Початок кар’єри
Євген Сивокінь закінчив Київську художню середню школу ім. Шевченка. Не вступив до інституту з першого разу, тож мобілізувався до лав радянської армії. Після завершення служби отримав запрошення від друзів, що працювали в новоствореному цеху анімації на студії «Київнаукфільм». Контракт підписав 29 лютого високосного 1960 року, тож святкував річницю працевлаштування що чотири роки. У 1965 році закінчив графічний факультет Київського державного художнього інституту. Першим фільмом, над яким працював, стали «Пригоди Перця» (1961) режисерів Іполита Лазарчука й Ірини Гурвич. Фільм ознаменував друге пришестя української анімації з часів ВУФКУ (Всеукраїнської кінокопіювальної фабрики) у 1920-х.
Пригодницький мюзикл, натхненний сюжетами популярного в ті часи журналу «Перець», був першим для Творчого об’єднання художньої мультиплікації при студії «Київнаукфільм». За сюжетом, головний герой, Перець, допомагає лісовим звірам боротися з керівниками місцевого заводу та браконьєрами, які забруднюють природу та полюють на тварин. Двадцятихвилинний фільм створювали два роки, серед його команди — молоді дебютанти, випускники архітектурних факультетів і художники Володимир Дахно («Як козаки…», «Енеїда») і Давид Черкаський («Острів скарбів»).
Після виходу «Пригод Перця» Сивокінь з колегами працює над фільмами Іполита Лазарчука – свого вчителя та наставника, якого у Творчому обʼєднанні жартівливо та ніжно називали “Папа”. Сивокінь працював художником-постановником на фільмах Лазарчука «П'яні вовки» (1962), «Золоте яєчко» (1963) та «Мишко + Машка» (1964). А режисерський дебют режисера «Уламки» (1967) було створено під керівництвом Іполита Андроніковича.
«Уламки» — це добірка з декількох сатиричних мініатюр про прадавнього сценариста, який хоче здати сценарій, вирізаний на кам’яній брилі на погодження в «Пещерфильм». На брилі багато гострих кутів, тож сценарій не виходить проштовхнути. Після проходження нової і нової інстанції, бриля втрачає кути та стає схожа на гладке яйце. Кожен відбитий шматок ініціює початок нового епізоду. Анімація критикує практику цензурування, коли на твір і його зміст впливає не художник, а представники керівних установ. Фільм має складну структуру, але читається завдяки базовим архетипам, побутовим ситуаціям та гумору.
У 1967 році виходить фільм Володимира Дахна «Як козаки куліш варили», що згодом переросте в одну з найвідоміших серій української анімації. Сивокінь працював художником-мультиплікатором/аніматором на трьох частинах серіалу: «Як козаки куліш варили», «Як козаки олімпійцями стали» (1978) і «Як козаки у хокей грали» (1995). Суть роботи аніматора пролягає в оживленні концепції, яку створив художник-постановник: створення фаз руху (компоновок), робота над мімікою, ходою та пластикою героя. Якщо художник-постановник намалював, як виглядає персонаж, то мультиплікатор вирішує, як саме він махатиме шаблею чи підстрибуватиме від подиву.
На Творчому об’єднанні аніматори постійно долучалися до проєктів колег на різних позиціях, навчалися одне в одного. Часто на студії виникали тандеми, які довго співпрацювали і створювали так найкращі роботи. Наприклад, режисер Володимир Дахно і художник-постановник Едуард Кирич («Козаки…», «Енеїда» (1991), режисер Давид Черкаський і художник-постановник Радна Сахалтуєв («Лікар Айболить» (1984), «Острів скарбів» (1986–1988).
Візуальний стиль і рішення робіт Сивоконя змінювалось від фільму до фільму, у різний час він створював картини спільно з художниками Едуардом Кіричем («Людина, що вміла літати», 1968), Валентиною Серцовою («Лінь / Рокіровка», 1973), часто виступав художником-постановником своїх фільмів, створював концепцію, зображальну мову й колористику.
«Мультипанорама» і конфліктний потенціал «Козаків…»
З 1966 року Сивокінь був автором, ведучим і сценаристом освітньої програми «Мультипанорама», яку спершу транслювали на території всього Радянського Союзу, а згодом лише на території УРСР. На передачу запрошували професіоналів, що розповідали про особливості своєї роботи, розбирали процес виробництва анімаційний фільмів і показували добірку фільмів.
У своїй книзі «Из невошедшего» (2012) Сивокінь згадував, як перший епізод програми ледь не призвів до міжнародного скандалу. У сценарій Сивокінь додав фільм «Як козаки куліш варили», де три запорожці, рятуючи своїх друзів з полону, громлять країну, дуже схожу на Туреччину. Передача йшла у прямому етері. А до Москви саме прибув посол Туреччини вручати вірчі грамоти. В очікуванні офіційної церемонії він побачив цей епізод по телевізору, дуже образився, сказав, що все навмисно підлаштували, що забирає свої грамоти і повертається додому. Його тоді ледь заспокоїли, а скандал зам'яли.
Коротка форма і політичні алюзії
Найбільше Сивокінь любив працювати з короткою формою. Згадував, що на Київнаукфільмі створював фільми майже без простою. Робота над короткометражним тривалістю до 10 хвилин тривала в середньому 9 місяців. Закінчуючи один, уже мав сценарій для наступного.
Після третього режисерського фільму «Казка про доброго носорога» (1970) у Сивоконя виникли проблеми на студії. Мультфільм зняли за віршем Бориса Заходера про «тонкошкірого» носорога, який відрізнявся від родичів тим, що мав ніжну й тонку, як папір, шкіру. За надмірну чутливість і відмінність брати влаштували носорогу судилище, що було схоже на тодішні партійні збори, і виключили його зі своєї спільноти. Найбільше в цьому проєкті режисера зацікавила можливість попрацювати з текстурою шкіри тварин. Фільм створили методом перекладки — технології анімації, що полягає у використанні пласких персонажів-маріонеток, вирізаних з паперу, картону або целулоїду. Кожна маріонетка розчленована на окремі деталі (голова, руки, тулуб, фаланги пальців), які скріплюють шарнірами або просто накладають одна на одну на скляному столі мультверстата. Художник-мультиплікатор фаза за фазою пересуває ці деталі на площині під об'єктивом камери, створюючи ілюзію руху. У «Казці про доброго носорога» шкіра головного героя виконана з тонкого целулоїду, а решти — з грубого картону.
Фільм не прийняли у Москві, присвоїли третю категорію прокату, що дозволяла покази лише в районних і сільських кінотеатрах. Після цього Сивокінь був невиїзним 10 років, хоч його роботи і брали участь у міжнародних фестивалях (КРОК, Загребський міжнародний кінофестиваль, Клермон-Ферран, Молодість).
Ще один фільм, який не хотіли приймати в Держфільмофонді, — «Лінь» (інші назви: «Лінощі», «Рокіровка (сповідь із акваріума)» (1979). За сюжетом, аморфний лінивий головний герой спостерігає за тим, як більша риба в акваріумі з’їдає меншу. Він думає, що варто втрутитись, але нічого не робить. Згодом риба відкушує шматок акваріуму, перемикається на героя і займає його місце. Йому страшно, але водночас так не хочеться брати відповідальність за власне життя.
Фільм створено у техніці мальованої перекладки, художниця картини — Валентина Серцова, з якою режисер Сивокінь створив також «Країну Лічилію» та «Дерево і кішку». Зроблений у часи застою, він оприявнює риси тогочасного суспільства. Редакторка тричі їздила до Москви і домоглася, аби фільм прийняли. У 1980-му «Лінь» отримала приз журі на Всесоюзному кінофестивалі в Душанбе.
Доля фільму «Обережно — нерви!» (1975) склалася теж непересічно. Створена за сценарієм Михайла Рибалки, ця робота розповідає про виклики, з якими щодня стикаються людський організм і нервова система і як вони перестають витримувати, коли стрес накопичується дуже довго. Спершу в режисера виникла ідея відтворити контур тіла реальної людини, проте технічні засоби й ресурси не дозволяли реалізувати задум. Фільм створили в техніці мальованої анімації із застосуванням методик колажу. Сивокінь зазначав, що саме після цього полюбив створювати колажі й асамбляжі.
Режисера запросили на Московський кінофестиваль, де «Обережно — нерви!» мав змагатися в короткометражному конкурсі, але згодом запрошення відкликали. Причина: автор сценарію емігрував в Америку.
Керівник і вчитель
З ініціативи Євгена Сивоконя наприкінці 1980-х у Творчому об’єднанні почали створювати альманахи з фільмами молодих режисерів. Це допомогло дебютантам здобути перший досвід постановки фільму, а також експериментувати з формою і темами. Наприклад, добірка «Лякалки-жахалки» (1993, реж. Наталія Чернишова, Олександр Гуньковський, Наталія Марченкова) досліджує теми насильства, смерті та війни у цинічній і деколи жартівливій формі. Альманах працює в жанрі міського фольклору, що набув особливої популярності в 1990-ті.
У 1993 році Євген Сивокінь засновує майстерню режисури анімаційного фільму при Університеті ім. Карпенко-Карого. Досвід викладання він уже мав, на курсах підготовки художників-мультиплікаторів. В університеті випустив 7 курсів режисерів. У 2026 році Університет ім. Карпенко-Карого залишається єдиним навчальним закладом в Україні, що навчає режисерів анімаційного кіно.
Ось як Сивокінь згадує про своє викладання у 2012 році: «Я хотів би перерахувати всіх своїх учнів, але їх дуже багато, і я можу когось пропустити, а він образиться. Мої учні працювали і працюють не лише в Україні, а й далеко за її межами: у Польщі, Франції, США, Німеччині і навіть Австралії. У багатьох уже є свої учні, свої студії. Часто наші фільми на різних фестивалях змагаються в одних і тих самих конкурсах. Іноді перемагають мої фільми, іноді фільми моїх учнів, але в цьому випадку я ніколи не відчуваю себе тим, що програв, навпаки, тішуся і пишаюся, якщо картина мого учня отримує нагороду на якомусь серйозному кінофестивалі, тому що в його фільмі є частка моєї роботи. Якось намагався підрахувати, скільки призів отримали фільми моїх вихованців, хоч би за останні десять років. Вийшло понад 50. Але не самими фестивалями й нагородами живе художник. Якось треба заробляти на життя. Сьогодні ринок для послуг мультиплікаторів не дуже великий, і тому я намагаюся в міру можливостей допомагати у працевлаштуванні своїм учням».
Асамбляжі й колажі
На початку 2000-х Сивокінь захопився створенням колажів з підручних матеріалів. У книзі «Мне так кажется» (2017) зазначав, що на нього дуже вплинули асамбляжі Сергія Параджанова. Головні компоненти колажів знаходив переважно на подвір'ї, на вулиці або на смітниках: «Я не можу спокійно пройти повз якусь іржаву залізку або обгорілу тріску. Я ще не знаю, куди їх пристосую, але маю підібрати про всяк випадок. Тому мій балкон поступово перетворюється на філію сміттєзвалища».
Створення асамбляжів було для Сивоконя формою відпочинку між основною роботою. Він мав декілька камерних виставок у київському Будинку кіно і в художній галереї «Грифон». Минулого року у стінах Довженко-Центру пройшов показ робіт художника «Євген Сивокінь. Людина, яка вміє літати. Кіно, колаж», у рамках якого влаштували благодійний аукціон. Усі виручені кошти Євген Якович передав на підтримку батальйону НГУ «Форпост», де проходить службу кінознавець Довженко-Центру Олег Оліфер.
***
Матеріал підготовлено на основі інтерв’ю кінознавців Довженко-Центру Олександра Телюка й Анни Ануфрієнко з Євгеном Сивоконем у 2021 році, переглянути повну версію можна на Довженко-Центр. Онлайн. Оцифровані роботи Євгена Сивоконя можна подивитися на YouTube-каналі Ukrainian Animation. Фото й матеріали надав Кіноархів Довженко-Центру.
Проєкт «Території культури» виходить у партнерстві з компанією «Перша приватна броварня» і присвячений дослідженню історії та трансформації української культурної ідентичності.