ГлавнаяКультура

"Мовою бога": ​От і поговорили

Нечастий випадок – перекладна проза і українська проза водночас. Говорю зараз не тільки про мову. З мовою все ясно – повість дончанки Олени Стяжкіною написана в оригіналі російською і адаптована українською мовою Катериною Сінченко. А от зі змістами, які в «Мовою Бога» так само «перекладаються», все значно складніше.

Олена Стяжкіна
Фото: kaniv.net
Олена Стяжкіна

Це повість про війну на сході. Написана з мудрощів людини, яка ту війну переживає, як війну на своїй землі. Земля та і від Києва, і від Москви далеко-далеко; та й не географічні ці відстані. Ще головний герой Стяжкіної – ассирієць, його ідентичність не сягає (і не прагне) того, що ми звемо нині «політичною ідентичністю українця».

Переклади за місією своєю дозволяють нам почути чужі досвіди і спробувати пережити їх як власні. Слухаємо – пробуємо.

Якщо з якоюсь літературною традицією «Мовою Бога» співвідносити, то це будуть повісті Маргарити Хемлін, оповідання Людмили Уліцької, сімейні романи Марії Степнової і Олени Чижової. Ясно про яку традицію йдеться? Описова соціально-психологічна неспішна проза з сильними домішками сентиментальності. Момент, коли особиста історія та історія родини переходять у притчу про духовні пошуки, тут навмисно затирається. Людина, яка потрапила в кризові стани відчайдушно шукає відповідей в історії свого народу (точніше так – Народу). Власне, це – книжки про те, що саме ми годні назвати своїм, коли у нас уже все відібрали.

Головне для результативного читання «Мовою Бога», як на мене, зосередитися на думці: до примусового вибору «свого» слід ставитися як до справжнього вибору. Так, зокрема, повість Стяжкіної – про долю. (Відоме Жаданівське «Я говорю про те, що кожному з нас властиво. / Якби ви знали, як нам усім не пощастило» згадається тут мимоволі і не раз).

Фото: issuu.com

У Донецьку живуть двоє чоловіків – Діма та Інвія Ревазов. Вони не друзі, але завжди поруч протягом уже дванадцяти років. Між ним є незначна різниця у віці. Ревазов старший лише на десять років, але сприймає Діму виключно як дитину, яка не визнає етичних і комунікативних меж. Виразніше різниця у соціальному статусі: «Ревазов був старим, успішним мільйонником. Вітцем, самцем…Євреєм» – так Діма захоплено бачить колегу; і це все неправда. А по правді, вони дуже схожі. Точніше, «точка відліку» в їхніх особистостях та сама: взаємне нещасливе кохання до «не-своєї» жінки. А от далі доріжки круто розбігаються.

Діма закоханий у нарвану Таньку, його родина не схвалює цей вибір, але він все ж оджується; згодом, покалічений її зрадами, він ридатиме на кухні Ревазова. А ще в момент, коли днр’івець Діма буде готовий убити колишнього приятеля, Танька відволіче його телефонним дзвінком, щоб повідомити: вона йде від чоловіка. Ревазов же опиняється в ситуації примусово-добровільного трикутника. Він палко закоханий у Інну, але їхній роман апріорно нелегітимний: жінка – чужинка, а Ревазов має одружитися на «своїй». Він і пошлюбився з Вардою, ассирійкою, з родиною котрої була попередня домовленість. Народилося двоє дітей. Жили рівно і нещасливо.

А потім почалася війна: дружина повернулася до батьків в Росію, а Ревазов пішов у підпілля. Він вбиває окупантів. Це насправді єдиний критерій – чоловік ночами полює на зайд, «чужих росіян». Місцеві перебіжчики на таку його «увагу» не заслуговують. Війна Ревазова – не громадянська; це, либонь, єдина стабільність його нового життя. Доведеться знову переткнутися в цьому новому і з Інною: він шукає її полоненого чоловіка і знаходить його тіло. На часі нова зустріч із Дімою: спритний молодик дослужився у нової влади до ката і в цьому статусі візитує Ревазова.

Паралельно до приватної історії Інвії розгортається масштабне епічне полотно. Я уже згадала: Ревазов – ассірієць. Тож картина, яка він малює в уяві, співвідносячи з реальними жахами нинішньої війни, є відповідно мотивованою. Озеро Урмія. Це місце, де на початку ХХ ст. мусульманами Османської імперії було знищено тисячі ассирійців, на решту очікували масові депортації. Родина Ревазова пережила цей геноцид (геноцидом не визнаний). І тими чужими спогадами живе нині онук тих, хто вижив. Погляд на війну на сході України як на злочин проти людства, ще ширше: як на катастрофу біблійного масштабу – штука не нова (я не випадково Жадана назвала). І для нас – переконлива.

Назва повісті прояснюється через один діалог в ній: «Ревазов сказав: “Я можу читати Біблію в оригіналі. Ось”. “А це значить якою мовою? Мовою Бога?” − спитала Інна. Він кивнув, не замислюючись». Він не потребує перекладачів. Але і сам до цієї ролі наразі не здатний. Коментувати цей діалог, либонь, зайве.

Фото: lightworkers.org

Не так давно побачила статистику, яка мене заскочила: з країн, які входять нині до складу ООН, тільки одинадцять зберегли (і то – умовно кажучи) свою адміністративну і територіальну цілісність хоча б протягом ста років. Але кому болить статистика, коли в твоєму домі, просто в твоєму, просто зараз – війна? Порушені кордони твоєї оселі, а не тільки твоєї країни. Показово: Ревазов не замикає дверей квартири, бо їх все одно виб’ють, кому і коли заманеться це зробити. То не добровільна здача території, а така собі погорда і зверхність людини, яка переживає екстремальні досвіди. Що вже казати, якщо герой Стяжкіної переживає їх «серійно» – від прадіда до правнука: «Ми – зникомий народ. Ми – не гнані, але рятуємось».

Його питають, чому він не поїхав із Донецька. Прямої відповіді не буде. Він натомість розповідає історію своєї прабаби. Вона втікала разом із малими дітьми. Дорога була важкою: діти не могли подолати гірських перевалів і заважали дорослим. Тож їх скидали в провалля. Врятувався тільки старший син. Але це історія не про те, щоб вижити, правду кажучи. Вона про те, щоб, виживаючи, зберегти себе: «Дід Лазар сказав, що бігти треба з тими, з ким ти хочеш бути після». Це Ревазову якраз і не вдається.

Повість починається з сильного образу – сильного і візуально, і символічно. Святкують день народження Діми. І на столі стоїть тареля з несвіжим рибним салатом, до якого ніхто не торкається: «Цей салат, як і будь-яка оголена потворність, приковував до себе увагу. Було спекотно, він обвітрився, він плавився, калюжа все більшала, вкривалась плівкою». Це все ще їжа і все ще їстівне, але уже не смакує. Оголена потворність викликає неспокій і відразу. Відраза ж – природний інстинктивний сигнал про небезпеку для організму.

Інстинкти в світі Стяжкіною важать, безумовно. Ревазов з покоління у покоління напрацьовував «селекційний» інстинкт «переможених» – відчувати небезпеку.

Всі чоловіки в його родині (згадує герой) – низькорослі, субтильні, жилаві. Схожі на Лермонтовського Казбіча, каже. Як цвяхи, каже: «Тонкі та непомітні. Шевські цвяхи». В такому порівняні важить не непомітність, навіть, а функціональність такої непомітності. Швецькі цвяхи тримають життєво необхідний виріб купи і, коли все йде правильно, їх не помічають. А от варто одному з них вилізти назовні – і тут уже травмування не уникнути. Ревазов розповідає Інні про «пункти збору». Це традиція його народу, отож його родини: у випадку небезпеки чітко обговорюється місце і час, в якому можна зустрітися і рятуватися надалі разом. Він відчайдушно повідомляє «чужинці» ці координати, бо наразі певен: сам ними користуватися він не буде.

Він стає «чужинцем» за власним вибором. Йому услід кричать «чурка» і «жид», його називають «партизаном» і «зрадником» – жодне з цих слів мети не досягає: все це – не він. Непомітна функціональність Ревазова, яка ґрунтується на уроках історичної пам’яті, закінчується просто тут. А коли у Стяжкіної непомітне стає очевидним, неминуче наступає фаза «рибного салату» – оголена потворність. Її світ насправді чорно-білий, але чорний тут буквальний – відсутність будь-якого кольору, як і білий – граничний надлишок відтінків.

Показово: Діма не має прізвища. За ним не стоїть жодна Історія. Всі його інстинкти – первісні і базові-без-надбудов: їсти, вбивати, паруватися, втікати. Жодної ідеології, чиста біологія.

Любовні історії героїв-чоловіків в цій історії показово-доречні. І не тому, що дві вічні теми – війна і любов – так важко одну від одної від’єднати. Спроба якось утримати відчуття внутрішньої безпеки та ідентичності призводить героїв Стяжкіної до усвідомлення тіла як єдиної непорушної реальності. А тіло тут – це те, що надається до пристрастей, сильних відчуттів; так і перевіряється його «непорушність». Тіло тут – інстинкт, секс, біль, страждання. Уже потім – пам'ять і розум. Природно наростає жорстокість до себе і до інших: це теж спосіб випробувати цю «непорушність». Є тут таке сильно примітне. Буквально: Інна – пишна пані, вона більша і значніша за худорлявого Ревазова. Символічно: пристрасть до неї більша за нього самого.

Детальні розповіді про невдалі любовні стосунки з Інною – само-вівісекція героя як вона є. Здається часом, що війни Ревазову недостатньо. Йому треба посилювати раз за разом свій жах, біль і відчай через спогади про добровільну втрату коханої, щоб знати: він ще живий.

Кохання і війна – завжди поруч (як теми) ще й тому, що легко надаються до вульгаризації. От саме цю потенційну пошлість Стяжкіна долає, змішуючи ці дві теми в рівних пропорціях. Вона посилює буквальну небезпеку для життя героїв екзистенційними загрозами для їхньої особистості. Провідна ідея «Мовою Бога» – не виживання, як то може здатися на перший погляд. Питання насправді ще очевидніше: за яких умов людина здатна стати убивцею? Відповідь же настільки неочевидна, що далебі і неможлива. Здається мені, «Мовою Бога» – з тих книжок, де знаходиш відповіді тільки в тому разі, якщо ти все уже приніс із собою в готовому вигляді.

Коли «хто я?» видимого результату не дає, залишається ще один варіант – «де я?». Питання: «Де ти?» стало найголовнішими під час війни, – розкаже герой Стяжкіної.

А тут – вельми дражливий «відзвук» у повісті. Його не відразу помітиш, але звернути увагу варто. Для початку буде підказка: «Поморщився він від слів – (…) від слів несправжніх, псевдонародних, інтонованих якимись майданними істериками, похоронним бабським виттям». Ревазов тут міркує про риторику сепаратистів. Тим більше впадає в око тут «майданні істерики». Може, це lost in translation. Але далі очевидніше: вирине Київ до порівняння з пеклом міста тисячі троянд – щоб так і залишитися випадковими тб-повідомленнями, «базіканням мирного київського життя».

Поруч є його Донецьк, де під час бомбардувань і перестрілок люди у квартирах за звичкою падають на підлогу, пластують до ванної, очікуючи на гірше. І як гірше не стається, засинають просто там. Панує повна і (як стане ясно з фіналу повісті) безальтернативна покора.

І тут проявляється Ревазівський контрапункт: Ассирія часів Тукульті-Нінурта. Інвія згадуватиме про неї майже ностальгічно. Це давні легендарні часи, коли його історична батьківщина була цілісною країною і міцною державою. Тоді, коли Ассирія була імперію: першою імперією взагалі. Він згадує ті часи, жодної митті не дозволяючи собі усвідомити: хіба не скидається це на витоки зла так само, як на «золоті часи»? Часи, які погано пам’ятає навіть його нарід (бо таке легше забути, ніж жити з пам’яттю про втрату і розплату). І землі, такі далекі – світоглядно та історично – від нинішнього Києва. Від нинішнього Донецька.

Може, є п'ятдесят праведних у цьому місті? Ну хоч двоє? Пошукаємо у Стяжкіної тієї родини Лота. Бо Содомом вона окупований Донецьк в повісті назве не раз. Претенденти? Убивця Ревазов. Убивця Діма. Хижачка Танька. Месник Ігор, який мовчав, допоки зло не зазіхнуло на його близьких: вбито дочку. Стукачка-сусідка під кодовим ім’ям «путінприйди», котра зрештою спасла Ревазова. Колаборантка легкої поведінки, яка притлумлює нечисті сумління тим, що допомагає виживати немічним. Інна у «ніде», яка не може поїхати, бо тут загинув її чоловік. Малолітні діти Ревазова, котрих спішно вивезли в Росію… Тут головне, либонь, не обертатися до того пожарища – а то перетворишся на ящик солі. Втім, сіль і сірники – все ще в «тривожному списку» як перше необхідне, так?

Олена Стяжкіна. Мовою Бога / Переклад Катерини Сінченко. Київ: Дух і Літера, 2016. 128 с.

Ганна Улюра Ганна Улюра , Літературний критик
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter