Костянтин Дорошенко — арткритик, куратор, культуролог, експерт у галузі сучасного мистецтва. Упродовж 30 років він спостерігає за еволюцією сучасного мистецтва в Україні. Та й сам чимало доклався до процесу і як критик, і як куратор. Важливою складовою успішної професійної діяльності Дорошенка стала його освіта — не мистецтвознавча чи культурологічна, як можна було б припустити. Наш автор — історик, і саме з початково обраної професії походять ніби й не відразу помітні в текстах, але важливі методологічні засади в підході до подій. Тож мистецтво мистецтвом, але Костянтин Дорошенко ніколи не лінувався осмислювати час, у який живе, та явища, що виринають у часовому потоці. І, здається, при цьому найменше думав про читача. Ні, це не зневага й не самозакоханість, а лише внутрішня потреба «проговорити» те, що зачепило чи зацікавило. Передусім самому зрозуміти, що відбувається, і розкласти по поличках події та особистості.
«Ви тільки погляньте, у який надзвичайний час ми живемо! — захоплено вигукував молоденький Костя Дорошенко років 25 тому. — На наших очах завалилася величезна імперія! Не кожному поколінню випадає бути свідком такої епохальної події!» Як з’ясувалося, радість була передчасною, бо імперія нікуди не поділася, і нині ми мусимо її добити або загинути. Але дорослий Дорошенко не соромиться своїх давніх прорахунків, помилок і неточностей, тож включив у збірку і старі тексти (хоча більшість становить усе ж таки доробок останніх двох-трьох років). Видається, що автор сприймає їх уже відсторонено, наче ще одне історичне джерело. Бо прорахунки і помилки — чесні як на свій час, — самі по собі є симптоматичними для певного періоду. Є висока імовірність того, що тексти «За київським часом» колись увійдуть до ширшої джерельної бази для дослідників нашої бурхливої доби. І те, що це не безстороння журналістика, а особистий погляд, з яким сучасник може і не погоджуватися, робить їх тільки цікавішими.
Чи то історична освіта вплинула, чи просто так влаштоване мислення Дорошенка, але він зазвичай розглядає будь-яке явище, що його зацікавило, у найширшому контексті, ще й з історичним підґрунтям. І нанизує вибагливі асоціативні ланцюжки, робить часом парадоксальні висновки й несподівані узагальнення. У цих текстах багато іронії та самоіронії, але напівжартівлива фіксація події чи захоплива оповідь може несподівано обернутися на окреслення аж ніяк не смішної проблеми. Тож Костянтин Дорошенко не боїться, до прикладу, назвати текст (а також розділ книжки) «Україна — батьківщина слонів». І невимушено перейти в ньому від екскурсу в палеонтологію до дитячих спогадів про київський Природничий музей, а від них — до невеселих висновків про долю цивілізації.
Костянтин Дорошенко — спостерігач, уважний до деталей, що часом бувають вельми промовистими. Побачені під авторським кутом зору, вони творять яскравий образ події, що постає в нежданому ракурсі навіть перед свідками тієї самої події, яким здавалося, що вони чудово все пам’ятають. Так, це дуже особиста, навіть приватна, емоційно насичена історія життя в Україні (і не тільки мистецького) упродовж останніх десятиріч, що несамохіть вливається у сучасність — уже як публіцистика.
Цю книжечку я відкладу на кілька років, щоб колись (сподіваюся, у мирній Україні), як то кажуть, звірити годинники — за київським часом.
