У 2024 році Аркадій Непиталюк випустив повнометражний фільм “Уроки толерантності” за п’єсою Ігоря Білиці “Гей-парад”. Родина Найдюків у складі тата Зеника (Олександр Ярема), мами Наді (Олена Узлюк), сина Дениса (Олександр Піскунов) та доньки Діани (Кароліна Мруга), щоб вилізти з боргів під час пандемії, погодилася на химерну євроінтеграційну програму з подолань стереотипів щодо ЛГБТ-спільноти. Три тижні Найдюки жили з геєм-сантехніком Васею (Акмал Гурез), який насправді не так долав їх упередження щодо ЛГБТ, скільки вчив, що сімейне щастя та злагода будуються на любові, довірі та сприйнятті найближчих, а не пасивній агресії, істериках, скандалах та замовчуванні образ.
У 2025-му Непиталюк разом з Білицею пише сценарій, а потім знімає серіал “Обмежено придатні”. У центрі сюжету знов родина Найдюків, але вже рід час повномасштабного вторгнення. Кожному з них доведеться зобити непростий вибір. Мама Надя та донька Діана їдуть у Польщу; там у Наді прокидається старе, з часів “човникової торгівлі” 1990-х, кохання до польського ресторатора Гжегожа, а Діана раптом закохується в його сина. В цей час в Україні мама Зеника (феєрична Ніна Набока) починає сватати сина до його старої шкільної подруги, в яку вже давно закоханий кум Зеника (Борис Георгієвський). А син Денис ховається від мобілізації – з цього починається його шлях сприйняття служби на благо Батьківщини.
Перше, що кидається у вічі ще зі стартового епізоду – всі “уроки толерантності” доброго гея-наставника Васі минули дарма. Найдюки, які у фільмі начебто навчилися чути і сприймати одне одного, у серіалі знову гризуться і демонструють взаємну неповагу. Настільки сильну, що родина забуває про день народження матері та дружини. Щоб знову “перевиховати” Найдюків, Непиталюк посилає їм випробовування різними тяготами повномасштабного вторгнення: обстрілами, втратами, мобілізацією, блекаутами, розлукою, життям у міграції та переусвідомленням себе на тлі масштабної катастрофи.
За винятком стрічки “11 дітей Морщина” (пропоную уявити, що вона вам наснилася), Непиталюк послідовно досліджує провінційних українців. Жителів сіл та селищ (чи вихідців з них), які так чи інакше вимушені контактувати з міським середовищем. Цю тему можна побачити і в його коротких метрах (“Кров’янка”, “ГКЧП”), і у повних (“Припутні”, “Уроках толерантності”). Непиталюк добре знає своїх персонажів, тому їх мова звучить ідеальним хмельницьким говором і не скочується в примітивний суржик вперемішку з матюччям. Діалоги живі, а їх органіка настільки влучна, що всі ці “перли” з криниці народної мудрості можна легко почути десь у під’їзді чи в переповненій маршрутці. Кожна дія персонажів, якою б незграбною вона не здавалася, має цілком логічну мотивацію – якщо не забувати, що мова йде саме ось про цих простих та добрих людей з провінції. При цьому Непиталюк не вдається до пасторалізації героїв – вони не блаженні пастушки. Вони здатні на підлість та зраду, здатні сердитись та неохоче визнають провину. Але водночас щиро кохають, співпереживають і підтримують одне одного.
“Обмежено придатні” – це комедійна (мело)драма. І якщо з комедійною складовою діалогів все склалося успішно, то сюжетна, на жаль, повторює ситуацію з “Уроків толерантності”. Автори відтворюють все ту ж схильність до репризи в дусі КВК – цього разу вже без жартів про метеоризм гладкого батька, але все ще з дивними гегами про обійми чоловіків з-заду.
Водночас фільм пропонує чимало комічних ситуацій з початку війни, явно почерпнутих з життя, коли люди в тилу крутили сотні нікому не потрібних коктейлів Молотова, ловили примарних диверсантів, будували самопроголошені блокпости та взагалі всіляко хотіли долучились до оборони країни – навіть якщо від цього шкоди було більше, ніж користі. Непиталюк – це режисер, який явно виріс на побутових радянських комедіях межі 1970-1980-х років, на кшталт фільмів Георгія Данелії. Щоправда, теплий вайб данелієвської побутової комедії, що межує з сатирою, Непиталюк розбавляє уже сучасним абсурдом. У серіалі за це відповідає ціла сюжетна лінія: лесбійська пара сусідок та їх друг місцевий дільничний. Ці троє додають цій побутовій комедійній драмі про звичайну родину елемент майже лінчевського безумства: абсолютно не логічні в цьому сеттингу (але цілком органічні самі по собі) персонажі роблять дивні малозрозумілі речі, і вся ця сюжетна лінія виглядає як додатковий вимір всесвіту сімейства Найдюків та певний відгомін “Уроків толерантності” в серіалі.
Робити сімейне застілля кульмінаційною частиною, яка розкриває всі плот-твісти – це вже ознака стилю Непиталюка. В “Обмежено придатні” застіллю присвячено цілий епізод, яке розкриває усі таємниці Найдюків та їх оточення. Все це Непиталюк подає як гомеричну комедію з гротескними сценами бійок (смішних, а не жорстоких). Натомість фінал серіалу режисер виводить у кращих традиціях гепі-ендів сімейних мильних опер, об’єднуючи усю родину на свято.
“Обмежено придатні” – неідеальний серіал. Є тут і несмішні жарти, і дивні сюжетні ходи, і забагато мелодраматизму. Водночас, тут багато дуже людяного намагання зрозуміти українців та їх проблеми в часи війни, багато самоіронії і теплого родинного вайбу. Цей серіал вийшов так само нерівномірним, як “Уроки толерантності” – але при цьому так само щирим та чесним у розмові про те, хто ж такі ці “прості українці” і як вони проявляють себе в умовах війни.