Реставрована версія фільму Григорія Гричера «Кришталевий палац» (1934), спродюсована Іваном Козленко, увійшла до офіційної програми Берлінського міжнародного кінофестивалю. Стрічку представлять у секції Berlinale Classics — уперше в історії фестивалю до цієї програми включено український фільм. Про це пише на своїй сторінці у фейсбуці Іван Коззленко.
Реставрація стала результатом міжнародної співпраці. Проєкт відбувся за сприяння професора Майкла Кунічіки (Amherst College, США). Фінансування та технічне виконання реставрації здійснила польська компанія Fixafilm. Оригінальний шрифт титрів реконструював Євген Анфалов, а новий постер до фільму створила дизайнерка Марія Плотнікова.
«Кришталевий палац» вважають експресіоністським шедевром українського кіно, який поєднує дві ключові естетики українського модернізму 1920-х років: м’який, поетичний авангард і трансформований німецький експресіонізм. Стрічка є одним із небагатьох збережених свідчень української кіноекспресіоністської школи, знищеної в 1936 році під час сталінської «антиформалістської» кампанії.
Зйомки фільму відбувалися у 1932–1933 роках — у розпал антинаціоналістичних репресій, що супроводжувалися арештами працівників Київської кінофабрики та розгромом її редакторського середовища. Члени знімальної групи, за свідченнями, приходили на майданчик із напоготові зібраними валізами, очікуючи можливих арештів.
Цей контекст, на думку дослідників, зумовив атмосферу тривожності, відчуження й прихованого страху, яка пронизує фільм. Водночас «Кришталевий палац» став простором естетичного опору — у роботі над ним брали участь композитори Борис Лятошинський та Ігор Белза, художник Моріц Уманський, оператор Юрій Єкельчик.
Стрічка також має символічний мовний вимір: через синхронний запис звуку актори, зокрема російська акторка Іріна Володко, виконували ролі українською мовою — в період згортання політики українізації та переслідування її ідеологів.
Показ «Кришталевого палацу» на Берлінале відкриває нову сторінку в міжнародному переосмисленні українського кіно 1930-х років і повертає до світового контексту одну з ключових, але тривалий час замовчуваних сторінок українського модернізму.