Із класичної канадської прози варто згадати хіба Люс-Мод Монтгомері. А саме: серію книжок про Енн Ширлі – всі вісім романів циклу (Урбіно, 2013-16, Анна Вовченко) і трилогію про Емілі (2012-15, Свічадо, Олег Бурячківський). Класична проза початку ХХ ст. Романи виховання. Ексцентричні і разом із тим високоморальні героїні. На перший погляд: невибагливі сімейні саги. Перший погляд помиляється: перед нами історичні епопеї, які вправно маскуються під «серіальне» розважальне чтиво. Глобальні потрясіння й історичні катаклізми героїв Монтгомері – провінціалів, селян, дрібних бізнесменів, фермерів, учительок, студентів – напряму начебто і не торкаються. Але саме відзвуки «глобального» в «маленьких» історіях Монтгомері є найцікавішими. Читаєш, скажімо, про дорослішання дівчини-сироти, а дізнаєшся все про систему освіти в минулому Канади – на всіх її етапах: від «змішаної» початкової школи до заохочення стипендіями для кращих випускників коледжу та спектру обов’язків директорки приватної школи.
З сучасною прозою все різноманітніше і цікавіше.
Майкл Ондатже, «Англійський пацієнт» (КСД, 2016, Єлена Даскал)
Історію «англійського пацієнта» пише канадський шріланкієць (проблема мультикультуралізму природно актуальна для канадської прози). Найкращий із романів потужного автора відзначений, зокрема, Букером. І це насправді класичний «букерівський роман» – гібридний, поліфонічний, постімперський і постколоніальний одночасно. Тут «кермує» травматичний ракурс у міркуваннях про хід історії.
Дві сюжетні лінії. Перша: граф Алмаші – прекрасний пілот й історик – досліджує африканські печери зі стародавніми малюнками. А паралельно крутить пристрасний роман із дружиною колеги. Ревнивий чоловік влаштовує авіакатастрофу, в якій гине сам і вбиває жінку. Добряче ж опечений «пацієнт» потрапляє до рук то німецького, то британського війська, то до бедуїнів, і нарешті до шпиталю поблизу Флоренції (всюди його сприймають за ворожого шпигуна – триває Друга світова). В шпиталі він розповідає свою історію медсестрі Ханні. До речі, зовсім не обов’язково, що говорить він при цьому правду.
Друга сюжетна лінія: Ханну, захоплену англійським пацієнтом, кохає індієць-сапер Кіп, і згодом вона відповість йому взаємністю. Любовні переживання юних героїв сильно поступаються тому, через що доводиться проходити саперу на війні: до і так не простого психологічного стану додається зневага, яку на «нацмена» скеровують білі військові побратими і біла ж коханка.
Два «трикутники» вписуються у «коло» Другої світової. Без жертв ясно що не обійдеться. А війна, за Онтадже, є такою собі культурною недореалізованістю, вищим ступенем культурної же залежності. Білий європеєць, закоханий в орієнтальну культуру. Кольоровий юнак, захоплений культурної країни, яка породила фашизм. Як не дивно, саме цей зв’язок двох чоловічих персонажів, які безпосередньо в романі не контактують, виявляється для твору визначним. Вони абсолютно компліментарна пара – взаємно творять один одного. Здається уже ясно: саме їм двом тут і не вижити.
Дуґлас Коупленд, «Покоління Х.» (Комубук, 2016, Гєник Бєляков)
Культовий роман – і, як всякий культовий текст, він «створений» зусиллями вдячної цільової аудиторії. Generation X – це мем, який маркує покоління народжених у середині 60-80-х. Не Коупленд ту формулу вигадав, але своїм романом остаточно закріпив її в поп-культурі. Власне, як генераційний маніфест початку 90-х його «Покоління Х.» і читається.
Троє «десь-тридцятилітніх» (два чоловіка і жінка; один канадець, двоє американців) втікають до пустелі. Все просто: вони шукають місце, де їм буде добре. Власне, це і є філософія їхнього поклоніння: місце-де-буде-добре. «Ікси» на відміну від генерації батьків не мають шансів на соціальний і економічний успіх. Тому замість стабільної родини тут – серійна моногамія і антисекс, заміть кар’єри – тимчасова низко оплачувана робота і дауншифтінг, заміть екзистенційної високої мети – пофігізм як принцип життя. І жодного навіть натяку на активний соціальний або культурний протест. Протест – це щось однозначне-серйозне, а сприймати світ без іронії для «іксів» не годиться.
Трійця проводить час, розповідаючи один одному цікаві (або ні), повчальні (або ні) байки. Мета розказаних історій: вони мають нести інформацію, котра стане в нагоді іншому, а не вичавлюватиме жалість, співчуття і симпатію до розповідача. В колі трьох байкарів по суті є тільки одне правило: не переривати і не критикувати історію іншого. Отже, історії замість Історії. Енді, Дег і Клер між тим – не просто шукачі спокою. Їхні байки містять відчутний елемент прагматики, котру найкраще передає один із слоганів «Покоління Х.» – середній клас треба винайти знову. Не хулігани з панківської культури, отже, а наднормативні іронічні нові буржуа.
Специфічний стиль Коупленда – масштабна гра з рекламними слоганами і кліше поп-культури. (Один із героїв роману – рекламщик). Основний текст переривають «глоси» – такі собі виноски на полях із короткими поясненнями основних понять і тем розказаних історій. Зараз цим «методом» не здивуєш. Тому нагадаю, що у часи, коли роман з’явився, ті коуплендові «глоси» були культурним шоком.
Ян Мартель, «Життя Пі» (ВСЛ, 2016, Ірина Шувалова)
Хітовий роман одного з найпопулярніших канадських прозаїків. Зокрема, Букерівський лауреат (список книжкових відзнак для цього твору вражає, правду кажучи).
Індієць-підліток Пі в результаті кораблетрощі опиняється в патові ситуації: йому доводить ділити свій життєвий простір (у вигляді рятівного плоту) з бенгальським тигром. Ця подорож триває 227 днів. Фантасмагорична історія, в якій людина простоїть ворожим силам природи, залучившись допомогою такого ж рівноцінного «природного» конкурента в виживанні. Вона стає по-справжньому вражаючою, коли наприкінці роману дізнаємося, що ж сталося на тому плоту насправді. І як же добре вміє захищатися від жахливих подій людська фантазія, створивши піднесені і вражаючі картинки а ля «людина – цар природи». Не маємо бо ми сильніших суперників у біологічному виживанні, ніж такі самі люди, як ми. Людина людині – тигр.
Захоплива притча Мартеля сюжетно не оригінальна. Вона посилається на оповідання початку 80-х бразильця Моасіра Скляра, в котрому за таких саме, як і Пі, обставин герой опиняється в шлюпці наодинці з ягуаром. Часто в «Житті Пі» відчитують алюзії на «Робінзона Крузо». Але сила роману Мартеля – не в його оригінальному (чи ні) сюжеті. Мартелю важить думка: все, що з нами відбувається і про що ми готові розповісти, не є правдою, навіть так – не є істиною. Істина відносна. Висловлювання про події залежать від того, яку роль на себе просто зараз бере розповідач-свідок і розповідач-учасник. Людське життя – це не подія за суттю, а контекст, в якому ця подія стається.
Зрештою, не випадково герой Мартеля зветься Пі (це скорочення від його справжнього імені). Ірраціональне число за визначенням. Отже, «ви можете самі обрати свою історію» – за попередньої спільної домовленості зі слухачем ваших історій.
Жослін Сосьє, «Дощило птахами» (Вид-во Анетти Антоненко, 2016, Іван Рябчій)
Обласкана тамтешньої критикою франко-канадська проза про покинуті людом і Богом північні ліси Канади.
Роман має документальне підґрунтя. На початку ХХ ст. на півночі країни відбулися три значні лісові пожежі – з величезною кількістю жертв і величезними збитками. Масштабні природні катастрофи для тамтешніх мешканців стали фактором, які визначили їхню ідентичність. Власне, йдеться так само про виживання завдяки залученню людиною у «коаліцію» природного ворога – тут: некерованої стихії.
На цьому тлі розгортається цілком фікційний сюжет. Столична фотографка приїздить у глухі ліси Онтаріо, щоб занотувати свідчення старого, який пережив Великі Пожоги і став свого штибу легендою. Юнак, котрого осліпив вогонь, кілька днів блукав лісами і погорілими поселеннями в пошуках дівчини, в яку був закоханий. Той, хто пройшов крізь вогонь, він став майже міфом.
Теда Бойчука фотографка в живих не застала. Але знайшла натомість його картини, написані під впливом пережитого під час пожеж. І близько зійшлася з його друзями – трьома старими, які усамітнили в лісі, ховаючись від внутрішніх бід і зовнішніх проблем. Тому – 86, Чарлі – 89. Згодом до них приєднається Марі-Денеж, котра шістдесят років провела в психіатричній клініці, а нині її викрали і переховують у лісі. Старі спілкуються, кохаються, вирощують марихуану на продаж, планують собі гідну добровільну смерть і люто мерзнуть суровими канадськими зимами.
Протистояння суровій природі, яке стає метафорою внутрішньої боротьби людини з тим, що заважає їй бути щасливою. Це «дуже канадська» тема для роману. Отже, і роман Сосьє такий – «дуже канадський», де не-дія (як-от просто сховатися в лісі) стає самим успішним протестом. Тому в «Дощило птахами» важливішими стають не усні свідчення про реальні катастрофи очевидців, які мають конкретну інформаційну мету, а їхні абстрактні (!) картини про пережите.
Виживання, яке позбавлене мети, і свідчення, яке остаточно втратило свій предмет – якраз про них написаний роман Сосьє.
Побіжно згадаю, що українською існують два канадські бестселери про духовні пошуки – Вільям Пол Янг, «Хижа» (Книгоноша, 2011, Олександр Лавриненко) і «Перехрестя» (Книгоноша, 2014, Юрій Шпак). Це історії спасіння, котрі не уникли свого часу звинувачень у єресі. Людина Янга потрапляє в психологічно нестерпну ситуацію, з якої виходить із максимальною користю для своєї душі: страждання бо надають сенсу буттю. Скажімо, батькові, котрий втратив дитину, доведеться провести вік-енд в компанії Бога Отця, що з’явився наразі у вигляді нарваної чорношкірої жіночки, і Святого Духа – тендітної азіатки (це «Хижа»). Фінансист і просто нехороша людина Тоні в комі після інсульту спромігся на довгі бесіди з Ісусом, а ще його дух подорожує тілами інших людей і сторінками «Нарнії» (це «Перехрестя»). Втім, з огляду на якість перекладів розмова про українського Янга завершується, не почавшись.
Серед нечисленних наших драматургічних видань є (аж) дві книжки канадців.
Моріс Панич, «7 історій та інші п’єси» (Дискурсус, 2014, Іван Кричфалушій)
Чотири прекрасно-сценічні «чорні» комедії від класика жанру. Написане Паничем інколи дотепники називають сюрреалістичними «надокучливими комедіями» (в тому ж сенсі, що й вірш-безконечник). Якась абсурдна побутова ситуація знову і знову повторюється, щоб стати зрештою таким собі міні-одкровенням про межі людського терпіння. Тут: про самогубство, про евтаназію, про вбивство. Його комедії от-от і перетворяться на мелодрами, але залишаються такою собі мазохістською ауто-автопсією. Скоріше Шоу, ніж Беккет.
Чоловік, який перестав розуміти, хто він і де він, виходить на балкон сьомого поверху з очевидним наміром стрибнути вниз. І тут вплутується у сім різних історій людей, які і не намагаються зрозуміти, хто вони і де.
Племінник приїздить, щоб побути з тіткою, котра помирає і з якою він не спілкувався уже тридцять років. Проводить із нею рік свого життя та рік її помирання. Він помилився квартирою.
Химерна сильно-провінційна родина, в якій виховується (як вміє, так і виховується) п’ятнадцятирічний проблемний юнак. «Кожна дитина народжується нормальною. Це батьки її псують».
Троє малолітніх злодюжок залазять в дім старого п’яниці. Один із молодиків – син старого. Двоє з цієї теплої компанії – убивці.
П’єси Панича «залюднені». Як і годиться до драматургії, герої один до одного говорять без зупину. І дослівно один одного не чують: кожної миті кожен персонаж міркує про щось своє. Людські досвіди, за Паничем, не пов’язані з взаємодією як такою. Найвідоміша його п’єса має красномовну щодо цього назву – «Спостерігач» (вона увійшла до збірника). Його персонажі – то почасти алегорії: Страх, Любов, Одержимість, Розплата тощо. (Цікаво, середи цих «масок» відсутня найочевидніша – Гріх). Тож стримані монологи тут у розмову не складаються. Але складається натомість пронизлива книжка про самотність – побутову і екзистенційну.
Мішель Марк Бушар, «Том на фермі» (Вид-во Анетти Антоненко, 2017, Ростислав Нємцев)
Новітня «трендова» франко-канадська драма про проблеми гей-ідентичності.
Жила собі щасливо закохана пара – Том і його партнер (котрий виявиться зрадником). Томів коханець загинув в автокатастрофі. І Том (виявиться убивцею) приїздить на ферму, де чоловік виріс – на похорон. З’ясується, що про Тома тут не знають і на нього не чекають. Франсіс, брат коханця (виявиться психопатом), змушує Тома видати себе за «просто друга» померлого. Щоб тільки матуся (виявиться або безумною, або святою) не засмучувалася. А по ходу ще й придумали померлому наречену. Том залишається на фермі, де стає об’єктом, на який спрямовує горе від втрати родина загиблого. Мати – молиться. Брат – б’є.
Геї vs. натурали. Ліберальна столиця vs. упереджена провінція. І жодної різниці сторін в тому протистоянні. Бо всі герої Бушара брешуть – несамовито, наче від цього залежить їхнє життя. Зрештою, так воно і є. Власне, це і є питання, котре автора цікавить: чому ми говоримо неправду і робимо щось, в що самі не віримо?
Чи бреше збуджене тіло? – Так, стосунки між Томом і Франсісом сповнені сексуального бажання, яке «виливається» не в еротику, втім, а в фізичне насилля. Чи бреше тіло, якому болить? – Так, катувати і вбивати для цих юнаків є способом пережити скорботу за померлим, зокрема. Чи бреше тіло, яке вмирає? – Так, бо мати загиблого розігрує самостійно сценарій воскресіння Бога (Лазар, Христос, Адоніс – на вибір). І це теж обман – і не тому, що її власний син не воскресне, а тому, що люди, які прагнуть воскресіння, його кінець-кінцем не бачать, а мають перед собою тільки порожні могили воскреслих. Обман – опція, за Бушаром, суто фізична, буквально тілесна. Скоріше Сара Кейн, ніж Юджин О’ніл.