«Антологія сучасної австрійської поезії»
(Видавництво 21; перек. з нім. П. Рихла, М. Бєлорусця)
Високоякісна трилінгва. Три генерації австрійської поезії – від класиків Фрідріха Ахляйтнера і Мартіна Амансгаузера до актуальних пошуків Петера Вотергауза і Юліана Шуттінга. Питання про оригінальність австрійської поезії (щодо німецької) – а воно часто актуалізується – має зникнути. Засвідчено: сучасна австрійська поезія орієнтується на свою традицію і свої «достовірні джерела» – Целана і Рільке, насамперед.
На тлі вічних тем актуалізується щось дуже специфічне (у трактовках): нацизм, Голокост, провина, відповідальність. Батько ненавидить молоко, так само як раніше ненавидів його син – обоє є палкими прихильниками фюрера. А той показово п’є молоко на агітаційній фотці, де хлібний окраєць схожий на надгробок. Батькові 89 років, і більш за все він боїться бути похованим поруч із євреєм. Навколо старого «західно-східного» дивана «танцював дім, усі три кімнати». Той диван ніколи не покидав дідусь. А більше нічого про нього вона і не пам’ятає. В мальовничій садибі зростала мати – все в тій хаті і досі неторкнуте часом: «Твоя мати / І я. Ми не зносимо одна одну». І хробак в яблуці випещеного саду стає не менше як «розширенням ходу історії».
Це говорять різні поети з антології. І те повідомлення – не про їхню особисту політичну ангажованість. Наразі щось для нас мало звичне: коли поети сприймають життя як невідчужену частину історії. Поетична історична свідомість (якось так), вона творить в цій книжці змісти і форми… Їй заважають до болю довгі коси. Вона і не думає їх відтяти. Вона їх прикрашає мушлями – ще давнішими свідками історії, ніж волосся.
«Бурі / залишаються молодими; / дерева / старіють»
«Антологія молодої поезії США»
(А-ба-ба-га-ла-ма-га; перек. з англ. Т. Малковича, А. Любки, П. Матюша, Л. Якімчук)
Новітня поезія США терплячіше за старших колег ставиться до того, що поезії – мова апріорі «красива», неконкретна. Але і вона – все ще сюжетний скупий верлібр. А головним принципом його здається синекдоха: щось завжди є частиною чогось. Навіть на рівні форми – це дуже американська за змістами поезія: хтось завжди є частиною чогось.
До антології увійшли тридцять п’ять поетів: хто з віршами, хто з фрагментами поем. Фіксують якісь очевидні речі: смак гамбургеру, ціни на каву, запах шкіри коханої людини, ураган Катріна по ТВ тощо. Це деталізована хроніка нічим не видатного по суті людського життя. «Типовий споживач всередині є», а він однаково споживає і трагедії, і рутину, і емоцію, і думку. Чесна фіксація. Не множити ілюзії і фантазії – такою, здається, є мета цього свідомо спрощеного колективного розуму. Інколи такої правди достатньо, бо «дослухайся – сніг падає чесно».
А як придивитися уважніше: всі вірші в книжці – про втечу. Як вийти за межі свої країни, чи, правда, можна зірватися у подорожі і по всьому; як вийти за межі своєї генерації, чи, правда, можна не відповідати очікуванням і бути при цьому щасливим; як можна вийти за межі статі; чи є правда в тому, щоб любити, кого хочеш і як хочеш? Чи говорити правду, якщо сама мова бреше за тебе? Не такі уже й прості питання в цих позірно простих віршах.
«де камера клацає і знімає на відео запилюжених хлопчаків, що граються / на узбіччі дороги? Погода в Google завжди однакова»
Іван Верніш, «Прогулянка довкола пивоварні»
(Люта справа; перек. з чеськ. І. Забіяки, О. Коцарева)
Відомий чеський шістдесятник здивує тих, хто звик до творів його українських «однолітків». Він легковажний, хуліганистий, не спокушений метафізичними смислами і темами. Якийсь дуже доступний і свій. Навіть якщо йому йдеться про кінець світу, то це дрібнопобутовий апокаліпсис: можна і не зауважити – засидівся в господі, понімаєш, за кухлем пива у компанії привабливої жінки і пропустив все найцікавіше. І друг-співтрапезник Дада – він, може, і приятель; а, може, і на мить матеріалізований привид сюрреалізму, хто їх розбере.
Ця книжечка – «витяг» із кількох збірників Верніша: від 60-х до 2010-х. Верлібри чергуються з віршами в прозі – різниця між ними настільки ж очевидна, наскільки важко її пояснити. «Довгий епічний вірш» Верніша завжди має і сюжет, і систему персонажів, і кілька точок зору на подію. Це перетворює кожен текст на таке собі мікро-дослідження, міні-роман (так він свої твори інколи і називає, до речі). А головне в цьому «дослідженні»: щось завжди схоже на щось – якщо пильно спостерігати і пошукати еквівалентів. Навіть якщо сексуальне бажання у такий спосіб уподібниться до проносу; не без цинізму, так.
Навколо суцільна брехня. Нагадаю, йдеться про (пост)комуністичну Чехію. Їй можна піддатися або чинити спротив, а можна побороти її ж методами – щирою неправдою. Вернішу весь час йдеться про поєднання того, що до злиття не надається – всілякі «нестиковки»: оксюморон і парадокс творять його художній світ.
«Я запитував себе, чому в тебе хрестик. “Віриш?” / Ти повісила його мені на шию і сказала “тобі ні”»
Шота Іаташвілі, «Олівець у землі»
(Крок; перек. з груз. С. Лазо, М. Кіяновської, О. Мордовіної)
Сучасна література Грузії – це передусім поезія: пошуки художньої мови відбуваються саме в цій галузі (все, як і у нас). Іаташвілі – представник «нової грузинської поезії». Вона поєднує традиційно сильні для грузинського віршу впливи східних поетик і європейські верлібри. Добірні форми. І зрозумілі, злободенні навіть змісти.
«Олівець» – поезія урбаністична. Постає простір міста з його звичними побутовими дрібничками. Навіть якщо за останні править збитий автівкою пішохід – все одне все звичне. І чітко зафіксований момент, коли мова вулиці перетворюється на «мову-вулицю». Натюрморти і міські пейзажі від Іаташвілі – конкретна витримана мова. Якщо п’є вогонь – значить, так воно і є: горить абсент. Якщо вдихає, стерво, – так і є: м'ясо зіпсувалося. Якщо несе теплу хлібину для коханої – хліб принесе, а не метафору. Така собі поезія навиворіт: не переробити речі на образи, а повернути образам їхню «вроджену» речовинність.
А разом із тим: більшість віршів у книжці – про те, як і чому пишуться вірші. Її герой – мова. Більше: мова як порожнеча, яку ми обживаємо так само, як творимо міські вулиці з «пустоти» між двома рядами будинків. Ґвалтовно обживаємо, чого вже там: бо не кожному випадає побачити «чорного дрозда / тринадцятьма способами». Поет миє посуд. Поет не спить до світанку. Поет гуляє вулицями. І поезія тут така сама – потрібна, звична, пряма. Аж поки не упрешся в якійсь смисловий тупик, бо не всі вулиці у містах Іаташвілі прохідні.
«не пам’ятаю, чи покінчив тоді з життям, / чи лише поголився»
«Каїсе-дра росте, де хоче»
(Крок; упоряд. О. Гусейнова)
Десять українських поетів і десять африканських. Переклади поезій Кріса Манна, Ізобель Діксон, Ремі Раджі, Джона Мєтієра та ін. Окрім перекладів з африканської поезії до книжки увійшли оригінальні тексти О. Куценко, Г. Яновської, Т. Малковича, К. Хаадад та ін. В них обмірковується сам процес адаптації «чужої» поезії через «власну». Поетичні коментарі до віршів же.
Розказана в антології історія не зруйнує «підкоркових» уявлень про Африку: колиска світу, прекрасні жінки, барабанні ритми, громадянські війни, апартеїд, біженці. Від раю – до пекла. Така книжка однорідною бути не може: формально чіткі і дуже чисті інтонації Анни Келасс, а поруч – доброякісна психоделіка Ремі Раджи, а там ще – кітчева етно-поезія Акеема Ласісі. Все, що треба: почитаємо і про очікування, коли на ранок тебе має вбити твій же брат, і про сподівання, що на ранок поруч із тобою буде голе жіноче чорне тіло. І те питання, яке вимагає відповіді, незалежно, якою мовою і про що пишеш: яке місце назвати своїм домом. Точніше так – «Як я можу назвати це місце домом?».
Каїсе-дра – це з поезії сенегальця Седара Сенгора. Дерево, під яким він чекатиме зустрічі з давнім другом. Кажуть, дуже відомий на тих теренах міфічний образ – Дерево Балачок. Такий собі майдан-без-революцій. Місце загальних зборів для вирішення нагальних потреб… Більшість іноземних авторів цієї книжки в Африці уже не живуть. Вона для них або спогад, або фантазія – і завжди: місце, де можна порозумітися. Бодай терпляче очікувати на порозуміння.
«Жінка-таіно кидає у землю їх / розумні книжки. / І вони стають лушпинням»
Клаус Анкерсен, «Несподіваний збіг»
(Крок; перек. з данськ. Д. Суворова)
Це поезія, що звучить. Збірка ритмічно складна, неоднорідна, напружена; здається часом, що саме ритм тут змісти і творить. Навіть не ритм, а інтонація: тембр – як фізіологічний показник голосу. Музика, співана поезія для Анкерсена є джерелом його віршів і чільною метафорою. Скажімо, розповідає він якусь інтимно-біографічну історію про дорослішання: щось визначне в його житті сталося, коли вперше він почув Бові. І сам вірш ритмічно організований як «China girl» Бові. І якщо поет заговорить про міський порепаний асфальт і про помальовані графіті «спальники», то там слід чекати гіп-гопу – на рівні «звукового малюнку». Друге таке джерело – людське тіло, яке виробляє ті ритми і тембри. Це якась «натуральна», в сенсі «фізіологічна» поезія. І ефект справляє відповідний: головне – співпасти ритмами.
Глобально: книжка про очікування. В ній нічого не стається. Навіть якщо йдеться про соціальний протест. В ній от-от щось має статися. Хочеться Коли, нестерпно хочеться Коли – ні, хочеться розуміння від тієї, яка знає, як це, до жаги чогось хотіти. Позбавитися зайвих слів (що краще робити в книгарні, ясно) – як знову повернутися у дитинство. А дитинство – там, де в тебе був дім. Туди тільки і можна повертатися. І очевидно, не можна. Очікування ці скидаються на переродження. Свідомість, яка принципово не припускає завершення чогось. Від того втраченого будинку розходяться концентричними колами: набуті слова, забуті жінки, узвичаєні смаки. Закільцовування – улюблений прийом автора. Отож не просто ритм, а нескінченний ритм. Здається, він і є життям.
«Подивись мені в очі / Подивись собі в очі / and dance»
Сона Ван, «Лібрето для пустелі»
(Видавництво Старого Лева; перек. з вірмен. А. Месропяна)
Це меморіальна книжка: вона присвячена пам’яті жертв геноциду вірмен 1915 р. А ще це дуже жіночна книжка-крик. У верлібрах Сони Ван жінка кричить від болю і жінка кричить, вітаючи нове життя.
Дер Зор – символ геноциду вірмен: саме туди депортували і залишили помирати значну частину загиблих. Це і є пустеля з назви. А героїня збірки називає себе «останньою нареченою Дер Зора». Розповідь про масове вбивство Ван проводить, зокрема, через весільну символіку: вельон, букет, який стає терновим вінцем, пошматована весільна сукня, бенкет мертвих. Це біографічна історія, – пояснить поетка в післяслові. Її тітка була тоді нареченою. Вона зазнала принижень і катувань. Вижила, але в результаті фізично не могла вигодовувати свою народжену згодом дитину, і та померла. Позбавлені шлюбу дівчата, жінки, які уже не стануть матерями, ненароджені діти – вони всі у «Лібрето» є частиною знищеного народу. І поетичні образи, і поетична мова про незагоєні рани нам близька і зрозуміла.
Але збірка Ван – не тільки розповідь про минуле. Вона – про живу актуальну пам'ять. Ван свідома її небезпек: від масштабів пережитого болю пам'ять захищається тим, що «поволі стає вульгарною». Війну щось мусить спинити, – говорить вона, – як раптовий звук перериває пестощі сполоханих коханців. До того, тобто, як відбулося зачаття? Війну має спинити те, в чиїх силах спинити і народження? Отож надію на воскресіння можна знайти тільки в «погляді богині війни»; несподівано.
«діда мого забив турок / батька мого забив німець / сина мого вбив кайзер / а донька моя вчора народила хлопчика»