Людмила Таран, «Остання жінка, останній чоловік» (ВСЛ)
У цьому випадку ні про яке повернення жіночої прози говорити, звісно, не доводиться. Таран із кінця 90-х з неї нікуди і не йшла. І в цій книжці проза – традиційно для цієї авторки гейби-феміністична. Розповідачка невблаганна: каже правду, які в її голові вирують бої між стереотипним уявленням про жіночність і власним досвідом буття-жінкою. Коли всередині тебе все – звісно що, «прекрасно жіноче», а от назовні всі – звісно що, «баби». Двобій цей закінчується на користь не досвіду, а стереотипу. Тому і героїні Таран здебільшого ходульні, картинно-ексцентричні.
Інна закохується в свого учителя. Пише йому любовне послання – і це початок їхнього тривалого листування. У нього позаду – невдалий шлюб із простачкою. У неї – з п’яницею. Нарешті сильно відтермінована зустріч, червоне вино, кохання. Він відвозить її на потяг. Вона мріє, як буде до кінця життя згадувати кожну дрібничку їхнього романтичного вечора. І тут авто потрапляє в аварію. Всі померли – це найпростіше, що можна зробити, коли не знаєш, як твоїм героям жити із тим новим, що ти щойно їм повідомив.
А «нова звістка» від Таран звучить так: кохання – це наші фантазії про кохання. Жінка для чоловіка – так само незрозуміла, як і чоловік для жінки. Тому гармонійні стосунки між статями можливі тільки в межах чийогось окремо взятого короткого марення. Авторського найчастіше. Далебі ж маємо парафраз міфу про вигнання з раю. Перший чоловік – останній чоловік. Перша жінка – остання жінка. Згрішили. Покарані («Остання жінка»).
Складається враження: нагла смерть спіткає тут героїв чи не кожного оповідання. Насправді в шести новелах із десяти хтось таки виживе. Але екстремальні стани очікують на всіх. Її «останнім» жінкам для самопізнання треба пережити досвід передсмерття і не менше. Вирішити, чи хочеш родити дітей або доживати віку старою дівкою. Збагнути, чи насправді ти любиш саме цього чоловіка. Зрозуміти, що не мусиш вічно конкурувати з сестрою. А от коли тобі все про все ясно – це уже не має значення: «кришка».
Галина Вдовиченко, «Ось відкрита долоня» (КСД)
Теж книжка «від джерел», тобто від давно знайомої жінки-прозаїка. Є тут кілька «довгограючих» тем Вдовиченко – усамітнення, Львів, стосунки зі старшими жінками, випадкові люди стають на короткий час рідними. Є й ті, котрі авторка рефлексує недавно (що природно), але цілеспрямовано – людина повертається з фронту; людина у мирному начебто місті живе війною; почуття, які зароджуються в екстремальних умовах. У «Долоні» Вдовиченко проводить героїв через серію добровільних і недобровільних втрат. Книжка складається буквально депресивна: кожна мить зовнішньої утрати тут переживається як вічний брак чого всередині.
Він живе в «затишному кубельці» разом із дружиною і малолітнім сином. Одного дня бере на роботу якусь дрібничку – колезі у подарунок. І відтоді щодня виносить із дому одну річ та викидає. Жінка відсутність майна помічає лише за рік. Але коли помічає, починаються люті сварки і тотальний контроль. Герой втрачає роботу, родину – звільняється у всіх сенсах. Така собі фантасмагорична злегка критика суспільства споживання. Втім, про що оповідання, стане ясно, коли малий просить тата показати фокус: іграшка зникає та з’являється знову. Фройдівська гра: маля кидає брязкальце і чекає, що мама йому її поверне – так можна собі довести, що хтось важливий є поруч. Вічна гра у втрату і брак чогось. Хороше оповідання про самотність, якого ми вічно прагнемо, щоб бути адекватним Іншим-серед-Нас. Щастя героїв Вдовиченко: вони відмовляються принципово бути щасливими і починають смиренно чекати схвалення за це. Бодай від приблудного папужки («Залежність»).
Герої Вдовиченко точно знають, як їм розуміти цей світ і як в ньому діяти. І не роблять цього. Точніше: роблять прямо протилежне. Чекають, коли треба йти назустріч. Біжать назустріч, коли треба зупинитися і зачекати. Цей світ навряд назвеш затишним.
Ірина Савка, «Шипшинове намисто» (ВСЛ)
Місце дії всіх оповідань –подільське, здається, село. Час – 1960-70-і та далі вглиб. Мова не становитиме проблеми, якщо зрозумієте в цій, скажімо, фразі щось, окрім «вікна»: «Нецьки з розчиною стоять під вікном на бамбетелі». Люди, які населяють «Намисто», живуть у маленькому герметичному світі того села і того часу; оточені речами, до котрих вони звиклі (а ми, може, й ні); і називають ті речі своїми іменами. Натомість почуття і вчинки героїв Савки будуть зрозумілі нам і без «перекладу». В її світі немає прихованих намірів, неадекватних переживань і сильно-премудрих тем для розмови.
Старий удівець одружився вдруге. І почалися нарікання: і готує вона не так, і нечепура, і яблука неправильно збирає, і горіхи у відро жбурляє, а треба лагідно класти, як Марія робила. І такі ці скарги наївні і перебільшені, що за ними має стояти щось значне. Так і є. Справа навіть не в тузі за коханою людиною, якої більше немає поруч. Згадує: батько не хотів віддавати Марусю за нього. В день весілля заключили якийсь нелюдський контракт. Марія піде за Романа, якщо її брат відмовиться від намірів одружитися з Ганною, котра батьків категорично не влаштовувала. Такий-от вузькосімейний шлюбний шантаж. І тепер старому болить не туга, а провина. Бо він нарешті збагнув: комусь через нього все життя довелося жити з нелюбою. Як-от йому нині. За чиєсь щастя хтось завжди платить своїм горем – таким є одкровення діда Романа («Єдина»).
Авторка дає свободу своїм героям усвідомити зло, яке вони спричинили і яке пережили, та простити. Чи зникнути, якщо несила просити. Тут поруч: євреї, які (не) пережили Шоа, і українці, які спостерігали ці вбивства чи брали в них участь; люди, які втекли з країни, і люди, котрі занапастили свою землю. Завдяки цьому найцікавішими у «Намисті» є спостереження над тим, як працює пам'ять – і не та, до якої ми звикли, коли говоримо про важке і травматичне. А та, яка зберігає хороше, викривлюючи його незгірше за те, що воліємо забути. В літературі це зветься елегійністю.
Марина Єщенко, «Говори зі мною» (Київполіграф)
Ця книжка настільки усвідомлює свою «залежність» від того, як писали протягом останніх двадцяти років українські жінки-прозаїки, що наполегливо з цією залежністю бореться. Перша частина книжки – традиційна жіноча проза, все всерйоз і все страшно. Друга – пародії на жіночу прозу, все саркастично і все… так само страшно.
На похороні бабусі Настя необачно залишає на тканій оббивці стільця «пляму, що так видає її жіночу натуру». І судомно того стільця намагається сховати і знищити в хаті, повній скорботних родичів. Бабця – єдина, хто нею опікувався: нікому іншому нелюба дитина була не потрібна. Істеричний і дещо комічний переляк через кров на стільці – це свідчення провини, ясно. Тільки справа таки не в «жіночій природі». Це не менструальна кров. Відкрилася кровотеча після недавнього аборту. Баба знайшла в собі сили любити непотрібну нікому дитину. Настя – ні. Це провина від спонтанного рішення про переривання жіночого родинного сценарію («Пляма»). Пропоную здогадатися самим, із якої частини «Говори» цей твір – із серйозної чи з пародійної.
Героїні Єщенко складні психологічно: жінка, яка прагне особистої автономності, водночас марить мазохістським підкоренням. От і бігає вправно марафони: від «справжньої жінки» до «справжнього стерва». І в обох випадках вона не становить загрози патріархатній системі, в якій існує. Ба більше: вона – її, системи, аргумент. Жінка-жертва очікує на насильника. Жінка-насильник знайде собі жертву. Навіть якщо всі ті четверо – одна-єдина людина.
«Говори» написано натуралістично, навіть жорстко. Сентиментальності, котрої «чорнусі» уникнути зазвичай складно, тут немає. На її місці – уїдливий сарказм. Ну от, дільничний міліціонер зачитує заяви жертв серійного ґвалтівника, від яких починає рухатися на голові волосся. А виявляється: це дотеп його дочки-підлітка. Ні, своїх жіночок Єщенко не сильно любить. Здається, за правильного освітлення під кожним оповіданням має проявитися «замаскований» авторський коментар: «Боже, яка дурепа».
Васіліса Трофимович, «Любов на лінії вогню» (Фоліо)
Книжка про любов. Книжка про війну. І це нібито дві різні книжки під однією обкладинкою.
Трофимович попереджає: розказані історії – «фактодрами». Реальні історії реальних людей, з яким вона була на фронті. Це книжка номер один: про війну. Воєнні події тут зосередженні переважно у Пісках. Це переможні бої. Либонь, «Любов» – перша спроба у нас писати АТО як переможну війну. Уславлення героїв щонайперше, уже потім – скорбота за загиблими.
Того авторського попередження могло б і не бути, воно насправді нічого і не міняє – жіноча проза завжди розказує життєві історії та історії життя. Це книжка номер два: про любов.
Літо 2014-го. Три місяці в Пісках. Фізичне і психічне виснаження реалізується в одному бажанні: «Треба бабу!». Боєць зривається під час відпустки у Дніпро і викликає повію. Сп’янілий (у всіх сенсах) вимагає від неї під час злягання співати гімн РФ. Вона йому згодом надсилатиме «гуманітарку» («Гімн РФ»). Така собі Мопассанівська «Пампушка» навиворіт. Незручна історія, яку навряд чи готові почути. І жінка знає тут своє місце – колінно-ліктьове. Її робота – утішати і уславлювати, та з готовністю робити своє тіло «полем битви», символом.
При цьому в «Любові» немає протистояння статей – тієї теми, в якій героїня жіночої прози зазвичай посідає зручну посаду «жертви системи». Героїня Трофимович першочергово – однодумець і соратник. Тільки-от її героїні будь-який спосіб взаємодії зі світом називають чомусь любов’ю. Може й праві, хтозна. Бо раз за разом тут наголошується: їй – «тоненькій дівчинці» – на війні місця немає. А поруч: чекати на нього вдома – важче, ніж воювати пліч-о-пліч. І от: майже всі героїні «Любові» йдуть на фронт слідом за коханими.
Справа не в тому, що емоційний спектр героїв Трофимович вузький. Навпаки: їхні почуття сильні. Вишивають весільну сорочку, в якій поховають нареченого. Дзвонять на телефонні номери загиблих друзів. А от мова, якою ті жінки свої почуття намагаються передати… це уже проблема. Любов і війна – дві теми, в яких неймовірно складно уникнути шаблонів.
Катерина Бабкіна, «Щасливі голі люди» (Meridian Czernowitz; Книги-ХХІ)
Книжка назві відповідає: одні люди тут голі, як обіцяли, а от щасливі – то уже інші. Здирати зі своїх героїв всякі покрови (з шкірою включно) Бабкіна уміє. Робити щасливими? Тут все складніше.
Глибокої психологічної мотивації героїв годі шукати, бо знайдемо тільки високий пафос. За неї править біографія – молоді жінки у кожному з восьми оповідань збірника дорослішали у складні часи: від початку 90-х до початку 2010-х. Звичка виживати відтак прописана в них як такий собі культурний код.
Настин дід повернувся з війни сліпим. Уже покаліченим опанував майстерність шевця. Насті від ладнав сукні – найкрасивіші в її житті. Перед смертю він став ще тим диваком: прохромлював своїм «Подольськом» книжки, листівки, фото. Нині до квартири Насті потрапляє сліпий боєць Костя, осліп на фронті. Хлоп бере до рук понівечену дідом знімку і виявляється: це азбука Брайля. На фото прописане запізніле зізнання в любові до онуки. А може, якраз вчасне. А от чому їй знадобився цей один, щоб вона зрозуміла, як була щаслива, люблячи іншого? («Костя»).
Так побудовані всі тексти в «Щасливих»: є одна добре продумана деталь, на котру спрямована розповідь. Отож сама ця деталь зрештою розповіддю і стає. Танки, які переганяють через військове містечко, чавлять матусину шкатулку з ґудзиками – скарби бідної на спогади родини. Крива після дитячої хвороби юнка уперто носить туфлі на пластикових підборах; її кросівки, на яких наполягає батько, полетять по його смерті в смітник разом зі всіма його речами… Деталь, збільшена до розмірів історії-про-щось-важливе.
Ця слабкість щодо психологічного аналізу героїв у поєднанні з гострим зором розповідачки трішки парадоксально, але наближає «Щасливих» до якоїсь такої хорошої імперсональності. Книжка ні про кого конкретно. Навіть живими цих «голих» не назвеш (хоча не здивуюся, якщо герої мають прототипів). При цьому Бабкіна написала всім зрозумілу книжку – ці історії, здається, вигадати чи «вгадати» неможливо. Тільки нараз «вхопити» – як роблять із ліричним віршем.