Хто така Софія Русова?
В історико-меморіальному музеї Софії Русової в селі Олешня Ріпкинського району Чернігівської області, де вона народилася в аристократичній шведсько-французькій родині 18 лютого 1856 року, на пам’ятній дошці написано: «Громадська діячка, просвітителька, педагогиня, професорка, засновниця українського жіночого руху».
Але за цими словами — віхи не лише її життя, а й української національно-визвольної справи. Бо своєю діяльністю вона цілила в саму серцевину російської колоніальної політики, яка свідомо робила все, щоб українське населення залишалося неосвіченим та ізольованим від культурних надбань прогресивного світу.
Її аристократичне походження не вберегло її від особистих, зовсім неаристократичних життєвих перипетій, але допомагало завжди рівно тримати спину. А характер, освіта, глибокі знання та візійність, які вона мала ще з юності, підштовхували йти вперед. Після смерті батьків, у 15 років, вона разом із сестрою Марією відкрила в Києві приватний дитячий садок, який фактично зблизив їх із тодішньою українською елітою. Серед цього кола був і її майбутній чоловік — етнограф, фольклорист, земський статистик Олександр Русов. Так Софія Ліндфорс стала Софією Русовою.
Вона заснувала в Чернігові громадську бібліотеку й наповнювала її фонди, вчителювала, влаштовувала народні читання, поширювала серед людей грамотність, видавала книжки й журнали, писала статті, розбудовувала в Києві спеціалізовану бібліотеку для дітей, була викладачкою та професоркою. Її ув’язнював царський режим, але вона не припиняла своєї діяльності. У часи суцільних заборон української мови Русова сміливо заявляла про необхідність навчання рідною мовою.
1917 року вона увійшла до складу Української Центральної Ради, була головою Всеукраїнської учительської спілки та очільницею департаменту дошкільної й позашкільної освіти Міністерства освіти.
Софія вільно володіла французькою, англійською, німецькою та чеською мовами, читаючи ще з дитинства в оригіналі твори провідних мислителів і літераторів світу. У жовтні 1919 року її обрали однією з керівниць «Союзу українок», і відстоювання прав жінок стало ще одним важливим вектором її життя. А далі шляхи пролягли в еміграцію…
Знакова Прага
Прага була знаковою в житті Софії Русової двічі. Місто унікальної середньовічної архітектури знайшло у своєму просторі місце й для її життєвої історії. Вперше вона приїхала сюди на початку розквіту своєї популярності — 1876 року. Тоді разом із чоловіком вони готували до видання «Кобзар» Тараса Шевченка. І вдруге вона приїхала сюди на початку 1920-х років — уже 65-річною вдовою, рятуючись від більшовиків.
Змінилося все — умови, статки, суспільні процеси, вік… Незмінними залишалися її дивовижна працездатність і любов до просвітництва.
Дорогою до Праги на її шляху трапилася Українська господарська академія в Подєбрадах, у якій вона певний час викладала і роль якої, як згадує сама Русова, була величезною. Адже українці приїхали до Європи зі своїм солідним науковим багажем. Ось як вона згадує про це у книжці «Мої спомини», виданій у Львові 1937 року:«За три-чотири роки вже складені були в формі підручників для вищих шкіл такі цінні праці, якими цікавились і чужі вчені, та складені були колєкції із зоольоґії, ґеольоґії, лісознавства й інш., що здивували навіть американців, які приїздили до Чехії оглядати ріжні культурні установи».
«В архіві Подєбрадського музею лежить її книжка — Підручник французької мови, 350 сторінок, написаних від руки красивим учительським почерком. Обкладинка надрукована, але навіть номери сторінок Софія Русова писала від руки. Спочатку — фонетика, алфавіт. Вона намагається пояснити, як ці звуки можуть бути в українських словах, як вони служать. Вона пише приклади, вправи з фонетики, граматичні правила. Після кожного уроку йдуть питання для самоперевірки», — розповідає Ольга Дьолог, наукова співробітниця Слов’янського інституту Академії наук Чеської Республіки, показуючи ці унікальні архівні свідчення.
Отже Прага — місто, в якому згодом і завершиться її життєва історія.Чому саме вона? Русова пояснювала це так у своїх споминах:
«Прага цілком несподівано стала центральним осередком української еміґрації, що розсіялась після 1920 року по всьому світу. Сталось це, між іншим, завдяки Микиті Шаповалові — людині, яка всі свої сили присвятила найкращій орґанізації еміґраційного життя, використовуванню тих інтеліґентних сил, що могли б задармо згинути на чужині, без жадної користи для України. Ця людина розуміла, що перебування в Европі українців — і старших, і молодших — яке б воно не було злощасне, мусить бути використане для піднесення української науки, української культури».
У Празі вона викладала в Українському вищому педагогічному інституті імені Михайла Драгоманова, створеному для підготовки українських педагогів, який працював тут у 1920–1930-х роках.
«Лекції відбувалися в центрі міста, у Клементінумі», — каже Марія Прокопюк, історикиня, екскурсоводка Prague City Tourism. Вона мріє, щоб тут колись з’явилася табличка з іменами відомих діячів української освітньої еміграції, серед яких, звісно ж, і Софія Русова:
«Міжнародна вона дуже була, ця еміграція, європейська дуже. Вони могли прижитися в будь-якій іншій країні — з такими прогресивними поглядами. Їхня роль надзвичайно важлива — вони були такими першопрохідцями».
Софія Русова — українська Монтессорі
Тоді як у радянській Україні з усіх сил пропагували вчення Антона Макаренка — ідеолога колективістської та авторитарної педагогіки , — Софія Русова писала , діяла й мислила цілковито інакше .
«Це українська Монтессорі . Про Марію Монтессорі знають усі у світі , про Софію Русову — ні . Вона вже тоді говорить про те , що дитина має бути центром педагогіки . Кожна дитина унікальна за своїми здібностями , і ці здібності треба розвивати . Кінець ХІХ століття ! Сто років про це не говорили , а Софія Русова вже тоді про це говорила» , — каже Ольга Дьолог .
Емігрантський період життя став продовженням того , чим Русова займалася й в Україні . Вроджені й набуті педагогічні навички , блискуче знання мов , інтелект та жива цікавість до всього , що створило прогресивне людство і з чим вона могла знайомитися в оригіналі , спонукали її 1925 року написати книжку «Дидактика» ( Прага , 1925).
Відштовхнувшись від праць європейських дидактиків (це галузь едагогіки, що розробляє теорію освіти і навчання.-Ред.) ще XVI століття й пізніших часів , ознайомившись із роботами відомих педагогів — від чеського просвітника Амоса Коменського до італійської освітянки Марії Монтессорі , — проаналізувавши різні течії педагогічної думки , Софія у своїй книжці викладає й власне бачення виховання дітей :
«Сучасна оновлена школа має стати справді улюбленим дітьми осередком , де вони живуть повним , щасливим життям , перетворюючись на розумних , корисних громадян ; школа стає тим осередком , де кожний учень має змогу , має вільний час , щоб не тільки реагувати на назверхні враження , а й заглядати глибоко у свою власну душу і творити там свій власний ідеал життя» .
Хіба не до цього ми прийшли через сто років ? Пожовклий текст із - під її друкарської машинки напрочуд актуальний і для сьогоднішніх часів .
Але не все було безхмарно в її педагогічному емігрантському житті . Візійна новаторка , вона й в еміграції прагнула повною мірою застосувати свої сили . Та , як згадує у своїх «Споминах…» , її часто не розуміли — і часто це були свої :
«В хаосі взаємних еміґрантських відносин випало й мені немало гіркого… Пані Галаган , Григорієва і Новицька своєю працею зорґанізували приют у Горних Черношицях коло лісу . Помешкання було поганеньке , але довелось пробути в ньому майже рік . Я кермувала цим приютом коло п’яти літ і , хоч скільки клевет не кидали на мене “щирі українці” , скільки доносів на мене не робили до міністерства , але там не стратили до мене довір’я , і я по щирості можу сказати , що дітям було добре — вони були ситі , веселі , окружені ласкою й добре виховані . З приюту вони безпосередньо переходили до української ґімназії… В 1930 р . я зріклась кермування приютом , і він перейшов у руки пані Мартос» .
Міжнародна діяльність
Софія Русова мала серед емігрантів величезну перевагу — знання мов і загалом блискучу ерудицію . Вона вміла говорити мовою своєї аудиторії — у буквальному сенсі цього слова . Саме це давало їй можливість доносити українську позицію на різних міжнародних майданчиках , розповідаючи , зокрема , й про Голодомор , якого світ «не бачив» у закапсульованій радянській дійсності .
Вона використовувала всі можливі платформи — зокрема й жіночий рух , створивши та очоливши в Празі «Українську національну жіночу раду» .
Це було нелегко . Ось лише один приклад із її спогадів : «Центральний комітет у присутності його президентки , пані Аберден , почав доводити , що Українська Жіноча Національна Рада не має права входити до складу Міжнародної Ради , бо це еміґраційна орґанізація , яка не має своєї держави . На Загальному конгресі у Вашінґтоні нашу участь усе ж було визнано , але я одержала від пані Аберден лист , у якому вона повідомляла мене , що “Малий комітет” , який зібрався в Женеві , ухвалив виключити нашу Українську Раду зі складу Міжнародної Ради — на тій підставі , що ми не маємо своєї держави . Ми відповіли довгим листом , у якому пояснювали всю несправедливість і образливість такої постанови , але на нього пані Аберден відповіла лише кількома фразами співчуття й побажанням якомога швидше повернутися нам додому» .
Розповідь продовжує дослідниця Ольга Дьолог: «У неї немає , як зараз кажуть , фінансової подушки — вона крутиться , як може , постійно й багато працює , але продовжує свою громадську діяльність . Її цікавить доля жінок , їй болить , що в Україні голод . Вона намагається організувати допомогу для українців , говорить про це на міжнародних трибунах — а їй не вірять . Це ж треба було пройти крізь усе це ! Тобто як воно виглядало збоку : вийшла якась стара бабця в чорному й говорить… А вона говорить те , що їй болить — що люди гинуть в Україні».
Марія Прокопюк , яка протягом тривалого часу вже в період пострадянської еміграції опікувалася українським жіночим рухом у Празі , каже , що діяльність Софії Русової й досі не осмислена у нас повною мірою . Хоча це вкрай важливо — адже Русова не була уражена «вірусом радянщини» і була яскравим явищем у тодішньому маскулінному суспільстві :
«Оці люди сто років тому були тут , намагалися зберегти свою ідентичність… Ми лише тепер говоримо про гендерну рівність , лише приходимо до неї , а вона вже тоді все це знала і робила», — наголошує марія Прокопюк .
Антиейджистська історія Софії Русової
Софія Русова випередила свій час і власною антиейджистською історією . Вона була поза віком — і про це найкраще свідчить емігрантський період її життя . Сьогодні дослідники у світі лише починають говорити про те , що зовсім скоро більшість населення планети становитимуть люди вікової категорії 60+. І що стереотипне «списування» їх , як це відбувалося досі , вже не працює . Софія Русова ніколи не «списувала» себе .
« Вона активно працювала до самої смерті , до 83 років, — каже Ольга Дьолог . — Вона ламала ці стереотипи . Мені цікаво , чи вона розуміла , що ці стереотипи існуватимуть і через сто років ? І що ми говоритимемо про неї як про їхню руйнівницю ? »
У своїх «Споминах» Софія Русова напише : « А еміґраційне життя справді ставало усе тяжче . Залежність від “милості” чужого уряду каменем давила душу… , а за спиною в багатьох емігрантів стояла родина — треба жити ! ».
На її плечах була і велика родина : « Так - сяк улаштувались , хоч це не було легко . У нас була така велика родина , що Шаповал , коли прийшов до нас , аж ахнув : “Та ж у вас не родина , а ціла громада ! ” — сказав , сміючись» .
«Вони всі жили дуже бідно», — каже Наталія Прокопюк і пригадує спогади Наталії Наріжної , доньки дослідника української еміграції Симона Наріжного . Вона згадувала , як ішла колись із батьком по Карловому мосту на важливу зустріч у Празький град — сонце присвітило , і вона побачила латки на татовому плащі та подумала : очевидно , ми не є багатими .
Софія Русова також не дефілювала в модному вбранні , але була яскравою й сильною персоною в еміграції . Її — у чорному довгому одязі — не раз згадуватимуть у своїх споминах українські емігранти , здивовано проводжаючи поглядом її рухливу , немолоду постать на метушливих празьких вулицях .
Вона ж завжди йшла вперед — і вік цьому не заважав . Лекції , семінари , приватні уроки , дискусії , виступи , статті , книжки… Таким був її harmonogram ( чеською — часовий розклад ). І в ньому була внутрішня гармонія , адже ця жінка , наповнена знаннями та досвідом , жила в гармонії із собою та світом . Жила довго й корисно .
У її спогадах і текстах еміграційної доби вражає стрункість викладу , глибина думки й особлива шляхетність — невидима , але відчутна . Читаєш рядки — і уявляєш її : з випрямленими плечима , з теплим сяйвом розумних очей , яке не можуть затьмарити жодні зморшки .
«Зараз дуже багато цього ейджизму — говорять , що треба берегти себе… А вона не берегла — і прожила понад 80 років . Тому не працює логіка , що після 60 років людину “списують” , що вона має дбати лише про себе . Це довела історія Софії Русової» , — наголошує Ольга Дьолог .
Втрачений пласт культури без вірусу радянщини
«Знаєте , я от ходжу повз Міську бібліотеку Праги — там є артінсталяція у вигляді колодязя з книг . Спочатку вона нікому не була цікава , а потім її почали показувати людям — хтось подивився , зняв на відео , показав іншим , і тепер там постійно стоять черги . Я собі думаю : може , нам колись удасться так само представити нашу еміграцію» , — каже Марія Прокопюк .
Чому це важливо ? Стереотип селянської , упослідженої культури — міф російської радянської імперії , який вона й досі експлуатує щодо української культури . Пласт культурної еміграції початку ХХ століття , не вражений вірусом радянщини , безповоротно цей міф руйнує .
Софія Русова , як і багато інших , полишивши Україну фізично , продовжувала працювати для неї за кордоном .
«У нас і досі українськість сприймається як культура народна — село , колядки , шаровари , борщ . А це насправді європейська культура» , — підсумовує Ольга Дьолог .
Сто сімдесят років тому , цими зимовими днями , Софія Русова з’явилася на світ — сильна й яскрава представниця цієї європейської гілки української культури . Закинутої й досі недостатньо дослідженої , але насправді надзвичайно цікавої та необхідної нам для осмислення . Бо вона значно випередила свій час — і в цій спадщині ще можна відкривати безліч нового .