Есеїстика про війну: Втрачене і здобуте
У лютому 2022 року мій літературний світ, який я довго і ретельно вибудовував, перевернувся догори дригом. Спочатку, правда, перевернулося моє щоденне життя — я опинився в армії. В цій історії, на жаль, немає нічого незвичного. Для багатьох із нас початок повномасштабного російського вторгнення — це рубіж у житті між «до» і «після».
Світ, який вибудовує собі письменник-белетрист, що спеціалізується на ретропрозі, легко уявити, якщо послуговуватися загальноприйнятими стереотипами: затишне робоче місце, гора нотатників, колекція антикварних речей і просто дрібничок, що були куплені на блошиних ринках у різних куточках Європи. Та й жив я переважно за кордоном.
Я ретельно плекав цей «стереотипний» світ, а він приносив мені успіх. Белетристика — це правила гри, на які погоджуються читач і автор. Знаючи їх і дотримуючись, обидва зрештою залишаться задоволеними. Це — ніби шахи, де відомі всі закони, але від цього комбінації досвідчених гравців не перестають бути цікавими. Моєї шахівниці більше не було.
Майже рік минув без жодного написаного рядка, окрім повідомлень додому і якихось постів на фейсбуці, де я намагався жартувати про солдатські будні в тилу і на фронті. Вже й не пригадую, чи насправді було мені смішно. Думаю, все-таки ні, але згусток емоцій вимагав рефлексій. Короткі жарти виявилися цілком придатною формою для цього.
Уже пізніше, у Віктора Франкла в його книжці «Людина в пошуках справжнього сенсу», я знайшов цьому пояснення. Автор, який пережив жахи концтабору, стверджував, що проблему треба висміювати. Тоді її легше побороти.
Зрештою, моєю творчою відрадою стала коротка прозова форма, зокрема есей. Адже есеїстика, як на мене, — це спосіб вираження всієї концентрації або есенції відчуттів, які автор переживає в стислий обмежений час. Недарма ж напрошується саме ця гра слів — «есей» і «есенція».
Це прозвучить дивно, але саме на війні я сповна відчув смак того, що називав своєю професією. Адже література — це, зрештою, не що інше, як трансформація власного досвіду в текст. А досвід був незвичний, часто болючий і жорстокий. Залишаючись внутрішньо, попри все, цивільним, а не військовим, я відчував, мабуть, те, що відчуває глина, коли змінюють її форму, а далі випалюють. А зважаючи на те, що бойові дії — це часто разом вогонь і сирість, моя метафора не позбавлена правдивості.
І знову ж таки варто наголосити, що всі ці переживання автор на війні отримує за доволі короткий час. Отже, їхня питома вага, якщо скористатись цим природознавчим терміном, надзвичайно велика. Звідси й гостра потреба рефлексії.
Оля Гнатюк якось зазначила, що одна з особливостей есеїстики — це те, що автор є вільним. Це інтелектуал, який спостерігає за тим, що відбувається довкола, і дає оцінку тому, що бачить.
Військова чи то пак воєнна есеїстика має певну особливість, бо автор не є вільною людиною. На війні власна свобода підпорядковується певним суворим принципам — як війська, так і обставин.
Я додав би ще сюди замкнутість і навіть герметичність військового середовища, в якому автор та його оточення змушені подовгу ділити спільний побут. Емоції та чутки в цьому просторі поширюються миттєво і справляють на реципієнтів значно сильніше враження, ніж це було б за звичних мирних обставин.
Мушу зауважити, що мені випало служити в нетиповому, але доволі специфічному підрозділі — в команді, що займалася евакуацією поранених із лінії фронту. Іноді я опинявся з ними віч-на-віч у нашому «еваку». Найчастіше це були контужені хлопці, й деяким після стабілізації та заспокоєння хотілося виговоритись.
Майже ні з ким із них ми не були знайомі. Подекуди, якщо евакуація відбувалася вночі, вони мене навіть добре не бачили. І це, вочевидь, сприяло максимальній відвертості.
Ще тоді я зловив себе на думці, що кожен із них створив свій власний есей. Коротку, щиру, емоційну, болючу сповідь, у якій вмістилося все пережите, осмислене і вистраждане. Приблизно такою і є, на мою думку, сучасна воєнна есеїстика.
Пишучи белетристику, я доволі добре міг уявити свого читача. І водночас жанрова оптика дозволяла мені тримати з ним дистанцію. Мої емоції були тільки моїми й добре інтегрувалися в емоції героїв.
В есеїстиці, як у «еваку», я здебільшого не бачу, кому адресовано мій текст. Але у найвідвертіший спосіб пишу про найболючіше. Можна сказати навіть, що це не лише інтелектуальний, але й по-своєму інтимний жанр.
У цьому режимі дефіциту часу живе не лише військо та військові. За теперішніх обставин, це звичні налаштування для всієї країни. І часто навіть для тих її громадян, хто за кордоном. Саме тому тексти, які пишуть військові, можуть бути ближчими, ніж здаються спочатку. Адже більшість із нас таки відчутно перебуває в контексті сучасних подій.
Іноді я задумуюсь про те, що мені самому приніс власний фронтовий досвід. У минулому я був театральним актором і зараз у літературі користуюся інструментами, які здобув на сцені. Один із них — те, що називають емоційною пам’яттю.
Щоб втілити ту чи іншу емоцію, актор повинен її буквально прожити. Це можливо, тільки якщо вона йому знайома, коли щось схоже він вже відчував. Іншими словами, коли на сцені треба ненавидіти чи любити, то варто згадати свої справжні любов і ненависть, які були в минулому.
На фронті людина ніколи не зрозуміє, наскільки може бути хороброю, доки не відчує найбільшого в своєму житті крижаного страху. Війна добряче розширює межі емоційної пам’яті.
Пишучи тепер про страх, я більше не боюся помилитися. І водночас у мене достатньо сміливості й компетентності говорити про людську хоробрість. І немає значення, який це буде жанр.
І от саме тому, що воєнний досвід часом докорінно змінює автора, як у тій метафорі про глину, мене ще з 2022 року дивує формулювання «поставив творчість на паузу». Так, бува, говорять про письменника, що активно приєднався до Сил Оборони.
Коли ставиш на паузу, скажімо, музичний трек, то є шанси за певний час увімкнути його знову й дослухати з того самого місця. Проте в моєму випадку це так не працює.
Рукописи, написані до 2022 року, точно не матимуть продовження, а письменницькі нотатки — найпевніше втратять актуальність. На їхньому місці з’являються і ще з’являться інші. Зрештою, ми всі в очікуванні великих романів про цю війну. Можливо, хтось із наших авторів-військових, кому вже пощастило відслужити своє, саме в цю мить дописує фінальний розділ. Хоч, звісно, фронтовий досвід — це зовсім не обов’язкова умова для написання літератури такого ґатунку.
Є інше суттєве «але». Насправді успішний український твір про цей час не буде в нас популярним. Під успіхом я маю на увазі вихід за межі лише українського сегмента, тобто переклади й розголос за кордоном. Так уже склалось, що найкращі романи про війну — антивоєнні.
Європейський або американський читач, що має в анамнезі творчість Ремарка, Гемінґвея, Воннеґута чи Геллера, охочіше читатиме історію людини, яка намагається протистояти обставинам і не сприймає війну.
Бо війна — це завжди неприродний стан речей. І навіть якщо це справедливий опір агресору, її все одно не мало би бути. Жодна війна ніколи не закінчується перемогою. Лише руйнаціями, скаліченими долями, болем і нещастям. Очевидно, хтось робив занадто мало, щоб не допустити цього лиха.
Ризикну також припустити, що світовий читач зараз в очікуванні радше голосу російських авторів. Для нього по-своєму логічно, що новий Ремарк вигулькне саме з того боку. Цілком, зрештою, імовірно, що з’явиться історія, скажімо, російського лікаря, який допомагав цивільним на окупованих його країною українських територіях, а потім зазнав переслідувань від своєї влади.
Ця книжка мала би комерційний успіх бодай тому, що змогла б підживити віру світу в «добрих росіян», за яку той відчайдушно тримається, і яка в нас тепер, на третьому році повномасштабної війни, викликає хіба що іронічну посмішку.
Втім, усе це буде в майбутньому, хоч, може, і в недалекому. Бо більшість справді вартісної воєнної чи антивоєнної прози було написано після війни, коли замовкли гармати, а сам автор зміг перевести подих і осмислити здобутий досвід.
Нині, коли йдеться про залучення якомога більшої кількості людей до війська, нам потрібні юнґерівські наративи. Ще не один десяток тисяч учорашніх цивільних повинні пережити свої власні сталеві грози*. Можливо, для когось із них армія справді стане шляхом внутрішнього зростання, як наголошує зараз рекрутингова кампанія.
Що ж до мене, то я вважаю, що роки на війні — загублений час, який вже не вдасться віднайти. І ми по-своєму «втрачене покоління», як говорила міс Стайн зі «Свята, яке завжди з тобою». Усе тому, що у війнах справді не буває переможців.
І що ближче ти був до ворога, то краще це розумієш.
Богдан Коломійчук — письменник, автор історичних і детективних романів, володар гран-прі конкурсу «Коронація слова 2013» у номінації «Роман». Від початку повномасштабної війни —військовослужбовець, бойовий медик. Отримав звання молодшого сержанта. Продовжує писати есеї.