Дебютний роман журналістки Марії Олекси, дія якого відбувається в сучасному Києві. У центрі сюжету — оповідь про двох юних людей, які зустрілися надто рано.
Протягом незалежності український театр заліковував травми, заподіяні імперіями, намагаючись прислухатися до європейського досвіду. Але дев’ятирічна війна поставила перед ним нові завдання.
Наше обурення цьогорічним «Оскаром», хоча й цілком виправдане, подекуди все ж нагадує спроби загасити те, що вже згоріло.
У прокат вийшов документальний фільм «Життя на межі», який зняли українські ветерани Павло Пелешок і Юрко Іванишин. В основі сюжету – життя Павла і 9 років російського вторгнення.
У центрі розповіді – велика родина, що, тікаючи від війни, опинилася в іспанському містечку.
Російський режисер Олександр Молочников намагається знімати під Києвом фільм про сиріт з Бахмута. Батькам дітей, яких запрошували на кастинг, не розповідали, що це стрічка про Бахмут, а режисер –
росіянин.
Режисерка розповідає про новий фільм «Ти мене любиш?» і про плани зняти трагікомедію з життя українських біженців.
У прокат вийшла номінована на “Оскар” документальна стрічка про дитячий притулок на сході України. Режисер Сімон Леренг Вільмонт розповідає про її створення.
“У 1918-1921 роках Шевченко став символом національно-визвольних змагань. Тож більшовики дуже добре розуміли: Шевченка не обійдеш; а отже, його треба привласнити”.
Шоу про любов, зраду, всесвіт, клімат, футбол, боротьбу за владу, надприродні сили, статеве виховання і навіть про «сантехніків».
У «Суперсилі» Шон Пенн закликає давати Україні зброю. І хоча у фільмі він ще шукає діалогу з росіянами, на Берлінале вже активно пропагує бойкот російської культури.
Авторка розповідає про теперішню війну у двох часових вимірах — тридцятилітньому і трьохсотлітньому.
Чи треба викидати слово “малороси” з Гоголя? Українські видавці, письменники та критики аналізують політкоректні адаптації книжок.
Війна повертає земну вітальність творам, відсутність якої зазвичай робить сучасне мистецтво віддаленим і складним для розуміння.
Дослідження переосмислює біографію Лесі Українки, у якій переплелися хвороба і творчість, Україна і «чужина», політика і література, класика і сучасність, любов і смерть.
Поширена назва «Російські танцівниці» була зумовлена низкою помилок і неточностей дослідників та поверховим зарахуванням українського до російського (читай, імперського).
«Зараз дуже багато виконань моїх творів в Америці, Італії, Англії. Але для мене насамперед важливо, що мою музику виконують в Україні, я дуже вдячна за це».
45 есеїв класика українського літературознавства адресовані авдиторії, ширшій за академічне коло.
«Вкрадені колекції транспортували абияк, під обстрілами. Думаю, частину музейних артефактів ми втратили, щось могли також розграбувати під час перевезення».
«Коли я знімав в Іраку чи Сирії, не можна було публікувати стільки жорстоких кадрів. Тепер їх публікують більше, майже без цензури. Це шокує, і це правильно.»
“Питання про майбутнє україністики треба ставити з перспективи працевлаштування. Коли плата за навчання – 30 000 доларів на рік, студент думає про інвестиції у власне майбутнє”.
Багато комедій, теми влади, війни та випробування сімейних стосунків – розповідаємо про прем’єри київських театрів за останній рік.
“Ми робимо соціальний профіт, який важко монетизувати, але який створює підґрунтя для розвитку”.
Автори розмірковують про кенселінг «за прояви сексизму, расизму або гомофобії» та його зв’язок з можливістю розвитку науки, свободи слова й лібералізму.
За останні місяці нових очільників отримали п’ять столичних театрів. Лише у двох обійшлося без гучних скандалів.