Формат, якому не все одно?
Бухарестський формат від самого початку задумували як майданчик координації країн східного флангу НАТО напередодні великих самітів Альянсу. Фактично до нього входять дев’ять держав: Румунія, Польща, Болгарія, Чехія, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва та Словаччина. Як правило, у самітах брав участь і представник адміністрації США на знак міцності трансатлантичного партнерства. Неофіційно ж появу цього формату стимулювала й окупація Криму Росією у 2014 році.
На певний час ініціатива фактично завмирала — чого, втім, не скажеш про безпекову напругу в регіоні. Але після початку повномасштабної війни у 2022 році зустрічі на високому рівні знову активізувалися. Так, у 2023 році в Бухарестській девʼятці особисто взяв участь тодішній президент США Джо Байден, а в подальшому тісну координацію з форматом підтримував і держсекретар Ентоні Блінкен. Цього ж року, поки Дональд Трамп і його чільні радники поїхали з візитом до Китаю, в Бухарест прибув заступник державного секретаря з питань міжнародної безпеки та контролю над озброєннями Томас Дж. ДіНанно. Співрозмовники з офіційних делегацій не соромилися жартувати: «Він дуже запевняв, що гордий тут бути — мабуть, нарешті видалась можливість поїхати в закордонне відрядження».
НАТО 3.0
Головною темою офіційно стали трансатлантичні відносини і безпека Європи, утім тональність заяв на цю тему свідчила скоріше про їх аудит, аніж про обговорення спільних цілей.
«Сьогоднішня зустріч відображає нашу спільну відданість посиленню співпраці у сфері безпеки та оборони вздовж усього східного флангу НАТО, визнаючи стратегічну безперервність простору від Чорного моря до Балтійського моря, а також до Північного та Арктичного регіонів і нашу рішучість втілювати концепцію NATO 3.0 через побудову сильнішої Європи в межах сильнішого НАТО. Трансатлантичний зв’язок залишається основою нашої колективної безпеки», — йшлося в спільній заяві за результатами саміту.
Генсек НАТО Марк Рютте підкреслив, що Європа має бути сильнішою і пригадав, що результатами саміту в Гаазі були зобовʼязання збільшити витрати на оборону до 5 % від ВВП. Згадка про Гаагу насправді лунала дуже часто: і під час відкриття, і під час пресконференції, і в кулуарах. І це нагадувало більше докір. Мовляв, «ми зробили, як хотіли США, тоді як самі вони виявилися не надто вже й відданими», поділився враженнями співрозмовник з однієї офіційної делегації.
Цю думку потім повторив і генсек НАТО, але дипломатичніше.
«Це трансатлантичний альянс, але нам потрібна сильніша Європа і сильніше НАТО, потрібно збільшувати витрати на оборону і брати на себе більше відповідальності за конвенційну оборону.
Потужна й безперервна підтримка України й надалі залишатиметься пріоритетом саміту в Анкарі», — відзначив Марк Рютте під час пресконференції.
Дежавю, як кажуть французи
Паралельно із самітом у Бухаресті відбувалася Безпекова конференція, де можна було почути значно відвертіші оцінки, аніж ті, що можуть собі дозволити лідери держав. Скажімо, під час панелі, присвяченої сценаріям завершення війни в Україні, старший дослідник консервативного аналітичного центру The Heritage Foundation і радник Дональда Трампа Джеймс Карафано на питання про регіон фактично відповів: «Мене це не хвилює». Далі він продовжив, що це жарт. І що в real politics варто ставити питання так, щоб регіональні виклики хвилювали глобальних гравців. Та як жарт це не прозвучало.
Під час подальших панельних дискусій різниця в оцінках пріоритетів тільки зростала. Німецький дипломат, президент Мюнхенської безпекової конференції Вольфганг Ішінгер прямо дорікнув раднику Трампа Карафано, що США не вперше не дотримуються домовленостей з ЄС й одноосібно коригують пріоритети колективної стратегії.
«У мене відчуття, яке французькі колеги називають дежавю. Я був послом у США після 11 вересня 2001 року й разом з іншими європейськими державами після дуже інтенсивних дискусій підтримав Сполучені Штати в їхній спробі усунути загрозу Талібану з Афганістану, Осаму бен Ладена й тих, хто перебував на кордоні. Європейські держави вирішили відправити війська до Афганістану, що для моєї країни було дуже непростим кроком. Через кілька місяців Сполучені Штати, не проінформувавши союзників, уже мають іншу ціль — Ірак. Іншими словами, ще 20 років тому в нас виникла величезна проблема з узгодженням пріоритетів, і тому зараз у мене виникає оце дежавю. Мені здавалося, що ми домовилися: єдиним елементом загрози для європейської безпеки і трансатлантичного альянсу є спроба змінити кордони в Європі, анексувати Крим, атакувати Україну, окупувати великі території Донбасу й погрози Гданську. Ми вірили, що маємо домовленість про те, що це й надалі залишатиметься нашим головним пріоритетом. У момент, коли президент Трамп ухвалює рішення [щодо Ірану]… ми отримуємо сигнал від Сполучених Штатів, що постачання боєприпасів і додаткового озброєння більше не може здійснюватися, оскільки зброю потрібно перекинути на новий театр війни на Близькому Сході», — сказав Ішінгер.
Центр тяжіння
Зміна американських пріоритетів щодо Європи давно не новина. Ще у жовтні минулого року США оголосили, що скорочують військову присутність у Румунії. Про що LB.ua докладно писав тут.
А вже напередодні саміту Дев’ятки адміністрація США повідомила про часткове виведення американських військ з Німеччини — після того як канцлер Фрідріх Мерц публічно розкритикував Трампа, що той не має цілісної стратегії війни з Іраном.
І це стратегія, яка давно на поверхні. Ще заступник міністра оборони США з політичних питань Елбрідж Колбі у книзі «Cтратегія заперечення» (The Strategy of Denial) прямо писав, що Сполучені Штати більше не можуть дозволити собі бути домінантною силою одночасно в Європі, Азії та на Близькому Сході. Відповідно Вашингтон має концентрувати ресурси на Тихоокеанському напрямку і стримуванні Китаю, тоді як Європа поступово перетворюватиметься на другорядний театр, де союзники повинні брати на себе значно більше відповідальності.
І якщо збільшити видатки на оборону — той пріоритет, який більш-менш поділяють майже всі європейські країни (зокрема, країни східного флангу НАТО, такі як Польща й Румунія, навіть не ставлять під сумнів доречність цих витрат), то з роллю другорядного театру Європа не надто погоджується. Якщо на початку другої каденції Трампа європейські лідери ще намагалися обсипати Трампа політичним цукром — аж до знаменитого «татуся», як генсек НАТО Марк Рютте називав американського президента, — то зараз роздратування «любими друзями» зі США дедалі менше приховують.
«Російська війна не ізольований конфлікт. Її мета в послабленні єдності НАТО й демократичних держав, тому Бухарестська дев’ятка сьогодні важливіша, ніж будь-коли за весь час свого існування. Ми не перебуваємо на периферії, а є центром тяжіння НАТО», — заявив під час відкриття саміту в Бухаресті президент Польщі Навроцький.
І пріоритетом країн нового центру тяжіння є безпека в Чорному морі. У цьому контексті безпека України й Молдови визначається як умова всього регіону. «Ми повинні зосередитися на безпеці України й Республіки Молдова. Це підтримка, яку ми повинні надавати не тільки декларативно, але й діями тому, що їхня безпека — це наша безпека», — сказав Нікушор Дан, відкриваючи саміт.
Цю стратегію поділяють не всі. Один співрозмовник зі складу офіційних делегацій був категоричним: «Без трьох серйозних армій Європи — британської, турецької й української — жоден формат неможливий».
Бухарестська дев'ятка свою консолідаційну місію виконала: годинники звірили перед великим самітом. Але чи стане Анкара майданчиком тієї самої трансатлантичної єдності, а не сценою взаємних претензій — питання часу, і досить короткого.