Майбутній диригент народився 23 вересня 1936 у Києві. Його батько, інженер за фахом, добровольцем пішов на фронт і 1942 року зник безвісти. Юнацька мрія матері вела її до консерваторії. Втім, на заваді став соціальний фільтр епохи: «не те» походження. Її батько був адвокатом, а не представником робітничо-селянського класу, а це автоматично перекривало майбутнє ще на рівні анкети. Зрештою вона закінчила бухгалтерські курси, куди через недобір зараховували без додаткових умов. Зберігши любов до музики на все життя, мати стала для сина першою вчителькою музичної грамоти.
Пізній старт, короткі хвилі
Втім, системне музичне навчання Блажкова розпочалося значно пізніше – у 14 років, коли більшість однолітків його вже завершували. Блажков твердо вирішив стати диригентом під впливом літніх симфонічних концертів у Першотравневому (тепер Маріїнському) парку, якими диригували Натан Рахлін і Костянтин Симеонов. Провчившись лише рік у єдиній на всю Україну вечірній музичній школі для дорослих (зараз вона носить ім’я Кирила Стеценка) і ще два роки в училищі, Блажков у 1954 році вступив на диригентський факультет Київської консерваторії – неймовірна історія, враховуючи те, що зазвичай у абітурієнтів за плечима має бути не менше десяти років фахового навчання. Вчився він настільки добре, що отримував персональну стипендію (імені російського композитора, прізвище якого Міністерство культури України вилучило з назви цього закладу лише наприкінці 2025 року).
Ідилія обірвалася в ту мить, коли студент наважився виконати з оркестром оперної студії консерваторії сюїту з балету «Жар-птиця» Ігоря Стравінського – композитора, забороненого в СРСР (Стравінський полишив Російську Імперію 1910 року, жив і працював у Франції, США, отримав громадянство обох країн. – Ред.). За це його виключили з консерваторії. Але поновили (вже без стипендії) через півроку завдяки наполегливості матері – вищі партійні органи взяли до уваги те, що батько бунтівника загинув на війні.
У 1959 році на державному іспиті з диригування Блажов знову вийшов до пульта з тією самою сюїтою. Йому було 23. За два роки режим трохи послабив хватку – і цього разу йому дозволили здійснити задум. Так завдяки Блажкову музика Стравінського вперше з початку 1930-х років знову прозвучала в СРСР — після десятиліть повної заборони.
Стравінський був лише одним із тих символів «ворожого Заходу», якими зацікавився Блажков. Серед культу російської романтичної музики, спершу накинутого «згори» як колоніальна норма, а згодом прийнятого й відтворюваного професійною музичною спільнотою як єдино істинна «висока» традиція (плоди цього ми пожинаємо й понині), молодий диригент переключився на іншу хвилю – ультракоротку. Саме на УКХ (ультракоротких хвилях) можна було спіймати трансляції фестивалів «Варшавська осінь», Загребського музичного бієнале тощо – уривчасті, зашумлені, з провалами сигналу. Радіостанції, які їх транслювали, в СРСР були забороненими, і ті рештки, що доходили до слухача, давали лише часткове уявлення про справжнє звучання. Але навіть цього вистачало, аби крізь тріск і перешкоди у помешканні Блажкова по вулиці Чкалова (нині – Олеся Гончара) прорвався інший музичний час.
Вісниками цього нового часу стали П’єр Булез, Карлгайц Штокгаузен, Луїджі Ноно, Бенджамін Бріттен і Ернст Кшенек. Згодом Блажков почне з ними листуватися (і так, вони з цікавістю відповідатимуть цьому молодому нахабі!), а згодом стане першим, хто виконає їхні твори в Радянському Союзі.
«Київський авангард»
Наприкінці 1950-х у Блажкова з’явилося коло однодумців, які поділяли його інтерес до нової музики. Спочатку ними були композитор Леонід Грабовський і музикознавиця Галина Мокрєєва, його майбутня дружина, а згодом до кола увійшли Валентин Сильвестров, Віталій Годзяцький та Володимир Загорцев. Більшість із цих молодих людей, що слухали, сперечалися і практично засвоювали музику ХХ століття, належали до класу композиції Бориса Лятошинського. Зустрічі однодумців перетворилися на неформальний університет, знання у якому видобувалися завдяки неосяжному листуванню Блажкова: окрім записів, нот і каталогів він отримав навчальний посібник з 12-тонової композиції Ганса Єлінека безпосередньо від автора, а потім його переклав з німецької Грабовський, і на кожну зустріч молодь приносила виконані домашні завдання. Найбільш вдалими перші композиторські спроби виявилися у Сильвестрова. Його «П’ять п’єс» і «Тріада» невдовзі прозвучали на Заході – завдяки листуванню Блажкова, який міг безпосередньо написати Штокгаузену і поділитися музикою київських авангардистів.
На початку 1960-х років у Києві відбувся Огляд творчості молодих композиторів, під час якого прозвучали, зокрема, твори Валентина Сильвестрова та Леоніда Грабовського. Саме їм Галина Мокрєєва присвятила захоплену публікацію в польському журналі Ruch muzyczny, водночас різко розкритикувавши інші твори програми, що належали авторам, наближеним до офіційної культурної політики. Галину Мокрєєву звільнили з посади викладачки спеціалізованої музичної школи імені Лисенка, а Блажкова – з посади диригента Державного симфонічного оркестру України, яку він обіймав з 1958 року.
Ситуація виглядала патовою. Але саме тоді сталося неможливе.
Кумир
Восени 1962 року після майже півстолітньої паузи в Радянський союз приїхав Стравінський. На той момент Блажков уже кілька років перебував із ним у листуванні, але головне – він був ледь не єдиним практиком, який міг продиригувати партитури громадянина США і Франції російського походження, які довгий час були під забороною в СРСР. Ця співпраця відкрила Блажкову нові двері: з 1963 по 1968 роки він працює диригентом Ленінградської філармонії. Почавши з творів Стравінського, молодий диригент швидко перейшов до зарубіжних класиків і вперше в СРСР виконав низку творів Арнольда Шенберга, Антона фон Веберна, Чарльза Айвза, Едгара Вареза тощо.
Одночасно Блажков почав просувати і творчість «київських авангардистів», що у Ленінграді було зробити легше, аніж у Києві, – з огляду на колоніальний характер радянської культурної політики, який передбачав особливо жорсткий контроль саме в Україні. Зокрема, у 1965 році відбулася прем’єра «Спектрів» Сильвестрова, що стала сенсацією: композитора викликали оваціями дванадцять разів. Там само після київського бойкоту він зміг вперше виконати «Симфонічні фрески» Леоніда Грабовського.
Втім, безкомпромісність диригента не дозволила йому надовго затриматися на цій посаді. Виконання гостросучасної західної музики, яка аж ніяк не вписувалася у канони соціалістичного реалізму, зрештою класифікували як «вражу ідеологічну провокацію». Блажкова звільнили, і він повернувся додому.
«Виконуються вперше»
Комісія Міністерства культури СРСР ледь не позбавила Блажкова права виступати на сцені – під час голосування за це рішення не вистачило потрібної кількості голосів. Між тим, матеріали засідання розіслали в усі концертні організації Радянського союзу. Знайшлася лише одна людина, яка не побоялася співпраці з опальним диригентом – це був директор Республіканського об’єднання «Укрконцерт» Володимир Кулаков. Саме він відправив Блажкова працювати в Київський камерний оркестр.
Завдяки новому призначенню Київська філармонія почула прем’єри творів Вітольда Лютославського, Євгена Станковича, Вітаутаса Баркаускаса, Валентина Сильвестрова та багатьох інших сучасників і класиків XX століття. Одночасно Блажков присвятив увагу і старовинній музиці. На філармонічній сцені все частіше почали виконувати західноєвропейське бароко – нехай і в сучасній, а не в історично-інформованій інтерпретації.
Листування з провідними композиторками, композиторами та музикознавицями й музикознавцями Західної Європи та США диригент і не думав припиняти. Саме воно, однак, зробило Блажкова «невиїзним». Усі спроби вирушити з Київським камерним оркестром на гастролі завершувалися відмовами. Зрештою 1976 року партійні органи змусили музикантів написати лист про відмову від співпраці з керівником. Формальною підставою було названо церковне вінчання Блажкова з другою дружиною Іриною Морозовою (через багато років після трагічної смерті Галини Мокрєєвої), яке в умовах офіційного державного атеїзму розцінювалося як ідеологічна нелояльність і вважалося несумісним зі статусом керівника державного колективу.
У 1988-1994 роках Блажков знову повернувся до Державного симфонічного оркестру України, ставши його художнім керівником і головним диригентом. Попри вільну репертуарну політику у незалежній державі, «незручного» диригента знову звільнили – цього разу, підступно ліквідувавши саму посаду.
Perpetuum mobile
Попри всі життєві складнощі, безперервний рух – Perpetuum mobile – став не лише метафорою життя композитора, а й назвою колективу при Спілці композиторів України, який Балжков заснував і очолював у 1983-2002 роках. Місією колективу було виконання того, що в офіційному концертному обігу або майже не існувало, або з’являлося запізно й уривками. У кожній концертній програмці навпроти одного або кількох творів стояла примітка «виконується вперше» – в Україні, СРСР або у світі.
Також у цей час інтенсифікувалося розпочате ще у 1969 році дослідження Блажковим так званої Бахівської колекції – корпусу рукописів і стародруків, пов’язаних із нотним архівом Берлінської Sing-Akademie, який після Другої світової війни десятиліттями зберігався в Києві й став сенсаційною знахідкою для дослідницького та виконавського середовища. Диригент замовляв мікрофільми рукописів і, працюючи з ними вручну, виготовляв фотокопії, збільшував та монтував сторінки, розшифровував стару нотну орфографію, відновлював партії, зводив їх у партитури, здійснював редакцію, а подекуди й аранжування. За відсутності копіювальної техніки шлях кожного твору від архівного сховища до концертного виконання був тривалим і фізично виснажливим процесом, який Блажков проводив особисто.
Пам’ять
Після повернення Бахівського архіву до Німеччини у 2001 році й фактичного згортання діяльності ансамблю Perpetuum mobile Блажков остаточно опинився поза українською інституційною системою. Державних посад він не обіймав, стабільної роботи не мав – митець не був схильний «вбудовуватися» в ієрархічні структури та погоджуватися на напівкомпромісні формати роботи. Безкомпромісність відзначала і його стиль керування, який підлеглі часто сприймали як конфліктність. У численних інтерв’ю початку 2000-х років Блажков прямо говорив, що отримує лише мінімальну державну пенсію, яка не покривала базових витрат і не відповідала ані його професійному статусу, ані обсягу виконаної ним роботи.
У 2002 році він ризикнув переїхати у Потсдам під Берліном. Зміна країни була продиктована не кар’єрними міркуваннями, а елементарними умовами виживання й можливістю продовжувати фахову роботу в середовищі, де доступ до архівів, бібліотек і технічної інфраструктури був краще інституційно забезпечений. Переїзд не означав остаточного розриву з Києвом. Блажков і надалі регулярно приїздив як запрошений диригент: зокрема, в жовтні 2016 року в Києві відбувся його ювілейний концерт до 80-річчя з Національним заслуженим академічним симфонічним оркестром України, у якому солістом виступив його син, піаніст Кирило Блажков.
Масштаб діяльності Блажкова лише побічно засвідчує його величезний репертуар, що охоплював близько 400 творів — від музики бароко до ключових зразків модернізму ХХ століття та сучасної української композиторської школи. Працюючи в умовах обмеженої автономії українського концертного життя та його залежності від зовнішніх регулятивних рамок, Блажков зробив можливим регулярне сценічне виконання західноєвропейського модернізму, барокової духовної музики й творів українських композиторів різних поколінь. Його внесок, вимірюваний не лише кількістю прем’єр, а передусім створенням безпрецедентної для історії України безперервної тяглості сценічного життя української музики, ще належить повноцінно оцінити.
Проєкт «Території культури» виходить у партнерстві з компанією «Перша приватна броварня» і присвячений дослідженню історії та трансформації української культурної ідентичності.