Не матиме спокою той, хто не сховає завчасно серце.
Довгою буде дорога, темною буде ніч.
Висить над кордоном сонце – наче яблуко, ламане навпіл.
Ось половина тобі, ось половина жінці, що чекала ніч при вікні.
Буде небо – єдине на всіх, буде земля – поєднана мертвими.
Снись мені, снись, глибоке вікно напроти,
розгублена квітко чужої розлуки,
кольору мертвого серця,
кольору темної батьківщини.
Не знайдеться слів, аби заповнити відстань
між тим, що згубив, і тим, чого не отримав.
Не стане дощу над колоною, що виходить із міста,
як мужність виходить з душі.
Грійся тепер у юрбі, яку розселяють у бараках за містом,
грійся минулим,
шепотом,
власним горінням.
Ті, що покинули місто, ті, що вціліли, зійдуться зранку на площі,
дістануть книги, зачнуть співати.
Спів, як сукно, рветься на вітрі,
пробивається чорним камінням, що паде із небес.
Дощ із вогню, дощ зі смутку, дощ із осіннього листя –
ти нас позбавив вітчизни, але залишив нам пам’ять.
Отже лети, лети, співе бездомних, чиїми домами
пройшовся вуличний пес погрому.
Снись мені, снись, безжалісно і нестерпно.
Снись на світанку, на пересадці, в коридорному присмерку,
щедра жіноча долоне вітчизни,
рукописний надлам кордону.
І не стане сумління мовчати тому, хто маркований голосом.
Позаду залишився простір помсти,
позаду залишилась радість.
Не чекатиме осторонь той, хто зуміє засвідчити.
Ми позбавлені сподівань.
Сподівання живуть у минулому, наче осінні квіти.
Згадай, згадай і про мене, десь серед вечора, десь поміж тиші.
Вдома залишилась тільки жорстокість. І годі шукати їй інше ім’я.
Тільки холодна лють по кожній спаленій книжці.
Тільки колюча ненависть, наче ковдра,
якою накриють ліжко у військовому госпіталі.
Тільки потреба вернутись додому, аби поливати квіти.