Особливо це стало очевидним після масованих атак іранських дронів на Близькому Сході. За словами військових, які надають зараз допомогу партнерам з США та арабських країн регіону у протидії таким атакам, іноді для перехоплення одного «Шахеда» вартістю 70 тисяч доларів використовують до восьми ракет ЗРК Patriot вартістю три мільйони доларів за штуку або навіть протиракети THAAD, вартість яких вимірюється десятками мільйонів. Така економіка перехоплення змушує багато країн шукати дешевші рішення, і саме тут з’являється інтерес до українських підходів, зокрема до дронів-перехоплювачів.
Світ дуже швидко зрозумів, що український досвід – це не лише про конкретні апарати. Це про тактику, швидкість інженерних змін, адаптацію до складної та супердинамічної радіоелектронної обстановки, організацію масового застосування БПЛА, підготовку операторів і швидкий цикл модернізації. Фактично, у нас сформувалася нова галузь, яка об’єднує виробників дронів, електроніки, зв’язку, програмного забезпечення, оптики, боєприпасів і навчальних центрів.
Але будь-яка індустрія стикається з простою проблемою: вона не може стабільно розвиватися, якщо працює лише на одного замовника. Навіть якщо цей замовник – власна держава під час війни. Державні контракти залежать від бюджету, процедур, пріоритетів і часто приходять нерівномірно. Для виробника це означає постійний дефіцит обігових коштів, складність планування виробництва і обмеження розвитку. Головна жертва такого підходу – R&D, адже випробувати нові комплектуючі без навіть мінімальних інвестицій нереально, а без постійних досліджень і тестів нового під укіс йде весь цикл оновлення обладнання, що позбавляє війська технологічної переваги на полі бою.
Саме тому для оборонних компаній з кластеру Hi-Tech вихід на зовнішні ринки – не питання надприбутків, а питання стабільності і росту. Експорт дозволяє завантажити виробництво, інвестувати в нові розробки, масштабувати підприємства і створювати резервні потужності.
Проблема в тому, що у сфері оборонних технологій час має вирішальне значення. Від першої зустрічі з потенційним замовником до підписання контракту може пройти рік або більше. Якщо компанія не почала переговори сьогодні, через рік ринок може бути вже зайнятий іншими постачальниками. У цій сфері часто працює просте правило: хто першим поставив реальну робочу систему, той отримує не один контракт, а серію контрактів на роки вперед. Якщо система ще й combat proven, це взагалі джек-пот!
Поки українські компанії витрачають час на погодження і дозволи, іноземні компанії активно залучають інвестиції та займають ринок.
Наприклад, німецька компанія Quantum Systems залучила близько 160 мільйонів євро інвестицій і активно розширює виробництво, відкривши завод в Україні, тестує своє обладнання, акцептує український досвід.
Німецька компанія Helsing залучила приблизно 600 мільйонів євро інвестицій і досягла оцінки близько 12 мільярдів доларів, побудувавши бізнес на оборонних технологіях нового покоління.
Компанія Merops колишнього генерального директора Google Еріка Шмідта організувала виробництво тисяч дронів-перехоплювачів для ринків Близького Сходу. Де в цей час перебувають українські виробники, котрих – сотні? Дивляться через паркан заборони експорту на перерозподіл ринку безпілотних технологій гостями країни.
У результаті виникає парадоксальна ситуація. Україна є місцем, де формуються нові підходи до війни безпілотників, але масштабні інвестиції, глобальні компанії та великі контракти часто з’являються в інших країнах. Іншими словами, досвід формується тут, а великі гроші заробляються десь там.
Це має прямі економічні наслідки. Менше міжнародних контрактів означає менше валютної виручки, менше податків, повільніше зростання виробництва і менше робочих місць у високотехнологічному секторі. Крім того, компанії починають поступово переносити частину діяльності за кордон, відкривати там офіси, виробництва, юридичні структури, щоб мати доступ до клієнтів, комплектуючих, фінансування, максимально простої логістики. У довгостроковій перспективі це означає, що разом із компаніями за кордон перемістяться технології та інженерні команди. По завершенні війни за кордон відправляться робочі місця, висококваліфіковані фахівці, пілоти і інструктори екстракласу, згодом – їх родини.
Окремо зауважимо, що світовий кримінал не стоїть осторонь безпілотних технологій і частина спеціалістів може опинитися й на темній стороні.
Часто можна почути аргумент, що відкриття експорту може зашкодити забезпеченню власної армії. Але на практиці все часто відбувається навпаки. Експортні контракти дають компаніям можливість збільшувати виробництво, закуповувати обладнання, створювати склади і фінансові резерви. У разі потреби це дозволяє швидше забезпечувати і власні збройні сили.
Ще один популярний аргумент – якщо дозволити експорт, компанії просто перенесуть виробництво за кордон. Насправді компанії починають переносити виробничу діяльність саме тоді, коли не можуть розвиватися всередині країни. Бізнес завжди шукає можливість зростати. Якщо він не може зростати вдома, він починає зростати в іншій юрисдикції.
Світовий ринок безпілотних і роботизованих систем зараз лише формується. Саме зараз розподіляються ролі, з’являються майбутні лідери і формуються довгострокові альянси. Через десять років цей ринок буде поділений, і зайти на нього буде значно складніше. Вже через чотири роки, у 2030, обсяг світового ринку БПЛА оцінюється в 90 млрд. доларів. Для порівняння: у 2024 обсяг ринок був 32,2 млрд. Зростання в три рази за шість років.
Тому питання експорту оборонних технологій насправді значно ширше, ніж здається. Це не лише питання продажу дронів чи іншої техніки. Це питання того, де будуть розташовані компанії, де будуть працювати інженери, де будуть сплачуватися податки і яка країна стане одним із центрів нової оборонно-технологічної індустрії.
Фактично сьогодні вирішується не лише питання експорту. Вирішується питання, чи стане Україна центром оборонних технологій, чи залишиться місцем, де ці технології перевіряються, після чого їх масштабують і продають вже компанії інших країн.
Тому фраза “експортувати не можна заборонити” – це не просто гра слів. Це питання економіки, технологій, обороноздатності і місця країни у світі на найближчі десятиліття. І головне питання тут навіть не в тому, чи дозволяти експорт. Головне питання – чи встигнемо ми зайняти своє місце на цьому ринку, поки він ще формується.
Є ще один аспект, про який рідко говорять. Експорт оборонних технологій – це не лише про гроші та компанії. Це ще й про міжнародні зв’язки, військово-технічну співпрацю, доступ до технологій, спільні розробки і політичну вагу держави. Бо держави, які постачають оборонні технології, автоматично стають частиною системи безпеки своїх партнерів. Це інший рівень відносин, ніж просто торгівля цивільними товарами.
Фактично оборонний експорт створює довгострокові союзи. Якщо країна купує у вас безпілотники, системи зв’язку, програмне забезпечення, боєприпаси, вона роками залежить від сервісу, модернізації, навчання, запасних частин. Це означає постійну співпрацю, спільні навчання, обмін досвідом і часто – політичну підтримку.
Тому оборонні технології – це не просто сектор економіки. Це інструмент зовнішньої політики і впливу.
Зараз Україна має унікальну ситуацію, якої не було в жодної країни за останні десятиліття. З одного боку – реальний досвід сучасної війни, масового застосування дронів, РЕБ, швидкого циклу інновацій. З іншого боку – сотні інженерних команд і компаній, які навчилися дуже швидко створювати нові рішення. Це фактично нова галузь, яка виникла за кілька років.
Але будь-яке “вікно можливостей” не відкрите вічно. Інші країни вже інвестують мільярди у безпілотні системи, автономні платформи, штучний інтелект у військовій сфері, технологію “рою дронів”, перехоплювачі, роботизовані платформи на морі, на суші і в повітрі. Через кілька років конкуренція буде значно жорсткішою, і сам факт бойового досвіду вже не буде такою унікальною перевагою.
Тому питання дуже просте: або українські компанії зараз виходять на світові ринки, займають нішу, створюють спільні підприємства, відкривають сервісно-тренувальні центри, укладають довгострокові контракти, або через кілька років цей ринок буде зайнятий іншими, і пробитися на нього буде набагато складніше.
І тоді може скластися парадоксальна ситуація: держава, яка першою показала світу ефективність масового застосування бойових дронів, буде купувати деякі системи у великих міжнародних оборонних компаній, які виросли саме на досвіді цієї війни.
Це звучить дивно, але в історії технологій таке траплялося багато разів. Ті, хто першим винайшов або застосував технологію, не завжди стають тими, хто на ній заробляє найбільше. Найбільше заробляють ті, хто зміг масштабувати виробництво, вийти на глобальні ринки і побудувати великі компанії.
Тому дискусія про експорт – це насправді не дискусія про дозвіл продавати кілька тисяч дронів за кордон Це дискусія про те, чи з’являться в Україні великі оборонно-технологічні компанії світового рівня. Це дискусія про те, де будуть розташовані інженерні центри. Це дискусія про податки, робочі місця і технологічний розвиток. Це дискусія про те, чи стане Україна одним із центрів нової оборонної індустрії світу.
Бо українські дрони – це вже давно не тільки про війну. Це про економіку, про технології та загалом про місце держави у світі.
І якщо не змінити підхід зараз, через кілька років може виявитися, що Україна стала країною, яка навчила світ воювати дронами, але основні гроші, компанії і глобальні ринки опинилися в інших.
І тоді питання “експортувати не можна заборонити” перетвориться з дискусії на констатацію втраченої можливості.