Технологічна хвиля
Кілька років тому у світі почала стрімко наростати нова технологічна хвиля. Її причина – не тільки в досягненнях науки й техніки, хоча появу нових матеріалів, систем передачі даних, узагалі нових рішень можна вважати головним фактором розвитку сучасної зброї. Головне – ці досягнення спричинили неабияке здешевлення самих технологій. У результаті надпотужні системи озброєнь, що були лише в наддержав, опинилися в середніх за ступенем розвитку країнах, та й в окремих корпорацій.
Ще один вагомий тренд суттєво впливає на сприйняття ідеології переозброєння у світі – для досягнення мети у військових конфліктах чи сутичках величезну роль почали відігравати саме тактичні платформи (комплекси). Особливо за умов їх масового використання.
Модернізуючи свої армії, країни обирають різні шляхи. Найбільш фінансово потужні намагаються на випередження опановувати різноманітні технологічні можливості. Деяким з них, як Китаю, США, РФ, вдається розвивати в тому числі стратегічні спроможності. Досить показово, що на них рівняються держави, так би мовити, другої лінії – такі як Туреччина, Індія, ПАР і ключові європейські гравці НАТО. Менш амбіційні зосереджуються на комбінованих версіях: розвиваючи свої технології, вони значною мірою орієнтуються на закупівлю – щоправда, із далеким прицілом. Найбільш цікавими гравцями такого плану є Польща та Саудівська Аравія. Таку саму стратегію обрала й Білорусь – у зменшених масштабах.
Щодо безпосередньо України, то для неї завжди був характерний «шлях знизу». Тобто розвиток технологій «під експортний потенціал». Однак збройна агресія Росії багато чого змінила. І хоча бюджет на переозброєння залишається жахливо малим – менш ніж 1 млрд доларів, – ціла низка підприємств (або команд із кількох підприємств), інколи з очевидними фінансовими ризиками, намагається йти, як кажуть, на прорив. У розвитку вітчизняної оборонної промисловості можна виокремити кілька цікавих тенденцій.
По-перше, за рахунок новітніх технологій відбувається створення таких оборонних систем, які ніколи не вироблялися в Україні. Наприклад, у 2021 році ДежККБ «Луч» наважилося представити проєкт першого в історії України зенітного ракетного комплексу дальністю дії до 30 км – це уніфікована перспективна ракета «земля-повітря» середньої дальності. Показово, що активну головку самонаведення для такого ЗРК розробило приватне підприємство «Радіонікс». Серед іншого, це вдалий тандем і приклад успішного державно-приватного партнерства. Це вже другий потужний крок «Луча», який наприкінці 2020 року представив перший вітчизняний розвідувально-ударний дрон «Сокіл-300».
По-друге, оборонні компанії все більше уваги приділяють спільним проєктам, у тому числі стратегічного рівня. Наприклад, нині Кабмін прискорює зусилля, щоб упорядкувати нормативну базу і запустити процес купівлі землі під завод з виробництва безпілотників. Міністерство оборони України не тільки купує турецькі розвідувально-ударні безпілотники Bayraktar TB2, але й виступає за розгортання виробництва таких дронів в Україні. У червні стало відомо й про інший приклад. Буквально на початку виставки державні «Укроборонпром» і ДАХК «Артем» пообіцяли упродовж чотирьох років збудувати черговий патронний завод – із канадцями.
Водночас більшість спостерігачів стримано ставляться до роботи в цій сфері держави. Тут є низка об’єктивних перешкод, головною з яких залишається нереформований ОПК – тобто негнучкі державні та казенні (тобто «державні-державні») підприємства. Той самий проєкт із Туреччиною щодо безпілотних авіаційних комплексів (БАК) для сил оборони України буксує саме через зволікання утворення на базі держпідприємств акціонерних товариств і їх об’єднань – галузевих холдингів. Тому поки що спільні проєкти краще вдаються саме приватним підприємствам.
Скажімо, конструкторсько-виробниче підприємство «Українська бронетехніка» під час виставки «Зброя та Безпека-2021» продемонструвало новий розвідувально-ударний безпілотний авіаційний комплекс (БАК) RAM II на базі бронеавтомобіля «Новатор». Наразі відомо, що це саме результат спільної діяльності, хоча просувати його на ринку узялася саме «Українська бронетехніка».
Або інший приклад: коли невеличке приватне підприємство «Атлон Авіа» узялося за розробку тактичного ударного дрона «Грім» з коригованим баражуючим боєприпасом, підрядниками виступили потужні державні компанії – КБ «Південне» та холдингова компанія «Артем». Як і у випадку з БАК RAM II, учасники відштовхуються від перспектив на ринку. Зокрема, на «Атлон Авіа» запевняють, що потреба в таких ударних дронах складає понад тисячу одиниць.
По-третє, українські розробники зброї все більше займаються новими напрямами, яких раніше взагалі не було в Україні. Наприклад, вони помітно просунулися у створенні систем радіолокаційної боротьби. Якщо оперативно-стратегічні та стратегічні ударні БАК і ЗРК – теми, які без участі держави є непіднімними, то за розробки засобів радіоелектронної боротьби (РЕБ) підприємства взялися самотужки – після активізації російських безпілотників на сході і появи низки засобів РЕБ у самій РФ.
Комплекси РЕБ в Україні розробляють кілька підприємств: приватна ХК «Укрспецтехніка», державне підприємство «Іскра», приватна компанія «Радіонікс» та інші. Скажімо, торік з’явився перспективний мобільний комплекс боротьби з широким спектром безпілотних авіаційних комплексів «Полонез», розроблений ХК «Укрспецтехніка». Одним із його елементів став комплекс радіоперешкод «Анклав», також розроблений фахівцями ХК «Укрспецтехніка» – він уже отримав бойове хрещення, а підрозділи морської піхоти досить високо оцінили можливості цього комплексу приборкувати ворожі БАК – він здатен ставити загороджувальну перешкоду навігаційним каналам на дальності 20 км з використанням антен всеспрямованої дії і до 40 км з антенами спрямованої дії. Під час виставки нову станцію РЕБ «Прометей» продемонструвала й компанія «Проксімус».
Так само опановують приватники й такий перспективний напрям, як створення наземних бойових роботів. Бойовий наземний дрон РСВК-М, який також відомий під назвою «Мисливець», від КБ «Robotics» вже декілька років успішно тестується у підрозділах Збройних сил України та виконує бойові завдання у зоні ООС. Не виключено, що це буде перший вітчизняний бойовий робот, який українці побачать на параді до Дня Незалежності.
Водночас виставка зафіксувала й негативну тенденцію: різко зменшилася довіра до держави – з боку самих розробників і виробників озброєнь. Про це кажуть самі підприємці. Але показовим тут є один важливий момент: зменшення довіри до замовників пропорційне зростанню самостійності та здатності підприємств працювати на світовому ринку озброєнь. Найбільш примітним здається приклад «Атлон Авіа». Відомо, що одним із наймасовіших безпілотників в українському війську є саме «Фурія». Приватне підприємство «Атлон Авіа» поставило понад 100 таких комплексів (тобто 300 безпілотників із пусковими установками та іншим обладнанням), які призначені для корегування вогню артилерії. Але після прийняття на озброєння безпілотника «Фурія» у 2020 році Міноборони припинило їх замовляти в «Атлон Авіа». Керівник цього підприємства Артем В’юнник в інтерв’ю Security Talks зазначив, що відтепер більше, ніж раніше,розглядає реалізацію експортного потенціалу своїх виробів – як БАК «Фурія», так і нового ударного дрона «Грім».
Дещо інша ситуація в «Радіоніксу», у якого серед замовників є й потужні країни НАТО. Хоча головний напрям роботи підприємства – оснащення ракетних комплексів «Нептун», ракет «повітря-повітря» Р-27 та модернізація літаків Повітряних сил України, його керівник Станіслав Зав’ялов звертає увагу на інший бік справи. На власне можливості роботи приватників на світовому ринку. Компанія «Радіонікс» отримала ліцензію спецекспортера і користується нею. Але при цьому він висловив думку, що комісійні спецекспортерів є нині завеликими. Зокрема, він нагадав, що в індійському контракті на поставку ракет Р-27 ДАКХ «Артем» комісійні перевищують 30%, а сама компанія «Радіонікс» за історію свого існування сплатила близько 14 мільйонів доларів спецекспортерам.
Отже, саме прозорість і лібералізація ринку можуть нині допомогти збройовим компаніям. Для подальшого зростання потрібна вільна робота та вільний вибір самої компанії, а роль держави може полягати лише у формулюванні завдань для потреб оборони, оформленні закупівель і видачі ліцензій на експорт. Становлення ОПК вже пройшов, а загартування війною лише посилило його на ринках.
Якщо ж казати про найбільш символічні новинки, хоча неможливо порівнювати, скажімо, безпілотний літак чи танк із головкою самонаведення для ракети, автор цього матеріалу пропонує звернути увагу на такі технології.
Передусім на здатність української оборонки самостійно опанувати технології ракет «повітря-повітря» Р-27 (раніше близько 50% комплектуючих постачалося із РФ). Задля цього згадуваний вже «Радіонікс» створив нову пасивну головку самонаведення (ГСН) ракети. Дальність дії ракети тепер збільшено у понад два рази. Це принципова ситуація, бо Україна і РФ майже одночасно уклали з Індією (у 2019 році) досить великі контракти. І тепер Україна однозначно виборює першість. Не кажучи вже про те, що «Радіонікс» працює й над активною ГСН. А це вже може й Повітряні сили посилити – у вигляді новітньої ракети «Агат».
Ще один «вибуховий» експонат – перший в Україні ударний безпілотний вертоліт приватної компанії «Рамзай». Як неголосно кажуть розробники, не виключена ситуація, коли модернізований Мі-24 управлятиме роєм таких невеличких БАК, кожен з яких нестиме по дві протитанкові ракети. Це означає гарантоване знищення танкової роти за один бойовий виліт.
Але якщо «Радіонікс» веде розробки переважно за власні кошти, а «Рамзай» взагалі поки що не має відносин із замовником, то власне як дослідно-конструкторську роботу військового відомства приватна компанія «Українська бронетехніка» розробила самохідний 120 мм міномет «Смерека». Це вже важливо тому, що позиція Міноборони починає вирівнюватися в бік національного ОПК. Якщо внаслідок проблем з мінометом «Молот» для армії довелося купувати через «Укрспецекспорт» партію іноземних мінометів (тим більше, кожен з них удвічі дорожчий від «Молота»), то нині є шанс перейти на своє…
Оборонка готова підсилювати армію. Головне, щоб у держави була збалансована позиція – між імпортом і власною продукцією.