“Ніхто конкретно не проговорював вголос, до чого ми дійсно маємо готуватися”
З якими викликами ви зіткнулися? Наскільки ефективно вдається керувати громадою дистанційно?
Коли ми виїхали, відчуття того, що я голова громади без громади, прийшло відразу. Складно змусити людей виїхати з окупованої території, бо є частина громади, яка не прострілюється. Село пройшли транзитом, стали перед Сєвєродонецьком. Там уже активні бойові дії, а ми – тихо окупований тил. Люди середнього віку виїздять щоденно. Зараз є можливість виїхати тільки через Росію в Європу, там люди і залишаються.
Найбільший виклик – зробити перепис та облік свого населення і вже з ним проводити роботу. Ми створювали опитувальники і намагалися зрозуміти, де наші люди, які це категорії і які їхні потреби та проблеми.
Як були організовані зелені коридори і чи були вони?
Я щоденно думаю і аналізую, як могло бути по-іншому. 24 лютого телефонувати в район мені було нікому: силові структури, військкомат – вони всі виїхали. Чотири дні до нашої повної окупації в нас іще була можливість вивозити людей шкільними автобусами, фермери давали нам пальне. Не було чіткої задачі, що робити, і не було відповідей на поставлені питання. Не було розуміння, куди виїздити і чи це безпечно. Ми не були готові, тому дуже багато документації знищено. Багато найсучаснішої оргтехніки, яку ми отримували завдяки різним проєктам, також вивезли, а що не встигли, то знищили вщент.
Якими були інструкції на випадок повномасштабного вторгнення? Вас якось готували до таких подій?
23 лютого о 16:00 зібрали в районній державній адміністрації голів громад роздати бойові повістки. Начальник військкомату роздав по пачці цих повісток і сказав до шостої ранку всім вручити. Знаючи людей, я стала дзвонити і повідомляти, що вам є бойова повістка і зранку треба бути біля військкомату. Хтось прийшов одразу, а хтось, коли я телефонувала, вже був десь на Міловському кордоні (напрямок РФ).
Це була єдина задача. Але ніхто конкретно не проговорював вголос, до чого ми дійсно маємо готуватися. Ми планували роботу, ще 18 лютого підписали меморандум на облаштування дитячого центру на один мільйон, і…
Інструкцій не було. Після тижнів окупації хтось прислав витяг із документа Миколаївщини, але все, що там було написано, я вже і в думках не могла робити. Там було про роботу з колективом, евакуацію документів. По Луганщині нічого такого не було.
Як вам усе ж вдалося виїхати?
Ми їхали через Борову лісосмугами і полями. Ми виїздили через інстинкт самозбереження. Почалися обшуки, репресії і моральний тиск. Після чергового допиту я зрозуміла, що мені не дадуть там жити. Сказали, що у крайньому разі на когось обміняють. Почали здавати вже свої, місцеві, які не були задоволені моєю роботою. Почали слідкувати і повідомляти, де ми з колективом збираємося, розказували, що ми змушуємо говорити українською і співати гімн.
Що у вас запитували на допитах? Що їх цікавило?
Розповідали, що нас придумав Лєнін, що Росія тут назавжди. Вони працювали за завченими методичками. Вимагали готівку з сейфу. Запитували, звідки фінансуються військкомати, медицина. Я пояснювала, що є субвенції, якісь сфери розвинуті за рахунок грантів, усе прозоро, за все звітують і все у безготівці. Вони кричали: ”Йоханиє амєрікоси сломалі всю сістєму!”
Ми малювали схеми і кружечками, і квадратиками, і стрілочками, звідки, який розподіл, але з нас вимагали готівку. Так і не зрозуміли, що таке реформа, децентралізація і як це працює. Для них суб’єктами влади є призначенці, а не ті, кого обрала громада. Коли ще й побачили жінок на керівних посадах, вони не могли в це повірити.
Як під час окупації була організована гуманітарна допомога?
Не було. На початку все українське дуже швидко скінчилося. Тепер там переважно білоруські й російські товари.
Нам одразу заглушили зв’язок і засоби інформації. Поки ще був дротовий інтернет, ми мали змогу хоч трохи тримати зв’язок, але ніхто так і не привіз нам жодного разу гуманітарки. Тільки Український жіночий фонд скерував невелику матдопомогу, і ми закупили на ці кошти борошно і хліб у перші тижні, коли була паніка. Ми ж аграрна територія, тому проблем з хлібом не було потім узагалі.
Зникли ліки, інсулін. Голова Новопсковської громади виїхав у Дніпро раніше, ніж я, і дуже допомагав. Поки не була закрита наша “дорога життя” на Борову, він збирав медикаменти і передавав їх бусом.
Уже коли ми виїхали, то відправили величезну коробку ліків. Я написала своєму заступнику, який залишився, щоб чекав посилку. Після цього до нього прийшли з обшуком. Забрали телефон, прочитали листування, потім чекали автобус у призначеному місці разом з моїм заступником, якому вдягли на голову мішок, якого били струмом, вимагали зізнатися, що там наркотики. Погрожували вбити, якщо раптом у коробці будуть не ліки.
Після того я зрозуміла, що моя допомога такого роду небезпечна.
Мій колега не зміг виїхати вчасно і досі залишається на окупованій території, але повністю відійшов від справ і допомагає батькам у фермерстві.
“На прифронтових територіях, особливо прикордонних, мають бути військові адміністрації певний час”
Як ви комунікуєте із центральною владою?
Десь із кінця серпня консолідація з областю налагодилася. Це сталося після того, як були призначені ВЦА. Рада юридично втратила чинність.
Я розумію, що ВЦА – це тимчасово. І вважаю, що на прифронтових територіях, особливо прикордонних, мають бути військові адміністрації певний час. То за цукор, то за гречку вибори робили свою справу, і ми втрачали нашу українську цінність.
Як би не наголошували наші міжнародні партнери на демократичних виборах, я впевнена, що потрібно спочатку змінювати мислення та підхід. Я не кажу, що має бути повна узурпація влади, можливо, дорадчі органи, контролюючі, але не вибори в тому розумінні, як є зараз.
Мені зручніше бути головою громади, ніж керівником ВЦА, для мене це престижніше, я розумію, що люди мені довіряють і готові за мною йти.
Де ваша команда? Як координуєте роботу?
Ми всі по різних містах. У Києві основна частина, тут і фінорган.
Є частина людей, які залишилися на окупованій території, але ще виконували якусь роботу і отримували зарплату на картки. З 1 вересня вийшло чітке роз’яснення щодо фінансування. Люди мусили прийняти рішення, чи вони залишаються в окупації, чи ми припиняємо трудові відносини. Таких небагато. Одна староста виявилася зрадницею, і справу по ній уже передано до суду. Дві інші старости залишилися і не виїхали.
До того, як вас призначили головою ВЦА, що ви робили, коли виїхали зі своєї громади?
Зробили анкету, почали продзвонювати і координувати наших мешканців. Стали шукати різні фонди, на той момент ще не була врегульована державна допомога. Почали робити гуманітарну карту, виявляючи організації, які надавали ту чи іншу допомогу в різних містах. Цю карту ми розсилали людям, які заповнили форму, скеровували їх за потребою.
“Ми билися за прапор, я просила віддати, але вони видерли з рук і кинули собі в БТР”
Шульгинка стала однією з пілотних для програми президента “Нове село”. Що з новим селом?
Це мій біль. Проєктом було злиття активних на території бізнесів. У нас це мережа місцевих супермаркетів, аптек, магазинів зв’язку та “Нова пошта”. “Нова пошта” взяла на себе будівництво приміщення. Умовою було мати земельну ділянку у привабливій місцевості та активність території. Міністерство розвитку громад розглядало багато претендентів, і ми не були на початковому етапі лідерами.
Мені в області казали: та що там твоє село – п’ять тисяч населення. Я відповідала, що я їх примножу, і це дійсно почало вдаватися.
Пів року ми будували. У жовтні 2021 року відкрилися. Це одне приміщення з великою кількістю різних послуг. Там відділення “Нової пошти”, вони зробили його із примірочними, дзеркалами, освітленням і всіма умовами і для споживачів, і для працівників.
Коли відкривали супермаркет, то місцеві підприємці влаштовували мітинги, і тоді довелося пояснити, що вони мають унікальний шанс зробити свої торгові точки привабливими.
Також там розмістилися магазин “Водафон” і аптека. Решту приміщення нам віддали за одну гривню оренди для ЦНАП і культурного центру. Це нам дало ще 37 робочих місць, а коли відбувалося будівництво, то компанія набрала місцевих мешканців для виконання певних робіт. Це дозволило людям не їхати на заробітки, а мати достатньо високий дохід на місці.
Зараз у цю вітражну будівлю заселилися орки. Усе, що можна було вивезти, вони вже давно вивезли. І це дуже болісно, бо до нас на гуртки тільки почали навіть з міста возити дітей.
А хто вів гуртки? Місцеві також?
Так, це наші люди. Я намагалася зацікавити молодь залишитися в селі, тому і створювалися прогресивні гуртки. Можу сказати, що я пожертвувала своїм сином. Він дипломований айтішник, магістр ХАІ. Я вмовила його податися на конкурс, аби спробувати себе на посаді керівника молодіжного центру.
У нас була робототехніка, 3D-моделювання, фотогурток, гурток комп’ютерної та медіаграмотності, кіноклуб, можна було замовити будь-яку пластикову запчастину – і наші хлопці все це друкували на 3D-принтері. Ми показали, що село живе і розвивається. Мені після цього хочеться запитати в людей: ”Як ви дали все це вивезти?”
Є відео, де ви йдете назустріч БТР, це ви хотіли їх зупинити біля цього центру? Що ви відчували?
Так, це було в перші дні. Орки були в шоці, що я сама біжу до них назустріч. Зустріли мене автоматами, я розстебнула куртку, щоб показати, що без зброї, тоді перестали цілитися в мене. Молоді ховали очі, а старші вишукували ознаки всього українського, і коли вони стали діставати прапор із флагштока, я зрозуміла, що вони просто будуть нищити за будь-який натяк на незалежну вільну Україну. Я не змогла їх зупинити. Ми билися за прапор, я просила віддати, але вони видерли з рук і кинули собі в БТР.
Їхня задача – знищити все українське. У радіусі 60 кілометрів не було жодного нашого військового і ніякого спротиву. Вони дуже легко зайшли.
Скільки людей виїхало?
На підконтрольній нашій владі території зараз більш ніж сто людей. Дуже багато виїхало в Європу, і вони також заповнюють нашу форму, але не вказують потреб, і я вдячна, що вони ідентифікували себе.
Залишилися здебільшого мешканці похилого віку.
Підпілля працює?
Є і працює, але це дуже ризиковано і страшно. Місяць тому повісили в лісі наших двох цивільних хлопців. Коли звільнили Харківщину, людей це надихнуло і вони піднеслися духом, почали відразу дзвонити, передавати координати. Днів за десять після такої активності почалися дуже сильні репресії.
Де люди беруть кошти для життя?
Пенсійні виплати ведуться. Банк вони швидко закрили, але схема міняйлів працює і дотепер. Росія видає свою готівку. З 1 січня пішла тенденція, що хто не має їхнього паспорта, той отримує 3-5 тисяч рублів, а хто має, тому платять згідно з якоюсь тарифною сіткою, в середньому 15-20 тисяч. Так само і з машинами: якщо не змінили номери і десь зафіксували порушення, то забирають авто.
З продуктами харчування проблем немає, багато завозять російських і білоруських. Дуже багато фруктів і овочів з Туреччини та Ірану, там таке купити можна, що тільки на картинках бачили. Цінова політика невисока.
Росіяни створюють такі умови, щоб люди оформляли паспорти, чи все ж таки є добровольці?
Зараз це вже примусово. Ті, хто вірив у силу Росії, отримали їх ще на самому початку.
Референдумом вони виявили кількість людей і зробили колосальну роботу з перепису та виявлення населення. Визначили пусті будинки і туди також уже заселилися.
Що робити з тими, хто отримав російський паспорт?
Позбавляти українського громадянства. Можливо, детектор щоб проходили. Уже є досвід Харківщини і Херсонщини. Я боюся подвійних агентів. Коли ти на своїй території, знаєш, хто чим дихає.
Дітей не вивозять?
Вивозять десь під Абхазію, вони це називають таборами, їх потім вертають. У районі вивезли безслідно дитячі будинки сімейного типу. З нашої громади родина, яка є усиновлювачами, вчасно виїхала і наразі перебуває в Польщі.
Мене дивує тільки те, що раніше ми пропонували табори та екскурсійні поїздки Україною, то батьків не можна було переконати. І зараз дивлюся на фото, бо в соцмережах виставляють, вона щаслива відправляє доньку в Тулу.
Звірств, як у Бучі, не зафіксовано?
Мені страшно про це думати. Буча нас сильно налякала. Нам ще дуже багато доведеться дізнатися про звірства росіян, і це дуже страшно. Зараз я знаю про катівню на території колишнього ковбасного цеху. Є один відчайдуха, якому вдалося повернутися звідти. Він бачив те, що не зможе забути ніколи. Коли вийшов на зв’язок, то сказав, що уявити не міг, що з людським тілом можна робити ті речі, які роблять там.
Їм цікаво спостерігати за реакцією організму на певні дії, і це безцільно. Там цивільні люди з села, на яких просто показали пальцем, вважаючи неугодними.
Росіяни призначили голову окупаційної влади? Хто він?
Так, це місцевий житель. Справа також уже доведена до суду. Свого часу ця людина очолювала колгосп. У ті роки, коли все розпадалося, він розпродав усе, що міг, а що не міг, то собі забрав.
Він виходив до дороги і махав триколором російській техніці. Як тільки зрозумів, що окупація надовго, то пішли на співпрацю, показали, де я живу, вимагали, щоб будинок забрали.
Що зараз із вашим будинком?
До нас почали їхати транзитом люди з Лисичанська, Рубіжного. Одна родина приїхала – не було до кого їхати на неокуповані території, а в Росію не хотіли. Вони і діти були змучені, бо кілька днів спали в авто. Нам уже не було куди селити, і я попросила чоловіка дати їм переночувати в будиночку, де жила його мати, в нашому дворі. Так вони і залишилися і зараз дивляться за домом.
Що робить ваш чоловік?
Він понад сім місяців боронить нашу країну, зараз на кілька днів приїхав до нас з-під Авдіївки. Це також виклик для мене, бо я вийшла заміж за нього дитиною, у 18 років, і відтоді ми завжди разом. Це вперше, коли така довга розлука, але ж переможемо.
Як у громаді з комунікаціями?
Усе є. Коли підірвали їхні нафтобази, то був перебій з пальним і людей охопила паніка, але то недовго було. Ціни в рублях. Бензин – 45, ДП – 62. Електрика і газ подорожчали від моменту мого від’їзду, але це смішні ціни – 1,90 і 3,60 відповідно. Коли я виїздила, то курс був 1 до 2,5, а зараз вони зробили 1 до 1.
Як працюють школи?
Вони роблять усе, щоб було офлайн-навчання. У тих школах викладають ті, хто не мав нічого до навчання дітей.
Перше, що зробили, – знищили підручники з історії і завезли свої.
Горда колективом Шульгинського ліцею, там є кістяк, який вірить у перемогу і веде онлайн-уроки.
Які будуть ваші перші кроки після деокупації?
Ми підтримуємо зв’язки з тими організаціями і координаторами, з ким втілювали різні проєкти, і я вірю, що ми відновимо роботу після деокупації обов’язково.
Незадовго до війни в нас знайшли велике родовище вуглеводню, цей напрямок треба буде особливо розвивати. І добре те, що це будемо з нуля піднімати, не обертаючись на радянські установки.
За рахунок чого бюджет наповнювався?
У нас багато орної землі, чорноземів, які обробляли фермерські господарства. Потужних було п’ять, вони давали робочі місця для місцевих.
У нас із ними були добрі робочі стосунки. І я завжди давала їм розуміння того, що влада нічого не варта без їхньої підтримки. Саме завдяки їхній підтримці ми ще й зайшли в польський проєкт “Вогнеборці”, самі будували пожежну станцію, потім нас підхопили поляки.
Що зараз із цими фермерськими господарствами?
Великий холдинг “Агротон” постраждав найдужче. Техніку вивезли в Чечню, це видно по навігаторах. Але працювати вона не зможе, бо заблокована.
Ті, які залишилися – їм дають працювати тільки під прапорами "ЛДНР" або Росії і за умови перереєстрації і сплати податків туди.
Є одне господарство, яке заплатило податки і туди, і нам у бюджет. Насправді в сільській громаді, якщо є фермери, комунальні підприємства і не потрібні. Ти маєш правові засади, щоб створити державне приватне партнерство і замовляти послуги. Ми так і працювали.
З якими мерами в Україні тримаєте постійну комунікацію?
Завдяки Асоціації ОТГ навіть голови сільських громад відчувають потужну підтримку і обмін досвідом. Це важливо. Цей майданчик дає можливість бути знайомим із Кличком, наприклад. Це надихає.
У Польщі я познайомилася з очільниками гмін, схожих на нашу громаду. Вони пропонують допомогу, діляться своїми можливостями.
Як ви дійшли до співпраці з міжнародними фондами?
Наша громада йшла в реформі децентралізації в перших рядах, тоді нас помітили, це більше за рахунок вдалого місця розташування. Потім обрали голову, який не дуже хотів заходити в проєктну історію. Я була секретарем ради і бачила, що роблять сусідні громади і що це все проходить повз нас. Стала моніторити сайти, підписалася на всі новини, писала, як знала, заявки, і коли мені потрібен був підпис голови, то треба було його вибороти. Тоді я зрозуміла, що буду йти на вибори.
З багатьма фондами консультувалися, партнери з NDI взагалі дуже підтримували, допомагали, пояснювали, навчили як. Завдяки цьому перед виборами я вклала кожну букву, якої вони мене навчили, у свою агітаційну складову. Я вийшла далеко зі своєї зони комфорту.
Що б ви порадили мешканцям, які залишилися на окупованій території?
Не зрадити Україну в собі!