Цими смертями Росія буквально очищує себе від маргінального прошарку, а ще від цілих народів, які могли би утворити національні держави. Навіть побіжний аналіз втрат дозволяє зрозуміти, що Кремль сточує в цій війні не росіян, а інші народи, які населяють цю територію. І один із них могли сточити до останнього представника.
Народ, якого більше не існує
Кереки — один із найменш численних народів Далекого Сходу, який у наш час був на межі зникнення. Вони традиційно мешкали на півночі Камчатського півострова та прилеглих територіях, в умовах суворого клімату та дикої природи. Цей народ належить до корінних етносів Північної Азії й розмовляв мовою з чукотсько-камчатської групи. Однак через століття утисків і асиміляції їхня чисельність різко скоротилася, і зараз кереки існують переважно в записах етнографів та істориків.
На початку ХХ століття чисельність кереків налічувала кілька сотень осіб, проте радянська політика асиміляції й колективізації вдарила по них особливо болісно. Як і багато інших корінних народів Росії, вони втратили доступ до своїх традиційних способів життя. Утиски почалися з примусового переселення, створення колгоспів і політики русифікації. Мова цього народу опинилася під загрозою зникнення, оскільки дітей відправляли в інтернати, де навчання велося виключно російською. Замість традиційних полювань і рибальства, які формували основу економіки цього народу, їх примушували працювати в радгоспах, що призводило до деградації культури. Це типова політика СРСР, коли всіх стрижуть під одну гребінку. І замість спроби зберегти народ його просто змішують з усіма.
Одним із найгірших наслідків колоніальної політики стала втрата мови. Керецька мова вимерла — носіїв, за оцінками лінгвістів, залишилося одиниці. Вона не передається молодшим поколінням, які асимільовані в російськомовне середовище. Мова для них була не тільки засобом комунікації, а й частиною духовного світу, пов'язаного з природою і традиційними віруваннями.
На початку ХХІ століття російська влада оголосила про "турботу" про корінні народи Півночі, однак реальних змін це не принесло. Економічна маргіналізація, бідність, безробіття та алкоголізм залишаються проблемами, які продовжують руйнувати крихкі залишки спільноти. За даними Всеросійського перепису населення 2010 року, в Росії проживало лише 4 особи, які офіційно ідентифікували себе як кереки. Це найменша за чисельністю національна меншина країни.
Сьогодні є підстави вважати, що цей народ став жертвою колоніальної політики Кремля і припинив своє існування. Ось тут дійсно йдеться про непоправні втрати.
РФ зробила все, аби добити кереків
Російські пабліки повідомили про загибель Івана Таймагира у вересні 2024 року. Він чинив опір українському війську в Курській області, допоки наші воїни його не знищили. Іван Таймагир загинув у віці 56 років і, схоже, на ньому кереки й припинили своє існування. Якби не імперська та колоніальна політика РФ упродовж століть та в конкретному випадку – можна було би зберегти народ та його культуру.
Коли йдеться про вимирання якогось виду, то навіть про тварин піклуються більше, ніж у Росії про корінні народи. Тварин вносять до Червоної книги, намагаються зберегти їхніх останніх представників та створити умови для розмноження. Про людей в імперії турбуються значно менше: якщо не росіянин, то можна і на так звану “СВО” відправити.
Кереків уже немає. А під загрозою ще залишаються десятки етносів, дані станом на 2021 рік:
- алюторці – 96 осіб;
- алеути – 397 осіб;
- тази – 235 осіб;
- орочі – 527 осіб;
- негидальці – 481 особа;
- енці – 201 особа.
Із продовженням колоніальної політики Кремля та загарбницької війни проти України ці та інші народи також можуть залишитися лише на сторінках підручників.
Поневолені народи мають стати на бік свободи
Кожен, хто йде на Україну війною – ворог. І не важливо, якого він походження. Керек чи росіянин, алеут чи бурят, кожен із них є і буде законною ціллю для українського солдата, якщо він прийшов до нас зі зброєю.
Але серед поневолених народів РФ однозначно є і свідомі люди. І саме такі стають жертвами російської політики. Є ті, хто вже у лавах Сил оборони та ті, хто готові розколювати імперію шляхом диверсій та порушення національного питання на міжнародному рівні. І їх має ставати все більше.
Понад рік тому ми в парламенті заснували тимчасову спеціальну комісію по роботі з поневоленими етносами. Ми не маємо чекати, допоки російська машина мобілізує чеченців, татар чи удмуртів. Навпаки, маємо діяти на випередження, розробляти власну політику співпраці з ними та шукати серед них союзників.
Бо вони дійсно є. Сьогодні в лавах ЗСУ є батальйони чеченців та бурятів, які стали жертвами імперської політики і вступили до українського війська, аби боротися за нашу та власну свободу.
І це має бути зустрічний рух: ми зацікавлені в пошуку союзників, поневолені народи мають бути зацікавлені в тому, аби зберегти своє існування. Боротьба за свободу в лавах української армії з меншими втратами точно підвищує шанси на виживання, ніж життя в колоніальній країні чи тим паче збройний опір нашому війську. Зволікання або російська мобілізація можуть призвести до того, що й інші народи повторять долю кереків.