ЗАГАЛЬНЕ
Якщо у демократичній західній моделі суспільної діяльності громадян найвищу цінність, у тому числі й грошову, має кваліфікованний, зокрема й інтелектуальний труд, то у ній кожний рядовий спеціаліст, який діє доброчинно, має чітко окреслений пріоритет по відношенню до будь-якого посадовця чи силовика.
Не дай Бог, останнім втрутитись в особисте життя чи у методи роботи добропорядного громадянина/працівника тільки тому, що їм захотілося показати свою владу – кар’єрі такого посадовця чи силовика – кінець. І наступить він не через судові позови, а завдяки інституційним процедурам у межах відповідного сегменту держслужби, якій «закрити очі» на епізод порушення – це як бути ворогом самому собі. Громадянська складова суспільства про те невідворотно подбає.
При всьому цьому суспільство ще вище цінує доброчинну менеджерську діяльність. Не дай Бог, якщо хтось з громадян вчинить протиправно, то посадовці та силовики відразу і потужно «дадуть по руках» та ще й журналісти і громадські організації добавлять. Хай навіть це буде високопосадовець чи сам Президент – отримають по «повній».
Натомість наші адепти «православної» управлінської традиції, яка родом з церковно-кремлівського симбіозу, на дух не переносять подібну незалежну та гідну поведінку звичайних людей, особливо їх обурюють спроби громадян на незалежні від начальства погляди на стан справ свого колективу чи громади.
ПРОЯВИ
Згадався як приклад недолугої для сучасності державно-громадянської взаємодії епізод з ІІ з’їзду вчителів України. У момент, коли другий президент України Леонід Кучма піднявся зі свого місця у президіумі і попрямував до трибуни для виступу, я сидів як нетямущий «дивак» з набутими під час контрактної роботи за кордоном демократичними навиками в оточенні делегатів-педагогів, які зірвалися на ноги й стали несамовито тому аплодувати.
Натомість ось прості приклади зі світу демократичних традицій.
Перший.
Якось запитаю вранці у французького колеги Патріса перед виїздом з помешкання у місто: «Мені паспорт з собою брати?» У відповідь чую від звичайного французького вчителя: «А для чого? Ти ж весь час зі мною». Така ось впевненість у власних правах щодо свого гостя у рядового громадянина Західної Європи.
Другий.
Проїжджаю незнайоме велике місто в Алжирі на власному авто і не знаю як їхати далі. Аж бачу поліцейського, який посеред перехресття регулює рух. Їду на нього, зупиняюсь поруч і посміхаючись запитаю щодо свого напрямку. Поліцейський зупиняє рух, привітно показує потрібний напрямок та додає де і як повернути далі, красиво козиряє і ми з посмішками вдячності продовжуємо свої справи, а на моє: «Дякую», відповідає: «Завжди до ваших послуг».
ОЧІКУВАННЯ
Вже п’ять президентів новітньої України декларували наміри побудувати нову для України пронародно спрямовану модель держуправління на кшталт західної демократичної, у якій саме кваліфіковані працівники мають суспільний пріоритет, повагу і державну підтримку, а не тіньові кланові інтереси олігархів та держноменклатури.
От, тільки поки «а віз і нині там».
Втім вічними у житті бувають лише зміни і відповідно базовому закону філософії (кількість завжди призводить до нової якості) не виключно, що вже на шостому президенті цей «віз» зрушить у бік протилежний радянській та пострадянській традиції, за якої вважається, що «злочинність здолати не можливо, а тому владі краще її очолювати і відтак все ж буде хоч якийсь порядок. Звісно, що очікування у мільйонів українців рано чи пізно, але мають дозріти до більшого ніж існуюча зараз псевдопорядність у засадах суспільної самоорганізації.