Це про зауваження лауреата Нобелівської премії з економіки, автора книги «Мислення швидке і повільне» Даніеля Канемана про те, що «Удача грає значну роль у більшості історій успіху», а особливо про наступне його уточнення: «Майже завжди легко визначити той фактор, незначна зміна якого перетворила б видатне досягнення у посередній результат».
Лишається до пари слів «легко визначити» з цієї фрази додати – було б бажання чи почуття відповідальності.
З тих нормативно-правових актів у сфері освіти новітньої України, що обіцяли реальне реформування, найбільші очікування спочатку були щодо нового закону «Про вищу освіту» (2014 рік), потім рамкового закону «Про освіту» (2017 рік). А нещодавно ще більші надії покладалися на профільний закон «Про повну загальну середню освіту» (2020 рік).
Очікування не справдилися – освітня криза лише поглиблюється.
А все тому, що у процесі остаточного прийняття цих законів і комітет з науки та освіти зокрема, і депутати Верховної Ради загалом не мали ні бажання, ні почуття відповідальності до того, щоб не прозівати оте «… легко вказує на фактори, котрі перетворюють проектно-цільову суспільно значиму мету у безрезультатність».
Зверну вашу увагу лише на два приклади топтання на місці замість прийняття кардинально-проривних рішень для започаткування в українському освітньому просторі успішних освітніх практик, перевірених часом і народами світу.
• Перше, - це пустопорожність декларацій законодавчої влади щодо орієнтації на особистісно-орієнтовану освіту випускників базової ланки загальної середньої освіти (5 – 9 класи) на етапі їхнього переходу до старшого ступеню.
Чому закони не стали промоутером переходу на рейки справжньої профільної освіти старшокласників як дійсно реального, а не лише декларативного, формату освіти, який опирається на принцип пріоритетних для особи інтересів через паритет з її інтелектуальною спроможністю?
Все тому, що у ці закони щоразу заклали такий фактор, який легко дозволяє і місцевій, і центральній владі власне нічого не міняти в наявній пострадянській моделі уніфікованої школи («… профільна середня освіта може здобуватися в окремих закладах освіти або у структурних підрозділах однієї юридичної особи (закладу освіти)».
Саме до такого формулювання й прагнули противники становлення в Україні принципово нової мережі закладів загальної середньої освіти, у якій би до будь-якого 10-го класу старшої ланки (академічного чи професійного профілю) потрібно було би вступати, а не просто переходити з 9-го класу, щоб лишати «своїх» учнів у тій самій класній кімнаті аж до випуску з 11-го, якби профільного класу.
Нинішня Верховна Рада між рядками закону лагідно так, щоб не дражнити громадськість, прошепотіла: «Шановні, заспокойтеся. Все буде так, як ви бажаєте, а не як до того штовхає купка відірваних від наших реалій «реформаторів».
Але від цього проблема застарілості та відсталості системи освіти не зникає. У нас структура і зміст освіти досі орієнтуються не на учня/студента, а на збереження статус-кво успадкованої структури педагогічних штатних одиниць.
• Друге, - це про те, що як неможливо отримати врожай лише емітуючи перекопування та інші операції на земельній ділянці, так і не отримати пристойного рівня освіченості населення країни, якщо сама система освіти буде «закривати очі» на списування та плагіат.
За останнього неминуче запанує як імітація навчальної діяльності, так і зневага до педагогів та працівників наукової сфери, чому щорічні обсяги фінансування освіти і науки від ВР України є прямим свідченням.
Чому закон «Про освіту» так і не змінив стан справ щодо проблем академічної доброчесності?
Тому, що знову спрацював отой фактор, який легко дозволяє і місцевій, і центральній владі в отриманій у спадок моделі «соціалістичних приписок показників», нічого не міняти («… за порушення академічної доброчесності здобувачі освіти можуть бути притягнені до такої академічної відповідальності: - повторне проходження оцінювання (контрольна робота, іспит, залік тощо»). А можуть і не бути «притягнутими до відповідальності», чому призначення міністром освіти очевидного плагіатора є прямим свідченням. Для підкріплення факту кричущої безвідповідальності ще й додався плагіат членів антиплагіатної комісії університету у часи, коли новий «міністр» був ректором.
Тут знову законодавці між рядками закону пошепки заспокоюють всіх, хто не схильний вчитися по-справжньому: «Та не бійтеся ви отих повторних атестацій. Хто вам сказав, що другого чи третього разу ви маєте знову попастися на «гарячому»? Не кожного ж дня поруч з вами будуть оті «сексоти», які самі бояться ризикувати й іншим заважають своїми викриттями! Це буде не по-нашому, щоб за незначні дитячі витівки накладалися реальні правові обмеження! Правопорядок потрібно встановлювати не покараннями, а вихованням та порозумінням!»
Тільки від таких «мудрих» та красиво завуальованих компромісів з успадкованими від старої системи гріхами (двійку вчитель ставить не учневі, а самому собі) проблема суспільно-відповідальної підготовки трудових ресурсів 40-мільйонної нації лише поглиблюється – нікому вже працювати на виробництві, бо за час безвідповідального сидіння старшокласників у «навчальних» аудиторіях чи не всі тепер шукають посад, щоб «управляти персоналом», а не реалізуватися у продуктивних технологіях.
Чого чекати?
Виходячи з більш ніж очевидної схильності теперішніх наших псевдо несистемних політиків до системних компромісів з адептами старої радянської практики лишається сподіватися лише на фактор удачі для української нації, бо від діючої зараз тенденції до встановлення в Україні неофеодального устрію реформ з історією успіху чекати даремно.