.
Схожих історій – безліч у різних громадах. Деякі громадські ініціативи за перші місяці повномасштабної війни закривали ті запити, заради яких були створені. Вони давали час органам влади перелаштуватися на роботу в новій реальності, а згодом поверталися до своєї основної діяльності або ж уже не могли припинити волонтерити: знаходили нові потреби, які необхідно було закрити.
*******
Незалежно від того, проіснувала ініціатива місяць, пів року чи понад рік, її учасники встигли зробити важливу справу: підтримати державу в найкритичніший момент нашої новітньої історії. Цей досвід підтвердив, що в Україні існує потужне громадянське суспільство. Після початку повномасштабної війни воно активізувалося і створило хвилю важливих громадських ініціатив. А разом із тим набуло безцінних навичок кризового менеджменту, роботи в команді, фандрейзингу, співпраці з різними зацікавленими групами, розбудови партнерств. Найголовніше – ці люди зрозуміли, що здатні створювати успішні проєкти навіть у найкризовіших умовах.
Громадянське суспільство вийшло на новий рівень: воно вже ніколи не погодиться жити так, як раніше. Українці усвідомили, що здатні в короткі терміни знайти житло для сотень евакуйованих родин, приготувати тонни гарячої їжі, зібрати сотні тисяч гривень на техніку для військових, знайти цю техніку та відвезти її на фронт. А отже – у майбутньому вони будуть так само здатні впливати на різні сфери життя на місцевому та національному рівнях.