ГлавнаяБлогиБлог Светланы Топаловой

Країна Мрії – між соціальним популізмом та блідими ознаками стратегії

Одна із ключових тез передвиборчої риторики президента Володимира Зеленського та партії «Слуга Народу» – впровадження порядними людьми, що прийдуть до влади, кардинальних змін, які допоможуть зробити Україну успішною Країною Мрії. Оскільки прихід «порядних людей» вже відбувся, варто ретельніше придивитися, яким шляхом вони збираються йти і вести нас до Країни Мрій, дещо скоригувати цей шлях вже зараз, а в подальшому – не давати можливостей звернути на інший чи імітувати рух. Адже політичним суб’єктам, навіть порядним, легше і комфортніше рухатися по популістській спіралі. Які економічні та соціальні пріоритети влади сприятимуть забезпеченню гідних умов нашого життя, які важливі завдання найближчого періоду залишилися поза увагою обранців – у новому матеріалі від Аналітичного центру «Обсерваторія демократії».

Фото: Макс Левин

З чого починати рух до комфортної країни?

Комфортна країна, з якої не хотіли б виїхати її громадяни, яку б кожен був готовий самовіддано захищати, до якої повернулись би мільйони мігрантів, має багато вимірів. Передусім – це виміри і надійні гарантії безпеки, які повинна забезпечити влада, реалізуючи свою головну місію. З огляду на надмірну гостроту питань безпеки для держави в цілому і прикордонних та прифронтових регіонів, зокрема, ми присвятили аналізу пріоритетів нової влади у галузі безпеки попередній матеріал. Однак комфортність не обмежується безпекою, а безпека має не лише військову й силову складові.

Економічно сильна держава значно менше ризикує втратити суверенітет, ніж слабка. Прикордонні регіони, що межують із державою-агресором, будуть міцним форпостом державності лише як економічно високо розвинуті та соціально привабливі. Адже не випадково Росія все частіше, за будь-якої нагоди і навіть без неї, намагається показати переваги Бєлгорода, що стрімко розростається на газо- і нафто-доларах, над Харковом. Це не лише приманка для харків’ян – подивіться, у нас краще, а й сигнал для центральної та регіональної влади – підґрунтя для подібних закидів слід вибивати, реалізуючи ефективну економічну та соціальну політику на державному та регіональному рівнях.

Обіцяючи зробити Харків найкомфортнішим містом, міська влада зосередилася на великих інфраструктурних проектах – реконструкції міського зоопарку, саду Шевченка. Результати виборів продемонстрували, що харків’янам, звісно, подобаються круті зони відпочику з тулетами за кілька мільйонів гривень та комфортні умови для макак у міському зоопарку, в меню яких входять банани (мабуть, суперсортові і супервідбірні) по 90 гривень за кілограм при гуртових закупівлях. Однак значно менше вони хочуть і надалі сидіти без опалення ще місяць після початку опалювального сезону, як мешканці багатьох будинків Шевченківського району у минулому році. Їх не влаштовують зношені комунікації, ремонт яких зводиться до точкового латання дірок по 5 років поспіль на одних і тих самих ділянках. Тож протягом наступної каденції як центральної, так і регіональної та міської влади увага обранців має зосередитись на тих пріоритетах, реалізація яких зменшить чутливість у найбільш «больових точках» і закладе передумови для стабільного відчуття подальшого руху по висхідній.

Розвиток економіки та державний сервіс

Економічне підґрунтя підвищення державної суб’єктності, відповідно й зміцнення суверенітету, визначається двома головними складовими – розробленою економічною стратегією, що планомірно і поетапно впроваджується, та створенням сприятливих умов і стимулів для активного включення економічних суб’єктів, мотивованих приватними інтересами, у процес реалізації державних пріоритетів. Розділ 7 партійної програми, з очевидним перебільшенням, названий «Економічна стратегія». Фактично, у ньому лише задекларований намір створити Національну економічну стратегію з метою досягти рівня доходів та якості життя українців, вищого за середньоєвропейський. Мета для влади амбітна, а для пересічного українця – приваблива. Однак завіса хоча б над ключовими стратегічними напрямками і пріоритетами поки не відкрита. Тож виборцям, що проголосували за привабливу мету, краще ретельно обмірковувати, які цілі і засоби їх досягнення будуть пропонуватися, аби черговий раз не сталося, що «жити краще вже сьогодні» чи краще «по-новому» будуть знову «вони», а не «ми».

Загалом стратегічний розділ виглядає як сукупність кількох тактичних кроків, звісно, актуальних і важливих, які, однак, відображають точкове вирішення деяких проблем, але не дають уявлення про загальний зміст майбутньої стратегії. Так, проведення загальнонаціонального аудиту із залученням вітчизняних і міжнародних компаній – підготовчий крок, необхідний для адекватного розуміння реального стану і потенціалу економіки. Вочевидь, його результати стануть важливим підґрунтям для розробки стратегії. Тож аудит дійсно важливо зробити, його результати – донести до громадськості, а далі – разом із економістами, практиками і науковцями, громадськими інститутами, що працюють у сфері економіки, розробляти стратегію з чітким урахуванням регіональної специфіки.

Незалежність і ефективність Антимонопольного комітету – важливий, але не єдиний і не достатній засіб для демонополізації ключових галузей економіки. АМКУ, дійсно, може стримувати подальшу монополізаціїю, але не вирішує проблему монополізації, що вже відбулася. Так, він може не допускати монопольних змов та ін., однак це лише згладжування деяких наслідків монополізації, а не вирішення проблеми демонополізації. Тож, очевидно, що стратегія демонополізації – необхідна складова загальної стратегії економічного розвитку.

Запровадження режиму найбільшого сприяння для іноземних інвесторів українського походження важливе, але, вочевидь, більш в іміджевому плані, ніж в економічному. Навіть якщо вони всі прийдуть зі своїми інвестиціями, відсоток покриття потреб буде незначним. Чому ж забули про потенційного інвестора, що живе в Україні і тримає гроші у скляній банці, бо не довіряє державі і її фінансовим установам? Адже для «іноземного українця» це теж вкрай важливий індикатор.

Показово, що «сервісний» розділ програми виписаний більш детально, ніж «стратегічний». Його 8 пунктів спрямовані на вирішення кількох проблем. Щоб мінімізувати особисті контакти підприємця з державним чиновником, відповідно, й можливості та підстави для корупційних дій, обіцяно повністю перевести податкові та митні процедури у цифровий формат та запровадити просту процедуру електронного відкриття та закриття бізнесу. Варто лише деталізувати терміни, коли підприємці зможуть реально користуватись сервісами, відчувши полегшення від обмеження «живого приємного спілкування».

Проведення аудиту державних функцій з подальшим скороченням держорганів, позбавлення Державної фіскальної служби правоохоронної функції, дійсно, здатні послабити невсипуще і далеко не завжди правомірно контролююче «око держави». В сукупності з електронізацію процедур це може дати відчутний позитивний ефект. За умови швидкого виконання наміченого, аби терапія була вчасною.

Проблеми одноразової легалізації капіталів некримінального походження за пільговою ставкою та запровадження податку на виведений капітал, вочевидь, більш складні. Окрім масштабного конфлікту інтересів, що неодмінно виникатиме між державою і власниками капіталів стосовно розміру ставок, є ще низка питань щодо некримінального походження. В кримінальному середовищі періоду початкового накопичення капіталу «некримінальність», в принципі, виглядає ілюзорною. До того ж, поки не зрозуміло, яким чином буде обґрунтовуватись/доводитись некримінальність, яка презумпція – вини чи невинуватості стане головною.

Незмінність чинних умов оподаткування для фізичних осіб, поступове зменшення єдиного соціального внеску, звісно, стануть стимулюючими факторами для малого підприємництва. Але паралельно потрібно буде вирішувати і проблеми наповнення бюджетів. Про пріоритети у їх вирішенні в програмі не йдеться. Надходження від легалізації капіталів, вочевидь, поступатимуть не так швидко, зокрема й з огляду на вищезгадані проблеми. А про прогресивне оподаткування і його вдосконалення не йдеться у програмі, не згадувалось і в передвиборчій риториці кандидатів. Хоча воно не лише цілком доцільне, а й необхідне. І не лише у плані наповнення бюджету, а й з точки зору економічної і соціальної справедливості. Та й соціальні пріоритети, до аналізу яких незадовго перейдемо, вочевидь, важко реалізувати без відповідних бюджетних надходжень.

На межі економічного та соціального – інновації, тарифи, інфраструктура

Підрозділ, що стосується розвитку інноваційної економіки, змістовно слабкий. Ще на етапі підготовки програми партійні лідери та експерти, вірогідно, мають уявлення про ті пріоритетні галузі, цільову підтримку яких вони будуть забезпечувати, в тому числі, з допомогою державної програми підтримки інновацій. Тож така конкретизація в партійній програмі дала б можливість і партійним висуванцям планувати майбутню роботу в округах, спираючись на партійні пріоритети та регіональну економічну специфіку. За відсутності ж хоча б відносно чітко визначених партійних пріоритетів, «мажоритарники» пообіцяли розвиток інноваційних галузей взагалі, і жодної з них конкретно. Відповідно, мешканці округів, зокрема й Харківського промислового регіону, для яких проблема відновлення промислового потенціалу і подальшого розвитку галузей в інноваційному руслі першочергово важлива, отримали лише деякі надії на покриття швидкісним Інтернетом.

До розряду соціально болючих і, відповідно, першочергово важливих належить проблема високих житлово-комунальних тарифів у поєднанні із вкрай низькою якістю послуг. Про підвищення якості послуг у розділі 11 програми не йдеться. Вочевидь, «слуги народу» вважають це виключно функціоналом місцевої влади. Звісно, але не виключно. Бо стандарти якості, як і перебування вартості послуг у «притомних рамках» – показники здатності держави забезпечувати контроль у галузі на всій території.

Більшість «мажоритарників», зокрема, в округах Харківського регіону, спираючись на партійну програму, також обіцяли збільшення власного видобутку енергоресурсів, створення умов для розвитку «зеленої» енергетики з одночасним запобіганням ризикам монополізації галузі. Отже, це можна вважати задекларованим вектором державної політики у енергетичній галузі. Однак слід внести деякі уточнення в формулювання і, відповідно, в подальші дії влади з реалізації пріоритетів. Ми вже маємо не «ризики», а монополізацію «зеленої» енергетики, що відбулася де-факто. Тому програма, а відповідно й дії влади мають спрямовуватись на демонополізацію. У відповідність до європейських стандартів слід привести не лише нормативну базу, ціноутворення і показники конкурентності, але й можливості домогосподарств виробляти «зелену» енергію та продавати її державі. Тож найближчим часом новому складу парламенту доцільно повернутися до законопроекту №8449-д, який Верховна Рада на диво оперативно проголосувала 25 квітня 2019 року. Зокрема, доопрацювати поправку № 24, аби вона не перешкоджала, а стимулювала домогосподарства виробляти «зелену» енергію. Найбільш актуально це для мешканців південних областей.

Партійні пріоритети у сфері ЖКГ та тарифів здебільшого базуються на емоційній складовій. Всіх «дістала» корупція та «Роттердам+», залежність від імпортних енергоресурсів, тож на цьому і зупинились у програмі. Проте інші важливі складові, які вже давно є нормою життя західноєвропейських країн, а після розвалу СРСР - і східноєвропейських, залишаються абсолютно поза увагою. Йдеться про дві важливі і очевидні речі – енергозбереження та впровадження цивілізованої системи сплати за житлово-комунальні послуги, за якої кожен споживач сам визначає, які послуги і в якому обсязі йому потрібні, відповідно, за них і сплачує.

Вже давно назріла проблема утеплення багатоповерхівок. Це б дало не лише економію енергоресурсів, а й поштовх для розвитку економіки. Виникає колосальна потреба у матеріалах і обладнанні, отже їх можна виробляти в Україні. На виробництві і утепленні з’являються робочі місця. Але ж це ціла державна політика! Зокрема й стосовно залучення інвестицій, забезпечення доступності утеплення та ін. До неї черга в котре не дійшла.

Енергозбереженню безпосередньо сприяє і персоналізація споживання. Теоретично, цьому мала б сприяти установка приладів обліку тепла. Практично – сприяння на прикладі типової харківської багатоповерхівки виглядає так: 1) Лічильник встановлений без згоди і договору з мешканцями будинку, що порушує закон; 2) Відсутній регулятор подачі тепла. Самостійне механічне регулювання, згідно закону, розглядається як несанкціоноване втручання. Тож в теплу погоду мешканці багатьох багатоповерхівок Харкова опалюють атмосферу; 3) У зимові місяці рахунки за опалення двокімнатної квартири площею 56 кв.м. – біля 3 000 гривень, трикімнатної, площею 64 кв.м. – 3 900 гривень; 4) Звернення до постачальника поки не принесять результатів; 5) Вирішення проблеми встановлення квартирних лічильників нагадує штурм Великої китайської стіни без будь-яких допоміжних засобів.

Ситуація, яка є правилом, а не виключенням, і, вочевидь, не лише в Харкові, окрім іншого, вказує ще й на фактичну безконтрольність з боку держави найбільш соціально чутливої сфери. Тож відкривається широке поле для діяльності партійної фракції «Слуги Народу», обранців в округах. Адже жителі Харкова та області віддали їм переваги, не в останню чергу, завдяки накопиченню цих проблем та «фестивальній» діяльності команди міського голови й «Опоблоку», далекій від їх вирішення.

Нам, виборцям, також є над чим замислитись. Оскільки ці складові проблеми не відображені у пріоритетах обранців, а без їх вирішення і ціла проблема не має шансів на розв’язання, новій владі потрібно вже зараз дати необхідний поштовх. Інакше нас знову наздожене «розчарування дубль n» (бо вкрай важко точно вирахувати його порядковий номер). Тим більше, що головний енергетичний експерт Зе-команди заявив, що зима буде складною (не вперше, і, вочевидь, не востаннє).

Проблеми транспортної інфраструктури входять до першої трійки економічно важливих і соціально чутливих. Виборці хочуть бачити у своїх регіонах і у всій країні нові якісні дороги. Однак, ані «Слуга Народу», ані висуванці-«мажоританики» їх не обіцяли. У партійній передвиборчій програмі зосередилися на передумовах – впровадженні незалежного контролю якості будівництва та ремонту автомобільних доріг, створенні законодавчих умов для будівництва бетонних доріг. Відповідно й висуванці, зокрема у Харківському регіоні, здебільшого обіцяли взяти будівництво чи ремонт під особистий контроль. Тож виборцям варто ретельно стежити за бюджетним фінансуванням цієї статті, часткою коштів, виділеною на регіони і округи, включатися у контроль будівництва/ремонту доріг та в контроль контролюючої діяльності свого депутата.

Екологія – лише захист довкілля чи й ощадливість громадян

13-й розділ програми, як і деякі інші, змістовно скромний. Кожен із трьох пріоритетів потребує суттєвої деталізації за участі екологів, громадських організацій та усіх зацікавлених громадян. Перший пункт – створення законодавчих стимулів для будівництва сміттєпереробних заводів. Проблема, дійсно, врай важлива, оскільки понад 5% території країни зайнято полігонами і сміттєзвалищами, а сміття, як показав досвід Львова, стало вельми політичним ресурсом. Законодавчі стимули потрібно створити, а бюрократичні перешкоди – ліквідувати. Однак ключове питання полягає в тому, які заводи будувати і в якому вигляді на них поступатиме сміття. Якщо на зразок того, що будується на місці Дергачівського полігону під Харковом – то це вже «європейський секонд-хенд». У європейських країнах вже давно не будуються заводи із сортувальними лініями, бо є ретельне первинне сортування сміття. Це збільшує продуктивність у плані вироблення енергії і кардинально зменшує кількість шкідливих викидів. Тож тут має бути уточнення на зразок «будівництва сміттєпереробних заводів нового покоління і впровадження первинного сортування сміття».

Проблема має і економічну складову, що відображає корисний приватний інтерес кожного громадянина. Мова йде про зменшення виробництва сміття, відповідно, про зменшення частки у вартості продукту, яку кожен з нас сплачує за це сміття. Наприклад, очевидна тенденція до зменшення кількості продукту і збільшення кількості упаковки. Ми вже не можемо купити літрову пляшку соняшникової олії, стограмову плитку шоколаду. Харківським першокласникам щоденно видається молоко, що може зберігатися 45 діб, по 150 грамів у окремих упаковках. Користь такого молока для здоров’я дітей сумнівна, а для фінансового здоров’я виробника – очевидна. До того ж, як показує досвід, більшість дітей його не п’ють. Кількість щоденного сміття можна уявити. А сплачують за нього всі харків’яни – з міського бюджету.

Деякі територіальні громади на Харківщині на своєму рівні ініціюють заборону штучних квітів і вінків на кладовищах. Показово, що це знаходить підтримку мешканців не лише в силу екологічних міркувань, бо не хочеться мати під боком звалища токсичних пластмас, а й через дорожнечу цієї потворності, яку наче б то слід купувати, бо так звикли. Звісно, що на цьому багато хто заробляє – від виробників потворності до ритуальних монополістів, намісників місцевих «феодалів», які жорстко лобіюють свої інтереси. А хто ж має лобіювати інтереси громадянина, окрім нього самого?

Тож усвідомлення нами свого конкретного інтересу – не платити за отруєння нашого життєвого середовища – важливий крок у напрямку впливу на обранців. Ініціативи про законодавче регламентування зменшення виробництва сміття мають наполегливо йти знизу, долаючи пасивність влади і лобізм виробників та продавців.

Запровадження електронного маркування дерев для протидії незаконній вирубці лісів, звісно, доцільне. Однак доки воно здійсниться, бо часові рамки не вказані, Карпати можуть залишитися «остриженими під нуль». Як і інші лісові зони. Кримінальна відповідальність за незаконну вирубку, хоча й давно на часі, але терміни теж не визначені. Окрім неї, вочевидь, низка зон має бути віднесена до заповідних, із абсолютною забороною на будь-які вирубки, крім санітарних, із їх жорстким контролем. Також доречно вже починати розробку державної програми відновлення лісових насаджень.

Освіта, наука, медицина – між привабливим і реальним

Для конкретного громадянина політика у цих сферах визначає можливості власного розвитку, старту і просування по кар’єрних та соціальних сходинках, збереження/покращення здоров’я, що в сукупності складає вагому частку життєвого комфорту. Для держави – це збереження і відтворення найбільш цінного ресурсу – людського. Тож маємо наче обопільну зацікавленість у ефективній стратегії і політиці. Однак зміст відповідних розділів партійної програми показує, що визначені пріоритети відображають більше популістські запити, ніж стратегічні реформаторські напрямки. Звісно, оновлення освітньої та наукової інфраструктури, в сукупності із запровадженням базового матеріального забезпечення педагогів (правда, не зрозуміло, про кого саме йдеться – лише про шкільних чи й про викладачів технікумів, коледжів за закладів вищої освіти) виглядає привабливо. Не визначаються поки джерела бюджетних надходжень, аби обіцяне стало реальним. Оптимізація мережі закладів вищої освіти - теж на часі, питання, зокрема, про механізми і місце критерію якості знань здобувачів. Адже мережа закладів – це навіть не верхівка вершини айсберга проблем вищої освіти, руйнація якої вже, згідно оптимістичного бачення, сягає точки неповернення. Судячи з того, що в програмі визначені лише окремі точкові проблеми, у партії ще немає бачення суті системних проблем, відповідно, - шляхів їх вирішення. Тож час інтелектуалам відмовлятися від пристосування до усіх неподобств, які регулярно презентує влада, ставати активними громадянами, елітою, здатною впливати на владу і вчити цьому молодь.

Пріоритети в галузі медицини спрямовані на забезпечення доступності медичних послуг і лікарських препаратів. В принципі, вони відображають логіку продовження медичної реформи. Щоб їх реалізація дала відчутний результат, а громадяни мали змогу відстежувати досягнення запланованих результатів, необхідно чітко визначити послідовність цілей і заходів, часові рамки і показники результатів.

Окрема проблема – запровадження системи обов’язкового медичного страхування. Сьогодні вона викликає запитань значно більше, ніж є відповідей. Стосуються вони не лише механізмів впровадження, джерел страхових внесків, а й стану українського ринку страхових послуг, його державного сегменту, довіри громадян до суб’єктів та ін. Тож цей соціально привабливий і значимий пріоритет потребує ретельної розробки з урахуванням стану і проблем дотичних галузей.

Висновки

Зроблений нами і викладений у кількох публікаціях детальний аналіз передвиборчих програм партії «Слуга Народу» та її висуванців – переможців у мажоритарних округах Харківщини показав, що вони є більше загальними деклараціями про наміри, аніж змістовними програмами, на базі яких може бути вибудувана ефективна стратегія розвитку держави в період майбутньої каденції влади.

Виборці не читають програм, а здебільшого керуються емоційними виборчими лозунгами. Політикам це вигідно, бо потім від них не вимагають реалізації програмних положень. Тому вони не ускладнюють своє життя розробкою стратегічних змістовних програм із передбаченими конкретними, визначеними у часі і вимірюваними результатами. Відповідно, предметної дискусії і діалогу стосовно програмних пріоритетів не відбувається ані в ході виборів, ані по їх закінченню при формуванні коаліцій.

Не аналізуючи ретельно і раціонально обіцянки політиків та реальні можливості їх виконання, виборці платять свої гроші/голоси не за потрібний політичний товар/програми, що відповідає потребам сучасності, а за «кота в мішку». Потім наші голоси трансформуються у політичний капітал – депутатські мандати, міністерські портфелі, дають обранцям великий владний ресурс і можливості його використання на власну користь. А власники політичних грошей стабільно залишаються з розбитими ілюзіями.

Детальний аналіз змісту передвиборчих програм дає можливість виборцям:

• Визначити не лише ключові програмні пріоритети (як правило, вони соціально привабливі), а й реальні можливості їх реалізації з допомогою окреслених у програмі шляхів і механізмів (здебільшого вони відсутні). Це перший крок виборця на шляху переходу від капкану популізму до царини раціонального.

• Відстежити міру відображення програмних пріоритетів у коаліційних угодах, програмах діяльності парламентської більшості та уряду.

• Визначити важливі для себе (з точки зору реалізації власних інтересів і тих програмних пріоритетів, завдяки яким партія/кандидат отримали наш голос) напрямки контролю діяльності влади. Наступний логічний крок – інституціоналізація приватного інтересу – пошук носіїв спільних інтересів / інститутів громадянського суспільства, що працюють у сфері їх просування і захисту.

• Запроваджувати ефективний контроль за діяльністю влади з боку громадянського суспільства, змушуючи її до реалізації визначених програмних пріоритетів.

• Привчати і змушувати політичних суб’єктів йти на вибори з реальними досягненнями за попередню каденцію і реалістичними стратегіями на наступну.

Автори: Світлана Топалова, Максим Фоломєєв, Аналітичний центр «Обсерваторія демократії».

Матеріал підготовлений у рамках проекту «Promoting Democratic Elections in Eastern Ukraine», який реалізується за фінансової підтримки Національного фонду на підтримку демократії (NED). Зміст публікації не обов’язково відображає точку зору NED і є предметом виключної відповідальності Аналітичного центру «Обсерваторія демократії».

Светлана Топалова Светлана Топалова , политолог, кандидат политических наук
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter