Бо ж у світі приватної ініціативи – прапор вільного вибору у руки кожному охочому.
Доки він не сунеться з бажанням нав’язати своє іншим вже за бюджетні кошти.
Приміром як навчання угорською мовою на прикордонній до Угорщини українській території чи російською - по всій Україні.
Цією теоретичною концепцією дитиноцентричної педагогіки наша НАПНУ вже декілька десятиліть поспіль намагається зацікавити вітчизняну освітню практику.
Тільки, як те не сумно, а «віз і нині там» - на рівні теми для «глибоких» наукових обговорень, але не практики, чому відсутність в Україні справжньої профільно, тобто особистісно, орієнтованої освіти є одним з прямих тому свідчень.
При цьому «там» ця модель ще до появи у нас публікацій про неї давно-давно успішно працює і розвивається, чому рівень ВВП західних та інших якби нейтральних країн, як і їхня спроможність підтримувати Україну у нинішній війні за демократичні цінності та міжнародний правопорядок проти росії-агресора є більш ніж очевидним свідченням.
Чому у нас з цим не лише далеко не так, а є досі навіть прямо протилежним?
Все просто – відповідь у кардинально протилежному трактуванні від двох поки різних світів того, що у самому понятті «дитино-центризм» означає/являє собою отой «центризм».
У по-справжньому демократичній державі/системі освіти всі їхні інституції наділяють особу статусом «центру» прийняття власних рішень щодо своєї, зокрема освітньої, траєкторії перебування у суспільстві.
І згідно інституційно-визначеному поєднанню свободи вибору з відповідальністю за нього, де відповідальність означає відповідність стандартам вимог до справи, на яку особа «підписалася».
Натомість у нашій, поки далекій від демократичної форми функціонування, державі/системі освіти особу тримають у статусі «реципієнта», якого усі численні служби, зокрема й освітні, мають «відцентрувати» так, щоб отримати з нього «правильну» особистість.
Трактування дитиноцентризму «там» у дусі демократичних свобод прямо враховує природний закон про вільну волю внутрішнього світу кожної людини. І намагатися нею крутити «як циган сонцем» було б не лише марною, а й шкідливою для суспільства справою.
Натомість у системі нашого поставторитарного спадку про «сформіровать новую общность людєй – совєтскій чєловєк», досі попри існування природних законів щодо внутрішнього світу людини тримаються думки про можливість штампувати «правильний людський потенціал» завдяки зовнішньому до особи вольовому тиску високої інтенсивності.
А тепер спробуйте згадати, чи траплялося вам читати/чути від наших академіків про потребу в актуалізації уваги до цих особливостей задекларованої у нас політики дитиноцентризму, щоб міністр освіти, управлінці на місцях, вчителі реорганізували освітню справу так, щоб особа, котра беруть до навчання була «центром» прийняття рішень, а не слухняним реципієнтом для численного робочого оточення, що отримало бюджетне фінансування на здійснення тому обов’язкових освітньо-виховних «ін’єкцій» ?
Що, не читали попри сотні чи як не тисячі монографій на тему дитиноцентризму та особистісно орієнтованої педагогіки?
І думаєте, що це випадковість, бо ж воно, мовляв, як «двічі два – чотири»?