Комунікація щодо проєкту відбувалася паралельно в інстаграмі та у фейсбуку, і учасники дискусій практично не перетиналися. Кампанію скасування не проводила якась інституція, у неї не було явних лідерів. Та й кампанії як такої не було (одна людина побачила, опублікувала у своїх соцмережах — і це запустило ланцюжок реакцій) — але вона принесла результат. Тож підсумуємо деякі враження від дискусій навколо цього проєкту.
По-перше, у нас з росіянами просто різний операційний словник. У назві опенколу звучало слово “переворот”, що в контексті війни українцям одразу нагадає “государственный переворот”, як соловйов-сімоньян-пєсков називали Революцію Гідності. Цим словосполученням вони виправдовували анексію Криму і розв'язання війни на Донбасі. У дискусії щодо проєкту московська кураторка пояснила, що так вони перекладають revolution (хоча це радше coup), а про контекст, описаний вище, вона взагалі не знала. Свідомо чи ні, але вже на рівні власного словника росіяни поширюють державну пропаганду і самі не розуміють, чим шкодять.
По-друге, виставка з однаковим змістом була запланована в різних містах світу – Нью-Йорк, Істон, Прага, Тбілісі, Єреван і Москва (інші локації чекали підтвердження). На запитання, чому б на міжнародній виставці не показати справжні фото того, що росіяни роблять в Україні, була відповідь про 15 років за лайк і про класифікацію фото війни як фейк. Таким чином, за задумом організаторів, люди, які живуть у демократичних країнах зі свободою слова, мали отримати виставку, цензуровану відповідно до останніх законів РФ.
Що ж ми можемо із цим робити?
Ми можемо не залишати анонси культурних подій про Україну без коментарів українців. Розповідати про них на своїй сторінках, дуже бажано англійською чи іншою іноземною, і закликати інших приєднуватися. Якби декілька людей не написали про цей випадок у фейсбуку, до коментування не долучилися б інші – виставка, ймовірно, відбулася б.
Ми також можемо апелювати до того, що належимо до спільноти (мистецька чи академічна спільнота, студенти університету, тощо) або поділяємо її цінності. Московська кураторка отримала можливість організувати виставку тому, що належала до спільноти SVA, а це викликає довіру за замовчуванням. Так само галерея згадала про реакцію спільноти у пості про вихід з проєкту. Тим часом запеклі хейтери вимагали повернути внески російським членам SVA.
Інституції, навіть коли скасовують події, роблять це в дуже м'якій формі, з якої зовнішньому читачеві абсолютно незрозумілий контекст. Якщо написати коротке повідомлення з аргументованою позицією з погляду України, це допоможе зробити рішення більш зрозумілим. Як бачимо під постом галереї, відповідь не виглядає чіткою і вичерпною для користувачів ззовні.
Коментарі – це добре, але потрібно додатково писати імейл. Це простір для більш аргументованого діалогу, менш емоційного, з фактами і посиланнями. Коментарів може бути достатньо, щоб скасувати одну виставку, але не менш корисно вибудовувати зв’язки, ставати для іноземних інституцій джерелом знань про Україну і постійним контактом. У соцмережах SVA Galleries ніяк, крім самих публікацій, не реагувала на коментарі і навіть не відкривала приватні повідомлення. На імейл, між тим, можна отримати відповідь більш розгорнуту, ніж формальний стейтмент.
У ситуації із SVA саме завдяки відповіді на імейл вдалось оперативно дізнатися, що виставка скасована. І це дало можливість довести справу до кінця — адже протягом перших 20 годин після офіційного повідомлення про скасування під ним було лише близько п’яти коментарів розлючених росіян і кілька від американців, яким не сподобалося таке обмеження свободи слова. Тобто на якийсь час простір знову заповнився наративом бідних росіян. Там бракувало пояснення української перспективи.
У спілкуванні з інституціями краще пропонувати кілька варіантів. Мінімум — забрати з оголошення згадку про “солідарність з Україною і українцями”. Максимум — запропонувати натомість контакти українських митців, кураторів та інших представників мистецької спільноти, попередньо поцікавившись, чи вони в безпеці, чи мають ресурс для таких задач і чи їх загалом цікавить така співпраця.
Також надзвичайно важливо не керуватись виключно емоціями — якими ми всі перегріті і на які маємо право. Зберігаючи спокій і керуючись фактами, ми більш ймовірно зможемо достукатися до людей з-за кордону. Адже в житті і свідомості більшості іноземців Україна, якою її бачать сьогодні, з'явилася лише місяць тому. Тож варто прийняти факт, що самим їм важко зорієнтуватися в шаленому потоці інформації.
Щодо росіян – спілкуватися з ними може бути відверто огидно і дуже нервово. Утім холівари з ними також можуть бути потрібні, саме з огляду на інших іноземців. На міжнародних майданчиках серед читачів, а іноді й серед активних учасників дискусії є ті, хто щиро не розуміє, чому ми на тих росіян нападаємо і чому наш мир і їхній мир – це слова з різних словників.
У їхніх очах наш бойкот виглядає як обмеження свободи слова. Вони переконані, що говорячи одночасно про жертви українців і росіян, вони залишаються об'єктивними і не засліпленими емоціями. Тут і з'являється поділ відповідальних на Путіна, поганих рускіх і хороших рускіх. Як і згадки про те, що мистецтво має всіх примирити і воно взагалі за все прекрасне. Мистецтво поза політикою – це головна теза, яку озвучують студенти Університету мистецтв Берліна. І якщо в таких дискусіях не з'явиться жодного українця, який аргументовано пояснив би свою позицію, росіяни скористаються приводом нагадати про свою безпомічність і отримати своє.