ГлавнаяКультура

«Вічний календар». Уривок з роману Василя Махна

Новий роман Василя Махна «Вічний календар», уривок з якого пропонуємо вашій увазі, точно не залишить байдужим читача, що цікавиться захопливими сплетіннями людських доль на тлі історичних подій. 

Книга, яку письменник презентує під час 26 BookForum у Львові, – це масштабна родинна сага, де поєднуються, переплітаються, співіснують і антагонізують історії кількох сімей від ХVII століття до наших днів. 

Як зміняться нащадки українців Баревичів та поляків Волянських й по які боки барикад розкине їх доля? Як трансформуються на пограниччі століть «межові» території сучасної України – Галичини, – що переходитимуть то під владу Польської держави, то до Османської імперії, то до Австро-Угорської, то до рук «совітів»... Зрештою, який відбиток накладе історія на життя тисяч українців, поляків, євреїв, вірмен, що населяють цей край? Про усе це – на сторінках «Вічного календаря».

Фото: ВСЛ

1. Месія з Ізміру

Розпочинається наша розповідь із того, що восени 5426 року від створення світу, 1666 року від Різдва Христовго, 1115 року за вірменським літочисленням і 1076 року мусульманського календаря Гіджри з порту міста Ізмір відплила ґалера-баштарда. Подія, на котру можна було б не звернути уваги, якби цією ґалерою плив до Стамбула хтось інший, а не Саббатай Цві, ізмірський мешканець, який оголосив світові про своє месіанство. Надходили роки, у які тривожно вчитувалися юдейські книжники та християнські богослови, щоби зрозуміти: що чекає цей світ.  А очікували вони приходу Месії та кінця світу. Ось чому не стихали суперечки по синагогах, бо книжники, йдучи за кожною літерою Тори, послинюючи пальці, розвивали сувої пергаменту, аби збагнути слова спершу очима, а відтак – розумом. А християнські богослови, такі як Йоаникій Ґалятовський, були переконані, що лише християни  дотримуються закону Мойсея, тому будуть спасенні. Астрономи вдивлялися в зоряне небо, вишукуючи звізди й небесні знамення, щоб першими помітити що-небудь, що підказало б їм вістку про останні часи. Бо відомо, що перед останніми часами прийдуть лжемесії, війни, голод, хвороби, потопи й настане велике збаламучення всіх народів. У Лондоні, до прикладу, тоді бушувала чума, завезена голландськими купцями. Клерк королівського Адміралтейства Семюель Пипс у щоденнику описуватиме, що після наказу влади знищити всіх псів і котів ареал епідемії розширився. Ціле літо міські пацюки розносили смертельну хворобу, а мешканці Лондона виносили трупи з домів і складали на вулицях, бо не було чим  вивозити на цвинтарі. І тільки на початку вересня королівський пекар забув загасити піч, у якій випікав хліб для двору, – і вигоріло тоді півміста. Разом із будинками згоріли переносники хвороби, – й усі, хто покинув Лондон – повернулися. І вершилися тоді по світу також події, про які забулося, і тому ми їх теж не можемо згадати. А той Саббатай Цві, який поділить світ на двадцять шість частин (про що розповімо згодом) для своїх послідовників, зовсім не переймався, що імперії та королівства давно володіють тим, що він так легко роздавав. Османська і Римська імперії, Іспанія і Португалія, Московське царство й династія Цін у Китаї, відречення Патріарха Никона й відкриття гравітації Ісааком Ньютоном, англо-данська війна й перша друкована Біблія вірменською в Амстердамі, – ось чому все, що пов’язано невидимими нитками історії, жило тоді в очікуванні останніх часів, бо останні часи завжди з нами.

Так-от, вересневої пори, за день до призначеного виходу ґалери з ізмірського порту, до реїса Пападуполоса навідався Саббатай Цві. Він знайшов капітана в портовій кафані. Пападуполос присів пообідати. Реїс був голодний, а розмова з юдеєм могла затягнутися. Саббатай Цві помітив це незадоволення й відчув до себе неприязнь. Навіть чіпкий погляд капітана, яким той зміряв юдея, перейшовшись із Саббатаєвої голови до Саббатаєвих ніг, не віщував приємної розмови. 

Стіл перед реїсом був ще порожнім, і коли реїс ковтнув слину – Саббатай почув воркотіння Пападуполосового шлунку.

Але Саббатай Цві розпочав:

«Я – Саббатай Цві», – говорив швидко Саббатай, тримаючись міцно за кожне слово, наче безсилий плавець за очерет. Говорив упевнено й за хвилину виклав суть справи. Тримався Саббатай так, що наче це Пападуполос просився до нього на ґалеру, а не навпаки.

Слухав Пападуполос Саббатая і згадував плітки про цього юдея, які поширювалися в Ізмірі. Саббатай насамкінець запевнив реїса, що щедро заплатить за себе і  своїх супутників, якщо той погодиться взяти їх на борт.

«А скільки вас?» – запитав Пападуполос.

«Дванадцятеро, – згорда відповів Саббатай. – Одинадцятеро чоловіків  і Сара, моя дружина».

Пападуполос згадав, як хтось із його конопатників переповідав, що в Ізмірі об’явився юдейський месія, мовляв, щойно той месія повернувся з Палестини, звідки привіз собі дружину Сару, яка затьмарила вродою всіх ізмірських красунь. Власне, про це торочили у своїх розмовах мусульманські, християнські і юдейські доми.  Подейкують, що ходить той месія вулицями з кількома своїми послідовниками і співає псалми. Виглядає на божевільного, але він не божевільний. Хтось інший із пападуполосової команди, хто слухав цю розповідь, додав, що ізмірські рабини не приймають того Саббатая, але кілька десятків юдеїв тут, в Ізмірі, таки повірили в його слова і готові йти за ним навіть на край світу.

Коли ґалеру завантажили і штурман подав веслувальникам  першу команду, до порту зійшлося кілька десятків ізмірських євреїв з дітьми. Дехто з них плакав, а дехто вигукував прокльони вслід ґалері-баштарді, що вже відпливала. «Що вони там кричать? – питав себе реїс  Пападуполос. До його вух, зарослих чорним волоссям, набивалося морське повітря, приглушуючи слабкі голоси юдеїв на березі. За якийсь час затріпотіли напнуті вітрила. Люди в порту злилися з портовими забудовами. А ті євреї, які збилися докупи на кормі, Пападуполос погодився перевезти їх до Стамбула, вдивлялися поперед себе за горизонт. Їх наче й не обходило, що там відбувається на березі. І лише чорноволоса жінка Сара, яка була серед тих пасажирів, оглядаючись на берег, посміхалася.

До десятка довгих весел по обидва боки бортів ґалери було приставлено понад сто веслярів, яких набирали в Ізмірі чи приміських селах, а решту – привозили з невільничих ринків. Штурман, його помічник, наглядач за невільниками, ковалі, конопатники, такелажники, теслі, – складали строкату команду, з якою міг упоратися лише реїс Пападуполос, ізмірський грек, предки якого служили ще в Хайреддіна Барбароси. Цього разу на ґалері також було тих дванадцятеро пасажирів, які вчора попросилися до Стамбула. 

Переважно перевозили Пападуполосовою ґалерою пшеницю, яку зберігали у складах ізмірського порту. Була та ґалера о двох щоглах, на яких, пошарпані й витерті сильними подувами середземноморських вітрів, атласні вітрила висіли наче штани-шаровари на кривих ногах капітана Пападуполоса. 

Часто в морських переходах ґалеру наздоганяв сироко. Ось чому Пападуполос найбільше боявся вітру-сироко, який роздирав тканину вітрил і трощив щогли. Плоскодонну ґалеру, залиту штормовими хвилями, могло викинути на берег. Навіть тоді, коли канатники вчасно опускали вітрила, а наглядачі за гребцями-невільниками, слухаючись наказу  капітана, маневрували. Все одно виживали не всі. І Пападуполос із тими, хто вижив, скидав з кам’янистих берегів острова тіла нещасних потопельників. Знаходили їх по цілому берегові. Птахи кружляли над ними, щоби пити в мертвих очі, і поночі поблизу було чути запах лисиць. А потім кілька день конопатники замінювали потрощені дошки корабельного дна й бортів, а теслярі ремонтували поламані весла. І коли ґалера й рештки команди були готові продовжити плавбу, Пападуполос, орієнтуючись по зоряному небу наче в ізмірському кварталі, у якому виріс, шукав поміж зірок місце найближчого порту. 

***

Василь Махно - поет, прозаїк, есеїст, родом з Тернопільщини, мешкає у Нью-Йорку. Переможець конкурсу «Книги року ВВС» у 2015 році за збірку оповідань Василя Махна «Дім у Бейтінґ Голлов» («Видавництво Старого Лева»). Фіналіст премії ім. Юрія Шевельова (2015). Півфіналіст польської літературної нагороди Angelus (2016). 

Автор 13 поетичних збірок, двох книжок есеїстики «Парк культури та відпочинку імені Ґертруди Стайн» (2006), «Котилася торба» (2011), перекладів польських поетів Збіґнєва Герберта «Струна світла» (1996) та Януша Шубера «Спійманий у сіть» (2007).

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter