«Я не на фронті, я на культурній частині скали»
Як би ти себе описувала, Мар’яна Садовська зараз — це хто?
Насправді я називаю себе музиканткою, бо це вміщує все. Мені завжди смішно, коли починають перераховувати всі титули: співачка, композиторка, дослідниця. Аж робиться якось незручно.
Я думаю, що в мене є два стовпи. Музика — і це включає і композицію, і педагогічну роботу, і дослідження, і спів, і концертну діяльність. А другий — волонтерка. Мені більше подобається слово «активістка», бо я фактично не волонтерю в чистому вигляді. Але цей момент, що постійно відчуваєш, що не можеш зупинитися, бо кожен публічний виступ — це можливість зібрати донати, ще раз щось пояснити, сказати, достукатись, докричатись, доплакатись. Хоча останнє в мене трохи загальмувало, бо воно теж вже не працює. Особливо після поїздок в Україну я зараз усім розповідаю, яка Україна прекрасна: театри заповнені, концертні зали заповнені, література, видавництва відкриваються, відбудова. І це неймовірно вражає людей. Бо коли ти читаєш новини, ти бачиш тільки смерть і руїни. Думаєш: Боже, коли це вже закінчиться? Скільки людей вмирає... А коли ти бачиш це неймовірне життя, енергію, цей бунт творчої, інтелектуальної енергії — сміливої, спротивної, то люди кажуть: «Вау, я хочу до вас приїхати». І тоді, можливо, легше зрозуміти, чому треба продовжувати захищати це життя.
Активістка ще й тому, що з чоловіком почали у 2022-му ініціативу Art Against War, коли зрозуміли, що жоден офіційний гуманітарний фонд у Німеччині не має права збирати донати на дрони, тепловізори й рації (на армію). Тоді вирішили, що будемо робити це приватно, гуртуючи спільноту навколо нашої ініціативи.
Як ти взагалі ставишся до формулювання «культурний фронт»?
Мені більше подобається «частина скали», яку ми лупаємо. Ці слова, які зараз звучать: «фронт» — я з ними дуже обережна, тому що багато близьких людей, митців і мисткинь на фронті. Я не на фронті, я на культурній частині скали.
Узагалі фрази, які ми раніше вживали: «я відстрілююся», «проїхалася, як танк» — я їх зараз не вживаю, тому що не відстрілююся, ніхто по мені танком не проїхав. Тобто я не відчуваю, що на фронті.
Ти маєш багато виступів. Як за роки вторгнення змінилася твоя взаємодія з музикою? Підготовка до матеріалу, контакт з публікою якось змінилися? Чи у тебе все-таки є сталі речі, до яких ти однаково звертаєшся?
Я пригадую різні дискусії з музикантами в Німеччині, пошук тем. Жартувала, що моя наступна програма буде у Львові тільки про любов. І тут сталося повномасштабне вторгнення. Коли у 22 році це все почалося, про мене раптом згадали різні німецькі концертні майданчики, стали запрошувати з програмою, яка створена 10 років тому. І всі казали: «О, ви так швидко зреагували, ви зробили таку програму», а я кажу: «Ні, це створено 10 років тому».
Навіть часто мала конфлікти зі своїми музикантами, які казали, що надто все гостро політичне.
Мій чоловік — режисер Андре Ерлен, він займається, власне, актуальним театром. Кілька днів тому в нього була прем’єра зі студентами. Він зробив виставу Like Lovers Do – Memoiren der Medusa — дуже феміністичну, провокативну, за п’єсою ізраїльської драматургині Sivan Ben Yishai. Він це поставив зі старшим курсом. Я сиділа на виставі й думала: або його виженуть і більше ніколи не пустять у навчальні заклади (усміхається), або це революційна сміливість. Тобто це справді дуже провокативна в доброму значенні робота. Після прем’єри ми розмовляли, він розповідав про свої праці, про якісь моменти репетицій, про те, як люди відкриваються і працюють з якимись дуже темними своїми переживаннями. І як він каже, що я розумію: можливо, весь сенс цієї праці — давати простір, щоб люди не боялися конфронтуватися з якимись такими частинами життя, з якими масова культура переважно не працює. Мені взагалі здається, завдання будь-якої людини мистецтва — давати цей простір.
І наше задача як педагогів, як митців, уже працюючи з молодими людьми, — поділитися з ними цією технікою: що вони можуть заходити в такі темні сфери і вчитися з того виходити. І вони це роблять не для себе, щоб переживати «драму» на сцені, а радше для всіх, хто цієї техніки не має. Це дуже мені близько, і це одна з причин, чому я роблю музику.
Питання справді дуже об’ємне… Але повертаючись до взаємодії з музикою, чи змінилася вона для тебе?
У 2014-му після поїздок на Донеччину я відчувала енергію, мені хотілося говорити, кричати, щось робити. А у 2022-му було таке отупіння, і я не розуміла…. З партнером-музикантом напередодні почала роботу над новою програмою, там мали бути кавери якісь, а я не розуміла, як маю фізично щось таке робити. Який сенс зараз співати? Або творити. Була навіть досить дурна й відчайдушна думка розпочати голодування в Берліні, перед Бундестагом. Але в якийсь момент (фактично це був дедлайн) нам запропонували виступ, сказали, що має бути нова програма. І я сіла й подумала: що зараз приходить мені до голови? І це в основному були речі з різних раніше зроблених проєктів, пов’язаних з темою війни. Виявилося, що є матеріал. І я просто почала працювати з цим матеріалом. Усе це були поезії. Вони надавали сили, і я просто почала це робити. Так виникла програма «Навчитися світла», котру після доопрацювання назвала «Живи!» (цитата з поезії Олени Теліги).
Не можу сказати, що щось зовсім інше сталося в моєму спілкуванні з музикою. Але я знову ж працюю з цим простором заходу в темряву і виходу з неї.
Наша культура в Німеччині, всюдисущий Серебренніков і образ милої України
Чи відчуваєш зміну ставлення німецької аудиторії до українського культурного продукту?
Якщо на початку вторгнення можна було сказати, що нам відчинили всі двері, то зараз німці зайшли у звичне русло — і двері майже зачинилися. Тобто коли є якийсь український продукт, то часто вже чуєш втомлену реакцію: «О, знову».
І мені здається, частково це пов’язано з тим, що коли двері відкрили, був, на жаль, наплив не завжди високоякісних українських проєктів. Ми це спостерігали і говорили про це, і це завжди було болісно. Я тоді спостерігала це в різних німецьких друзів: сходивши на кілька презентацій, не надто якісних, вони переставали ходити на українські проєкти. Це дуже сумно. Але є багато причин: чоловікам не можна виїжджати; багато прекрасних людей не хотіли їхати з України. Пам’ятаю, як потім уже намовляли Володю Єрмоленка й інших приїхати.
А яка ситуація в Кельні, де ти живеш?
У нашій спільноті в Кельні теж спостерігали. Наприклад, був вечір української культури, української музики, і це була така другорядна самодіяльність. Такого було багато. Можливо, я виражаю це надто прямо. У мене є такий жаль про це, бо знаю, що в Німеччині працює дуже багато цікавих українських митців. І, звичайно, хочеться, аби вони були присутні якомога більше. Але запит був настільки великий, що це було не завжди на високому рівні.
Днями в Німеччині завершився конкурс, де критики обирають кращі вистави з усієї Німеччини, і з 20 кращих, відмічених критиками, три російські, одна наша, про фіксерів в Україні. Українська не пройшла далі, але Кирило Серебренніков пройшов. І це для мене багато чого показує. Тобто з 20 вистав зі всієї Німеччини і вибраних трьох звучить голос Сорокіна (за його твором вистава) і Серебреннікова.
Першочергово двері були відчинені і мені, та я не можу, не маю права представляти всю Україну. І якщо в театрі є якась одна людина, яка звучить всюди, це не презентує весь український театр. Тобто є і за, і проти, бо заперечити чудових митців, які творять тут, теж не можна. Але важливо не зупинятися, шукати шляхи відкривання Німеччині укркультури і проєктів співпраці, котрі найкраще цьому сприяють. Приміром, нещодавно вийшли чудові переклади Лесі Українки та Тараса Шевченка (праця Тетяни Малярчук).
Розкажи більше про вашу виставу, де головні герої — це українські фіксери?
До повномасштабного вторгнення в нас із чоловіком мала вийти вистава про Голодомор. Тобто це не було заплановано, що от в Україні почалася війна, зробімо виставу про Голодомор. Наш драматург Павло Юров відмовився приїхати в Німеччину працювати над виставою, вирішив залишитися в Україні працювати фіксером. І ми робили виставу фактично на дистанційному зв’язку з ним.
Це рішення Павла стати фіксером і відмова від можливості виїхати з України дуже зачепили мого чоловіка, і він вирішив зробити про це проєкт. Тобто про усіх молодих й активних, часто з театрального середовища, які зробили вибір лишатися в Україні. І коли ми почали розмовляти про це, то деякі наші колеги казали, мовляв, ну от, знову українська тема. Треба було переконувати навіть найближчих колег у нашому середовищі.
Як думаєш, чи корелюється втома від негативних і, як ти кажеш, часом неякісних українських проєктів з тим, що на це місце приходять росіяни, у тому числі з адаптацією класики?
Це у 2022 чи 2023 році Серебренніков у Гамбургу ставить «Ніколая Гоголя». Я не бачила цієї вистави, але мені розповідали, що знову була спекуляція українською тематикою. Були протести проти неї. Тобто так, росіяни також відразу включилися.
Що ж іще ставити в перший рік повномасштабного вторгнення...
Мені здається, що, незалежно від того, відмовляємося ми в чомусь брати участь чи ні, вони це роблять дуже стратегічно, фінансовано. Напевно навчилися у Петлюри та хору Кошиця. Росіяни зрозуміли, що це дуже-дуже важливий спосіб. І тому так страшно. Коли ми якісь питання порушуємо, завжди кажемо, що наше завдання не так навіть закенселити, як зробити все, щоб зі свідомості, наприклад, німецької культурної спільноти не можна було викреслити Шевченка, як вони не можуть викреслити Толстого. І також, звісно, антиколоніальна дискусія, новий погляд на творчість Достоєвського, з яким вони також носяться. Це вже наше завдання. Ми про це теж розмовляли з моїм чоловіком з приводу якоїсь такої конференції, здається, про цей cancel culture. Говорили між собою, що важливо навіть не відмовлятися, наприклад, від діалогу з ними, а, навпаки, озброюватися аргументацією і під час якихось публічних дискусій здирати з них маски.
Бо всі ці російські псевдодисиденти сидять тут, у Німеччині, мають позиції, користуються своїм іміджем жертви.
І наскільки я розумію, однаково з українцями подаються на гранти, стипендії, різні програми для мистецтва під загрозою?
Так і є. Серебренніков тут фактично є дисидентом, який бореться з режимом. Велика небезпека, нам треба постійно боротися тут з іміджем бідних хлопчиків, які нічого не можуть зробити й змушені йти на війну. І взагалі ставити питання: як вони можуть жити спокійно далі, чому не виходять на демонстрації, чому не організуються, де взагалі їхній активний спротив? Потрібно здирати маски з цієї їхньої дисидентської жертовності.
І мені здається, цього ще трошки замало, зараз просто кенселити росіян уже недостатньо. Це працювало на початку, але воно не працює зараз.
Приміром, я знаю інформацію від нашої однієї активістки, ще у 23 році ми говорили з нею про це: російські організації тут мають фінансування, і вони навіть пропонують роботу українським біженцям. Тобто просто купують наших людей. А наша організація «Жовто-синій хрест», приміром, не має такої можливості — у фінансування часто впирається все. Хоча вона [організація] виконує неймовірну гуманітарну роботу й політичну адвокацію, навіть місцеві політики активно включені в процес.
У 2022 році на День Незалежності організація запропонувала зробити фестиваль українського сучасного мистецтва, а мені з Андре — кураторство. І це було круто, ми розуміли, що маємо шанс презентувати сучасне, актуальне мистецтво, не лише фольклор, вишиванки.
Я працюю з традицією, фольклором усе життя, але не можна звести українську культуру до наївного, милого образу таких собі «тувинців». І ми самі цьому підіграємо борщами й варениками, несправжніми, костюмними вишиванками.
І як ти спостерігаєш активність на фестивалі?
Перший рік була дуже мобілізована громада, багато глядачів, усе дуже круто. Другий рік ми вирішили робити знову, заручилися гарною підтримкою, у це включилися Український інститут і Goethe-Institut. Глядачів збирали важче, але все відбулося непогано. Були відгуки, що це наймасштабніша подія, повʼязана із сучасною українською культурою в Німеччині.
2025-го ми знову зробили фестиваль. Незважаючи на певні ресурси, фестиваль усе-таки твориться волонтерами/ками й активістами/ками. Тобто кожен з нашої маленької команди виконує різноманітні ролі й функції, від організації та модерування до шоферування та прибирання. Я закохана в кожен проєкт, який ми привозимо. Це ж шаленство чистої води привозити проєкт Кості Зоркіна і ЛітМузею з Харкова на два дні фестивалю. Бо це суперкомплексна організація: дозволи на виїзд, транспортування, монтаж, демонтаж інсталяції. І що відбувається? Людей дуже мало. Якщо не приходять українці/українки, то на що ми можемо чекати від німців? Думаю, нам ще багато потрібно працювати з усвідомленням, що культура — це те, що має бути на першому місці.
Мода на сучасну українську культуру та спокуса зацикленості на собі
Що конструктивне можемо винести з твого прикладу? Чи справа лише у фінансуванні? Чи достатньо ми даємо контексту для німецької аудиторії? Бо все ж таки є феномен гурту DakhaBrakha, а значить, це можливо.
Я не хочу нити. Просто в Німеччині довгий час у відповідь на те, що ми з України, отримували коментар: «О, то ви русскіє». Так само, як зараз більшість німців не знає, що Росія — це Башкирія, Якутія, що це Мордвa — вони цього не знають, — так само вони не знали і про нас. І це не тільки провина тих маленьких народів. Це провина цієї великої імперії, яка просто всюди пхається зі своїм фінансуванням.
Робота ведеться, ми хочемо і мусимо показувати, що мистецтво України — це не лише про війну. Україна не зациклена на війні. У нас є теми і наративи, які зараз звучать у Європі: це самотність, це старість, екологія, яка зараз, до речі, теж відійшла на задній план. Але в Україні ці теми актуальні й живі, наприклад, у Львові будуть вистави харківського театру «Нафта» про екоцид. Тобто дуже важливо, що Україна — це не лише про війну. Процес іде, просто він тривалий.
Ще важливим моментом є те, що коли німці відчинили свої домівки для українців у 2022 році, вони зустрілися зі справжніми особистісними історіями. Скільки я в різних місцях зустрічаю людей, які розповідають, що в них жила родина з України, жінка, у когось студентка. Цей приватний контакт зіграв свою роль. І, звісно ж, прапори на інституціях, театрах. Тобто не бідкаємося, а працюємо далі.
Я дуже часто думаю про Афганістан і Сирію, яким не були відчинені двері ані приватних помешкань, ані мистецьких майданчиків.
Мій чоловік постійно повторює: хай навіть буде трошки гіршої якості українська вистава, аби не Серебренніков. І це правда.
Ми маємо в Кельні часто паралельні українські події: і якийсь музичний виступ, і вечір поезії. І хтось з українок каже, мовляв, треба це узгоджувати, а я, навпаки, радію, що є одночасно різні події на різну аудиторію. Тобто все одно не можна сказати: все пропало, ми не використали свій шанс.
Чи є в Кельні фізичне місце, де могла б організовувати свої події українська спільнота?
Гуманітарна організація, яку я згадувала («Синьо-жовтий хрест»), має так званий склад, бо вони справді передовсім спеціалізуються на гуманітарній допомозі. Але там час від часу відбуваються мистецькі події, усе ж орієнтовані більше на нас самих.
Я знаю, що ведеться розмова про те, щоб добитися відкриття якогось мистецько-освітнього центру. Було б чудово, якби це сталося, рушійною силою є, до речі, наші переселенки, ті, що приїхали після 2022 року. Я вірю, що таке місце не стане діаспорським гето. Я дуже за міжнародну співпрацю, щоб українці не замикалися на українцях.
Наприклад, я кілька днів тому зустрічалася з Юлією Куліненко. Колись вона закінчувала журналістику в Донецьку, співала в ансамблі «Дивина» на базі університету. Коли у 2014-му почалася війна, переїхала до Києва, а з повномасштабним вторгненням — до Кельна. З двома доньками. І я просто схиляю голову перед цією людиною. Окрім усіх питань, з якими стикаються всі біженки, вона знову відроджує музичний колектив (ми багато спільних концертів робили).
Під час наших подій я зустрічаю чимало молоденьких дівчат, які співають автентику. Їм це подобається. Юля створила колектив «Ралець», і вони співають. По дітях дуже видно, який це фундамент. І я зараз говорю не про фольклор, а про цю автентику, оберіговість — те, що дає силу і діє терапевтично. І зараз вона ділилася тим, що на порозі організації української школи. Це буде перша українська школа в Кельні. Тобто треба було дочекатися цієї найближчої хвилі еміграції біженок, які вклали енергію, вигризли ці можливості. І це при тому, що українським дітям тут дуже непросто, бо в школах вони стикаються з дуже неоднорідним середовищем.
Ти говорила про незамкненість на собі, і мені згадався приклад Ukraine House у Вашингтоні, де, як казали нам на зустрічі CultHub у Києві, орієнтуються радше на американських відвідувачів. Це є певним вимірюванням інтересу.
Я зараз думаю про проєкт, про який розповідала Таня Огаркова, суть його в тому, що діти з Херсонщини, які там живуть, спільно пишуть книгу з французькими дітьми з Авіньйона.І мені здається, що це значно важливіше, ніж якби ті діти приїхали до Франції і станцювали гопака.
Бо тоді на них подивилися б як на щось миле: ось така Україна — мила, нічого серйозного, нічого особливо цікавого. Такий колоніальний погляд. Ми самі даємо нагоду дивитися на нас з висоти колоніального балкончика.
Повторюся, це тривалий процес. Я у своїй музичній і театральній діяльності працюю передовсім не для діаспори, не для українського глядача. Але коли це організаторська діяльність, є спонсори та партнери, які питають про кількість відвідувачів, а не приходять навіть свої — постає питання, як зробити нас модними в доброму сенсі цього слова.
Але приклади такої моди є — та сама DakhaBrakha.
Власне так. Це прекрасний проєкт, але ж виставка «Іменем міста» Кості Зоркіна й Харківського ЛітМузею — це така потужна річ, яка має бути в найкращих музеях і галереях тут, у Німеччині, у світі. Чи це лише питання просування? Фінансування, знову ж таки… Це щось інше… Я не маю відповіді… Хоч, мабуть, небезпечні такі порівняння.
Наскільки я спостерігаю, це часто ще й відсутність якісного сторітелінгу або навіть сильної візуальної частини. Насправді часом це ірраціональні речі: людина бачить гарну афішу — і вже хоче прийти.
Так, питання — чому він має прийти. Я не нарікаю, це радше аналіз помилок, роздуми над тим, як і що ми можемо вдосконалити.
Нещодавно мали Zoom щодо співпраці з одним хорошим фестивалем. Директор дуже включений в українську тему і, власне, пропонує та шукає кошти (вже частково знайшов), щоб зробити проєкт з українськими ветеранами, які тут є. Ми вже ведемо розмову про це. Для мене цей проєкт — передовсім можливість дати голос, почути цих у минулому цивільних чоловіків, які перейшли війну і заплатили за це здоров’ям. Андре каже, що це не лише про дати платформу Україні, а й порушити тему, яка зараз у Німеччині дуже актуальна: наскільки німецьке суспільство готове захищати свою країну? І як узагалі діє нове правило про мобілізацію, якою мовою про це говорять? «Наших дітей хочуть послати на війну» — наскільки це не вкладається в український контекст. Я так зраділа, тому що це дійсно не буде вистава лише про Україну з українцями. Бо з кожним мистецьким проєктом неминуче виникає питання з німецького боку: а чому це цікаво в Німеччині? Як це донести?
Пісенна спадщина як фактор безпеки
Ти багато часу створювала свій музичний архів української автентичної пісенної спадщини. Розкажи про це більше, бо справді зараз наша збережена спадщина – фактор безпеки. Бо коли є свідчення, є джерела, то важче маніпулювати і стверджувати, що України немає.
Перш за все важливе уточнення: я не вважаю себе етнографинею, вважаю себе радше любителькою або, як мене охрестили, дослідницею. Я виростала з офіційним фольклором у телевізорі й обовʼязковими співами під час кожного застілля, але моя бабуся співала більше романси XIX століття. І коли я вперше почула, як співають у селах — це була приватна зустріч в Алли Загайкевич, — я тоді взагалі не зрозуміла, що це, звідки це йде. І Алла сказала, що так співають у кожному селі. А в мене ж був стереотип колгоспу і того, що там нічого цікавого немає, існують лише «Несе Галя воду» і «Ой під вишнею, під черешнею».
Я ще тоді не думала бути співачкою, більше була в театрі. І я почала їздити по селах, бо мені просто хотілося відчути ці пісні та зафіксувати їх. Так я втягнулася і потім уже їздила регулярно. Причому це не були якісь організовані експедиції — я не мала грантових коштів, це були просто мої канікули. Я була в однієї бабусі, вона співала, я записувала, а потім вона казала: «Я ж ще не все заспівала». Тоді я знала, що наступного разу знову приїду.
Я не мала якоїсь стратегії — просто записувала на касетки, потім на мінідиски. Згодом з моїм майбутнім чоловіком уже приїжджали разом, я брала зі собою друзів. Я ділилася цим, потім почала працювати з цією музикою. Але цей архів просто лежав у мене в шухлядах. Відчувала, що маю з ним щось зробити, але ресурсу не було. І тут стається велике вторгнення, про мене згадують різні німецькі організації. І одна пропонує підтримку. Тоді я вирішила, що настав час оцифрувати весь цей архів і створити для нього онлайн-платформу, щоб він був доступний, щоб усі ці записи були доступні не лише мені.
Я попросила свого товариша і чудового музиканта Юрка Йосифовича взятися за це оцифровування. Але він, людина дуже зібрана, ще й структурував архів. І хоч Юрко дуже скромний, я знаю, що без його роботи цього архіву не сталося б.
Минулого року архів вийшов у світ, і я отримала дуже багато класних відгуків. Особливо мене тішать молоді люди, яким це цікаво. Архів абсолютно без купюр, і саме від молоді я чула, що це справжня подорож — часом у ті села, які або окуповані, або вже зруйновані. А в цих піснях вони досі живуть.
Для мене це такий проєкт, після якого вже можна спокійно помирати (усміхається). Я вірю, що ця музика для багатьох стане джерелом. Вірю, що це криниця для спраглих.
І на тлі жаху війни я знаю, що мій архів не єдиний. Наприклад, у гурту «Божичі» є свій, і в інших також. Архів живий, він поповнюється. Це теж форма оповіді, у тому числі про нашу культуру світові та й нам самим.
Коли я починала співати, насправді не співати починала, а розповідати про цих людей, бо для мене це було відкриття. Я розуміла, що багато людей не знають, що в Україні в селах живуть такі бабусі. Я вивчала записи, розповідала, а потім сама почала співати. І дуже багато аспектів, які я включила у свою програму, — це те, що я бачила й чого вчилася, коли бабусі розмовляють, розмовляють і спонтанно починають співати. Це така відсутність межі між мовою і співом. Згодом я вже опрацьовувала це мистецьки.
Так, це форма сторітелінгу, певна форма тодішніх медіа. І наостанок: як ти відчуваєш роль української культури в Європі після війни?
Знаєш, у нас із чоловіком такий творчий тандем, і ми багато розмовляємо. Одна з наших тем — чого можна повчитися в України? Думаю, це справді мала Європа. Наша багатокультурність і те, що на дуже малій території відбувається дуже інтенсивна зустріч різних мов, етносів і релігій. І це працює не в американському варіанті, коли все асимілюється і при цьому зникає, а радше в європейському. Зберігається закоріненість, але водночас вона не гетоподібна, не закрита, не у вакуумі. Можливо, це дещо ідеалістично, бо я розумію, що чимало спільнот сьогодні знищує війна.
Я навіть думаю, ким я є в Німеччині для німецької культури? Я — українська співачка, але живу в Німеччині. Чи є я частиною німецької культури? А якщо так, то в якому сенсі? Чи є оця офіційна, висока німецька культура, а навколо ми: іранці, українці, турки, курди? Чи ми все-таки творимо культуру цієї країни так само, як в Україні культуру нашої країни творять євреї, поляки, роми, албанці, болгари, гагаузи, кримські татари?
Скільки інших культур включені як багатоголосся в нашу. Коли я їздила на Бессарабію, було неймовірно чути відповідь на це питання: що можливість навчатися рідною мовою, можливість знову відтворити й черпати з джерела власної культури з’явилася з незалежністю України. Раніше всі ці етнічні громади були зросійщені.
Оця різнокольорова ікебана — вона жива, вона пульсує. Відчувається, наприклад, вплив однієї музики на іншу. Мені здається, що це може бути дуже цікаво.
А другий аспект, як влучно підмітив Володя Єрмоленко, — в Україні органічно зустрічаються давнє і модерне. Давнє не є чимось архаїчним, а навпаки — дає інспірацію для сучасного, переосмислюється. Це феномен, якого, наприклад, у Німеччині немає.