ГоловнаКультура

​Ребекка Ешдаун: “Людям бракує досвіду спільного перегляду кіно на великому екрані”

На Міжнародному фестивалі кіно про права людини Docudays UA показали нашумілу стрічку “Неспокій” Дженніфер Брі – відверту автобіографічну розповідь молодої дівчини, яка захворіла на “синдром хронічної втоми”. Загадкова хвороба, яку важко діагностувати, і яка поки що не піддається лікуванню, натомість піддається стигматизації з боку більшої частини суспільства і навіть деяких лікарів. 

На фестиваль приїздила Ребекка Ешдаун, директорка з кампаній британської агенції з маркетингу, дистрибуції й інформації Together Films. Ребекка знається на “гібридній дистрибуції” і розповіла на Докудейс про специфіку прокату такого кіно, як “Неспокій”. 

LB.ua розпитав у неї про те, як змінилась кіноіндустрія з настанням ери Нефтліксу, після скандалу з Вайнштейном і яке місце в ній посідають кінокритики.

Ребека Ешдаун
Фото: Docudays UA / repor.to/popenko
Ребека Ешдаун

Розкажіть, будь ласка, як ви почали роботу з фільмом “Неспокій”, чому обрали саме його, що вас зачепило?

Ми – не зовсім традиційна дистриб’юторська компанія, яка просто купляє права на покази фільмів. Намагаємось найякісніше співпрацювати з режисерами, продюсерами фільмів і робимо те, що називається “гібридною дистриб’юцією”. Це спонукає до більш тісної співпраці, але кінематографісти залучаються до дистриб’юції своїх фільмів настільки, наскільки вважають за потрібне. 

Конкретно з цим проектом: моя колега Сара Моcсес зв’язалась з продюсеркою фільму після його прем’єри на Санденсі в 2017 році. Тоді ми купили права на показ фільму прямо перед його прем’єрою на кінофестивалі в Шеффілді. І він вийшов в прокат в жовтні 2017-го в Великобританії, і в 2018 вийшов на Нетфліксі.

Що вас привабило в цьому проекті? 

Я думаю, що в “Неспокої” є кілька фантастичних речей. По-перше, Дженніфер Брей, режисерка, яка має такий вразливий образ на екрані. Це дуже помогло аудиторії зрозуміти, що таке синдром хронічної втоми. Дженніфер сама по собі дуже надихає і з нею дуже приємно працювати. Той факт, що вона сама змогла завершити роботу над фільмом, – неймовірний. 

В неї чудова команда – продюсерка Лензі Драйвер та інші, нам дуже сподобалось з ними працювати. Вони чудові люди. 

Крім того, історія. Я думаю, ми в команді погодились з тим, що це дуже важливий фільм. Я особисто мало знала про цю хворобу і не розуміла її. Ми хотіли таким чином поширити інформацію про неї і змінити культуру ставлення до неї в Великобританії. Тому що тут існує така собі культура яппі і люди не дуже вірять в подібні хвороби: мовляв, ти насправді не хворий, ти просто не хочеш іти на роботу. Випий чаю і все мине. Ми ж хотіли змінити цей наратив. 

Ну і до того ж, “Неспокій” дуже добре зроблений. Тут є баланс важливої теми і її виконання. Якщо немає історії, яка б зачепила глядача, такий фільм дуже важко показувати. А тут добре структурована історія, з чудовою музикою і кінематографічними прийомами.

Фото: Docudays UA

Зазвичай ви до роботи берете фільми на важливі соціальні теми, чи це для вас на другому плані?

Так, наша компанія певною мірою спеціалізується на фільмах, знятих на соціальну тему – які можуть вплинути на дискусію з певних питань. Нам здається, що саме сила історії може змінити думку людей, їх поведінку або принаймні додати трішки більше розуміння про певні проблеми.

Взагалі нам дуже цікаві жіночі історії – і тут “Неспокій” також підходить. Це також і жіноча історія, адже 85% пацієнтів, які страджають на синдром хронічної втоми – це жінки. Ми також випустили кілька фільмів на теми довкола сексуальних домагань і насильства. Я не кажу, що чоловіки не стають жертвами насильства, але в основному жертви – жінки, тому ми так багато говоримо про це останні роки. Також нас цікавлять фільми про довкілля і його захист.

Я знаю, що ви брали участь в акції на Лондонскому кінофестивалі, коли жінки, які працюють в кіно, вийшли разом на червону доріжку на знак солідарності. Який зараз статус дискусії про жінок в кіно в Великобританії?

В Великобританії досі є різниця в зарплатах чоловіків і жінок – не лише в кіноіндустрії. Здається, нещодавно вийшла статистика, яка засвідчує, що різниця лише збільшується. Отже, це досі велика проблема.

Щодо кіноіндустрії – я знаю, що є багато організацій, які намагаються покращити ситуацію для жінок в цьому середовищі. Іноді я усвідомлюю, що навіть не знаю реальний стан справ, тому що працюю з тими, хто поділяє мої цінності. Але я знаю, що жінки завжди борються за можливості в індустрії. Я знаю, що це дуже важко. 

Мені пощастило: я на собі не відчула дискримінації за гендерною ознакою. Але я знаю людей, які відчули. 

Назагал я думаю, що дискусія розширюється і ситуація покращується. Нещодавно в Великобританії заснували Бехдель-тест-фест - фестиваль фільмів, які проходять тест Бехдель. Є позитивні зміни: є розуміння, що якщо фільм, знятий жінкою, потрапляє в прокат, треба на нього йти, щоб підтримати і він зібрав хороший бокс-офіс.

Після скандалу з Харві Вайнштейном Британський кіноінститут скасував його членство, але вони цим не обмежились і також розробили систему запобігання подібним ситуаціям в індустрії, певний кодекс поведінки на зйомках, де прописано, що є доречним, що ні. 

Крім того, в Великобританії відбуваються щомісячні зустрічі в рамках руху “MeToo”, де жінки обговорюють юридичні зміни. Я була на кількох таких зустрічах і йшла звідти з натхненням: щось таки змінюється, є люди, які проти сексуальних домагань і дискримінації. Після початку скандалу з Вайнштейном багато жінок змогли розповісти свої історії і також отримати підтримку, відчути свій вплив на ситуацію. 

62 жінки, чиї фільми брали участь в Лондонському кінофестивалі-2018
Фото: www.bfi.org.uk
62 жінки, чиї фільми брали участь в Лондонському кінофестивалі-2018

Ми на Докудейс обговорювали, як Нетфлікc і інші стрімінгові платформи вплинуть на кіноринок. На вашу думку, як розвиток такого сервісу, як Нетфлікс, вплине на те, як дистриб’ютори працюватимуть з фільмами?

Для кожного фільму ми розробляємо окрему стратегію дистрибуції – іноді ми включаємо туди Нетфлікс, іноді ні, тому що розуміємо, що його цільова аудиторія не буде дивитись його вдома, а треба, наприклад, відвезти фільм до неї, організувавши покази. 

Якщо ми випускаємо фільм на Нетфліксі, розраховуємо, коли його треба починати там показувати. Мати там фільм – це фантастично, адже означає, що дуже багато людей матимуть до нього доступ. Але там так багато всього – якщо ти не знаєш, що той чи інший фільм є на Нефліксі, ти його просто не знайдеш.

Ми намагаємось робити так, щоб фільм потрапляв на Нетфлікс вже після театрального прокату, тому що всі попередні обговорення лише сприятимуть появі нової аудиторії. Ситуація зі стрімінговими платформами так швидко змінюється – мені цікаво, якою буде ця розмова за два роки?

Що змінилось в індустрії за два роки, за вашими спостереженнями?

По-перше, Нефлікс зараз пропонує режисерам менше грошей за їхні фільми, ніж два роки тому. Документалісти вже не так багато заробляють на цьому.

Мені, як дистриб’ютору, хочеться знати, яка аудиторія мого фільму, але що бентежить в Нетфліксі, – вони не показують даних. Ми не знаємо, хто дивиться наше кіно, скільки їх і де вони знаходяться. А це важлива для нас інформація: коли ми проводимо покази в кінотеатрах, збираємо якомога більше демографічних даних, проводимо опитування серед глядачів, тому що нам це допомагає зрозуміти, як покращити спосіб нашої дистрибуції і що глядачам подобається, а що ні. 

Що ще змінилось? У Великій Британії стало будуватись більше кінотеатрів, ніж в минулі роки. І більше людей тепер ходить в кіно, що стало для мене приємним сюрпризом. 

І це при тому, що в лондонському Одеоні на якийсь з фільмів були квитки по 40 фунтів.

Так, це може бути дуже дорого, але багато мереж кінотеатрів знизили ціну на квитки. В середньому квиток зараз коштує 7 фунтів, а на півночі Британії – десь 5,50. І це заохочує людей іти в кінотеатри. 

Я думаю, людям все одно бракує досвіду спільного перегляду кіно на великому екрані. Ще одна зміна, яка відбулась у нас – сплеск кіноівентів, коли покази супроводжуються q&a, обговореннями після фільму, запрошенням спікерів, живою музикою під час фільмів і так далі.

Ми думаємо, що все це дійсно запрошує аудиторію доєднатись до кіно і робить цікавішим їх досвід. 

Марк Кермод на події в Британському кіноінституті
Фото: Facebook / Mark Kermode: Live in 3D
Марк Кермод на події в Британському кіноінституті

Чому в Британії відкривається більше кінотеатрів? Є якась урядова програма, чи це рішення бізнесу?

Я думаю, що це рішення власників мереж кінотеатірв, в нас їх багато. Є мультиплекси, а є ті, хто показує незалежне і авторське кіно. Всі вони розширюються. Є кінотеатри, які за більш дорогий квиток запропонують вам більш комфортний зал, їжу і напої і так далі.

В Україні популярний формат – покази фільмів з кінокритиками, тому що зазвичай у дистриб’юторів немає коштів привозити когось зі знімальної групи. Яке місце кінокритиків в харчовому ланцюзі британської кіноіндустрії? Чи ви покладаєтесь на роботу кінокритиків в своїй роботі?

Так, ми все ще покладаємось на критиків. Я колись працювала в Британському кіноінституті і ми часто запрошували критиків на обговорення. У нас була щомісячна подія з Марком Кермодом, дуже відомим критиком в Британії. Його поява гарантувала, що зала на 350 людей буде заповнена вщент – людям цікаво, що він скаже, яка його думка про фільм.

Критики займають важливе місце. Я люблю дивитись, як в The Guardian, наприклад, два критики сперечаються про один і той самий фільм. Я думаю, що іншим читачам теж це подобається. Дистриб’ютори залучають критиків у процес, я знаю багатьох критиків, які також працюють відбірниками на кінофестивалях. Це така екосистема, де всі один одного підтримують.

Чи ви вбачаєте в фігурі кінокритика учасника кіноіндустрії? Бо в Україні багато хто вважає, що кінокритика необхідна лише для промоції українських же фільмів.

Я бачу кінокритиків як наших спільників. Навіть якщо їм не подобається ваш фільм, вони люблять кіно в цілому і хочуть підтримати всю екосистему кіноіндустрії. Тому я ставлюсь до них як до друзів, а не як до ворогів. 

Зараз у Великій Британії голос критики стає більш різноманітним, і це дуже важливо – чути голоси не лише білих чоловіків, а голоси різних людей. 

Багато хто після випуску з університету започатковує свої кіноклуби, або проводить власні кінофестивалі, пише блоги, роблять самвидавні зіни. В мене є подруги, які заснували кіноклуб, де показують хоррори з феміністичної перспективи – у них багато глядачів і дуже цікаві обговорення. 

Тобто прогноз щодо нових медіа про те, що вони стануть більш нішевими, а не глобальними, справджується і тут?

Так, абсолютно. Важливо знати свою аудиторію. Є люди, які кажуть, що їхній фільм – для всіх. Так не буває. Визначіть, хто прийде на ваше кіно, і це допоможе вам збудувати стратегію для дистрибуції і маркетингу. Але тут треба тримати баланс, бо окрім вирахування смаків глядача, треба залишатись художником. 

Дарія БадьйорДарія Бадьйор, Редакторка відділу "Культура"
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram