ГлавнаяКультура

"Том на фермі": занурення в морок

У київському Мистецькому арсеналі відбулась прем’єра вистави «Том на фермі» за п’єсою канадського драматурга Мішеля Марка Бушара в постановці Павла Ар’є. Це чи не перший спектакль в Україні, що торкається теми гомосексуальності. Окрім Києва, її побачили також у Львові. LB.ua побував на прем’єрі й міркує, що для українського театру й суспільства означає поява «Тома на фермі».

На передньому плані – Мішель Бушар, ліворуч від нього – Павло Ар'є
Фото: Дикий театр
На передньому плані – Мішель Бушар, ліворуч від нього – Павло Ар'є

Сюжет п’єси «Том на фермі» так само простий, як назва («легка, але оманлива», як писав драматург). Молодий чоловік приїжджає в село на похорон свого коханця й усвідомлює, що його родина нічого не знає про їхні стосунки, а гомосексуальність їхнього сина для них – це ганебна вада, яку треба щосили приховувати – насамперед від самих себе. Переживши спустошливе розчарування, Том мусить «розплатитися» за «гріхи» коханця перед Франсісом – братом загиблого. Побиття й знущання, які терпить Том, несподівано переростають у моторошну сюрреалістичну історію про зловісні глибини людських душ. П’єса стала відомою, передусім, через однойменну екранізацію Ксав’є Долана.

Український переклад «Тома на фермі» видало торік «Видавництво Аннети Антоненко». Наприкінці минулого року Ар’є запропонував «Дикому театру» зробити постановку. Працювали в незвичному для українського театру темпі – репетиції тривали усього чотири тижні. На ролі головних героїв проходив кастинг. У виставі задіяні два акторських склади, й у Львові «Том на фермі» ввійде до репертуару Театру Лесі Українки, де Ар’є від осені минулого року обіймає посаду художнього керівника. В Києві виставу обіцяють показати ще раз у березні.

«Дикий театр» відрізняється від інших театрів, серед іншого, тим, що професійно просуває свої проекти. Постановка «Тома на фермі» й справді стала прецедентом – у тому плані, що досі в українському театрі про одностатеві стосунки говорили хіба що в комедійному ключі. Проте дещо у виставі Ар’є змушує сумніватись у тому, що варто говорити про нову театральну якість.

Фото: Дикий театр

«Перш, ніж навчитися кохати, гомосексуали вчаться брехати. Ми всі – мітомани», – пише Бушар у передмові до п’єси. На перший погляд здається, що «Том на фермі» – це справді вистава про небезпеку замовчування й пастки, в які нас заганяє страх і невігластво. Саме так її грають актори Ар’є. Однак, прочитавши п’єсу, стає зрозуміло, що було б занадто просто сприймати її саме так. Під цими тезами ховається біль, для якого немає назви, і який досліджує драматург. Брехня головного героя – це зав’язка. Вона відкриває наратив, який відносить читача чи глядача доволі далеко від теми прав ЛГБТ.

Доволі скромна сценографія – дерев’яні піддони, акуратні копиці сіна, гак для м’яса, що зловісно поблискує в прочинених дверях – зосереджує увагу на напруженій взаємодії між героями. Проте сягнути смислової глибини, закладеної в тексті, акторам майже не вдається. Адже рушійна сила цієї п’єси полягає в мотивації головного героя. Що тримає Тома на фермі впродовж усієї дії? Несвідоме бажання домогтися правди? Хворобливі спроби віднайти спогади про загиблого коханця в його братові-садисті?

Власне, Бушар і не розповідає історію когось із присутніх на сцені чоловіків. В обох героях втілився загиблий безіменний персонаж. Тінь його живе в тілі й рухах Франсіса. А останній карає Тома, бо в ньому втілилось і помножилось усе, що Франсіс не терпів у братові. Це єдине, що в них є спільного, те, що тримає їх разом до самого кінця. Акторам добре вдається показати майже тваринне протистояння головних героїв – наприклад, в одній із сцен вони з’являються в масках бика й оленя. Але здається, що виконавці не до кінця розуміють хворобливу природу відносин, які грають.

Фото: Дикий театр

Більше того, Том в п’єсі– це уособлення мовчазної покірності. Його репліки невіддільні від внутрішнього монологу. Він промовляє із заціпеніння, його гнів притлумлений страхом і горем і лише наприкінці виривається назовні. Тим часом Том Роба Фельдмана – експресивніший, ніж можна уявити, читаючи текст, і часом це заважає. Андрій Сидоренко, який грає Франсіса, також загалом справляється із викликами своєї ролі, однак помітно, що деякі її протиріччя досі невирішені для нього самого. І часто саме завдяки акторському досвіду Тетяни Фролової, яка виконує роль Агати, матері Франсіса, вдається створити належну атмосферу в деяких сценах. Втім, хочеться думати, що це лише питання часу й практики молодших акторів.

І все ж, здається, що Ар’є від початку вибрав дещо занадто сентиментальну тональність для вистави. П’єса балансує на межі абсурду. Агата, побачивши спотворені руки Тома, починає цитувати Святе Письмо й вперто не помічає свавілля, що коїться просто перед нею. Піднесення Тома наприкінці п’єси межує з божевіллям. Франсіс не здатний впоратися зі зловісним хаосом у своїй голові. В ситуації, в якій опиняються герої, геть не лишається місця для ніжності, з якою прибув Том. «Том на фермі» – це політ у прірву. У виставі ж, як тільки зявляється натяк на це почуття, герої одразу вдаються до непотрібного драматизму в супроводі щемкого саундтреку, який міг би бути доречним хіба що як гротескний прийом.

Фото: Дикий театр

Усе ж, попри всі недоліки, поява такої вистави на українських сценах – дуже добрий знак. Не тому, що вона торкається проблеми дискримінації сексуальних меншин – це було би занадто прямолінійне трактування. Звісно, ця тема й досі більш, ніж актуальна, про що свідчать розгромлена виставка «Своя кімната» Євгенії Бєлорусець у 2012 році, підпал кінотеатру «Жовтень» під час показу програми «Сонячний зайчик» на «Молодості» у 2014-му, атаки на учасників «Маршу рівності», шизофренічні вимоги парламентарів прибрати з закону терміни «гендер» та «сексуальна орієнтація» та багато інших випадків агресії, неприйняття та невігластва, про які ми можемо навіть не здогадуватися. Але одна вистава навряд чи здатна виховати толерантність у цілому суспільстві.

«Том на фермі» – це спроба поговорити на універсальні теми любові смерті й скорботи через досвід людей, чий голос донедавна більшість відмовлялась чути. Й цілком справедливо було би, якби їхні історії перестали бути прецедентами і стали природною частиною сучасного й різного українського театру.

Евгения Олейник Евгения Олейник , Журналистка, культурный критик
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter