Почнемо з пам’ятника. Сама ідея встановлення пам’ятників, як і їх історичний сенс, поєднують декілька складових. Вони мають відображати: непересічність іторичної особи; особливості складного історичного етапу її діяльності; неоціненні заслуги перед нащадками та вплив на подальший розвиток суспільства, країни чи міста і його громади. До того ж, вкрай важливо, щоб пам’ятник не став чинником розколу. Адже наслідки можуть варіюватись від актів вандалізму з боку полярних у своєму ставленні таборів до прямих сутичок між ними. Тож спробуємо уявити, що має відображати цей пам’ятник, аби відповідати зазначеним умовам.
Можна по-різному ставитися до Кернеса, але не можна не визнавати його непересічність і харизматичність. Вони проявлялися у всьому – від вміння збагачуватися на кожній сходинці – до здатності створити враження у достатньої кількості бідніючих внаслідок його збагачення харків’ян, що їм теж живеться краще. Як наслідок, головним мотивом його електоральної підтримки багатьма харків’янами стало: «Хоч і краде, але щось робить».
Головним мотивом своєї діяльності він проголошував «Любити Харків!». Дуже часто доводилося чути сперечання харків’ян, любить чи не любить. Аргументи перших здебільшого зводилися до «робить», других – до «краде». Однак компромісної точки зору, як правило, не було. Насправді ж, вірогідно, любив. Таку любов Еріх Фромм давно описав у «Втечі від свободи», аналізуючи підсвідомі механізми садомазохізму.
Любов до харків’ян була чітко розділеною. Щиро любив тих, хто, сидячи на нових лавочках у парку, з благоговінням дякував за таку можливість. І щиро не любив тих, хто цікавився вартістю цих лавочок згідно кошторису і порівнював її із вартістю у виробників і в торгівельних мережах. Особливо не любив активістів антикорупційних організацій, представників непідконтрольних ЗМІ та ін.. От і виникає перше креативне завдання – відобразити таку особистісну багатогранність.
Ще важче виглядає наступне – ввести її в складний контекст історичного періоду. Адже маємо і два майдани, і війну, і кілька виборчих кампаній та неодноразові зміни на рівні центральної влади, і певні зміни на рівні регіональної свідомості, хоча й не надто значні. І тут, мабуть, варто відобразити кілька головних моментів.
Дихотомія сепаратизм – «патріотизм», яка особливо яскраво проявилась на етапі розгортання російської агресії. Спочатку візити в Москву й прибирання комунальниками вивішених активістами українських прапорів. Потім масова поява на центральних вулицях міста державних прапорів, що стала першим свідченням того, що «ХНР» таки не відбудеться.
Політичний хамелеонізм, який досить швидко змінився здатністю домовлятися з центральною владою. Це навіть можна назвати «вищим пілотажем дипломатії», оскільки вдавалося домовлятися навіть із найбільш патріотичною владою. На рівні міської ради це виглядало як надто дивна і неприродна «дружба», яка, однак, тривала протягом усієї каденції.
На особливу увагу заслуговує дизайн електорального поля, завдяки якому була сконцентрована влада і встановлена реальна владна монополія. І тут маємо багатобарвну картину.
- «Демократично орієнтовані» політичні сили висували низку кандидатів, які «розтягували» голоси виборців, а Кернес спокійно збирав свою достатню меншість. Так акуратно і технічно неодноразово відбувалися «зливи» виборів. Чи то через нездатність, чи то через небажання висувати єдиного кандидата, чи то через той же «вищий пілотаж дипломатії» Кернеса.
- Харків’яни з гордістю називають своє місто «інтелектуальною столицею України». Тут функціонують 36 закладів вищої освіти. Висока частка дорослого населення із вищою освітою. При цьому, рівня громадянської культури й електоральної компетентності активних виборців вистачає, в основному, для підтримки популістських і відверто антидержавних політичних сил. Дійсно, для чого університетам докладати значних зусиль для виховання громадян та регіональної еліти, аби хоч на майбутнє закладати шанси для змін? Навіщо дбати про формування електоральної компетентності, як такої, що має удосконалюватись протягом усього життя?
- Про Харків, як східний форпост державності – географічний і ментальний, прийнято помпезно згадувати лише у ході виборчих кампаній. Не стала виключенням і минула. Однак реальних зусиль для зміцнення цього форпосту не доклала ані попередня влада, яка не спромоглася зробити хоч якийсь крок у напрямку формування громадянської ідентичності хоча б засобами освіти та просвітництва, ані нинішня, в риториці якої навіть словосполучення «громадянська освіта», «громадянська ідентичність» не звучали.
Полярні сегменти харківського електорального поля представляють виборці «Кота Шредінгера» та харків’яни, які з ціннісних переконань відмовилися навіть легітимізувати своєю участю ці «вибори». Кількість перших офіційно встановлена: 60,3% виборців, що взяли участь у голосуванні, тобто, 195 тис. харків’ян. І тут можна скільки завгодно констатувати факти умисного обману виборців тими, хто керував виборчою кампанією «Блоку Кернеса», але легко обдурювати того, хто сам обдурюватися радий. Кількість других, звісно, не відома. Можна говорити лише про тенденції зростання абсентеїзму як внаслідок відсутності реального вибору, так і через недовіру до самого інституту виборів. Адже вони все більше дрейфують у бік засобу легітимізації влади, а не її формування, в тому числі і внаслідок змін виборчого законодавства, що покликані під «фіговим листком» демократизації виборчого процесу забезпечити максимальну монополізацію влади на різних рівнях черговими продуктами олігархічних консенсусів.
Незалежно від того, коли відбудуться повторні вибори міського голови, і чи відбудуться вони взагалі за нинішньої каденції міської ради, реальні важелі влади вже сконцентровані. Тож цей фон, який сприяв довготривалому правлінню Кернеса і легітимізації представників іменного блоку на найближчі роки, не так легко зобразити графічно.
Матеріальні здобутки трьох мерських періодів перетворили Харків на місто контрастів.
Візитівками міста стали: парк Горького не лише з атракціонами, але й туалетом за 5 млн.; сад Шевченка з фонтанами та макаками, що співають на вході у зоопарк; поповнить перелік і сам зоопарк, у якому багато харків’ян вже висловлювали бажання пожити, особливо коли протягом місяця з початку опалювального сезону приходилося жити у холодних помешканнях. Іншим боком усієї цієї краси є багатомільйонні кредити міста, кошториси витрат, з яких лише окремі статті завдяки зусиллям громадських активістів ставали відомими і вражали порядком чисел та ін.
Поряд із цими вражаючими масштабами та естетикою об’єктами маємо фактичну руйнацію комунальних мереж міста.
Міська влада дуже опікується вирішенням житлової проблеми. Харків став містом новобудов. Під багатоповерхівки віддаються навіть найменші ділянки землі. Звичайно, розширюється й необхідна інфраструктура – супермаркети, аптеки. От тільки дитячі садки чи школи, виявляється, не потрібні. А якщо навіть стануть потрібними, місця для їх будівництва вже не залишилось.
Отже, особистість і наслідки діяльності Кернеса, вочевидь, дійсно потребують увічнення. Але будь-які історичні монументи мають нагадувати не лише про славетні події. Уроки історії, зафіксовані в пам’ятках, потрібні й для того, аби у майбутньому не лише не повторювалися репресії й голодомори. Вони цінні можливістю дати ще одну нагоду замислитись над минулим і зробити висновки на майбутнє.
Ідея назвати на честь Кернеса станцію метро та вулицю виглядає, як мінімум, дискусійною. Адже виборці «Кота Шредінгера» в кількості 195 тис. – це не весь Харків, оціночна кількість населення якого близько півтора мільйона. Тож міській владі доцільно не лише згадати про громадські слухання, а й організувати їх.