Пан Генадій пише:” Треба молитися, аби Бог послав нам українського Вашингтона, який захоче залишитись в історії, а не збільшити свої статки чи помститися опонентам. Сподіваюся, національний лідер народиться з військового середовища. Ветерани, волонтери, Збройні сили – єдині, хто конкурує з президентом за рівнем народної довіри. Влада намагається дискредитувати цю спільноту". "Агов, патріоти, військові-волонтери-ветерани, де наш Вашингтон? Де український де Голль, Ататюрк, Пілсудський, Маннергейм чи Мандела? Допоки серед нас нема лідера, який бодай потрапляє у соцдослідження, ми маємо молитись, аби Господь відстрочив ідеальний шторм, що звідусіль пре на Україну. Дивним чином, ми знову НЕ готові до ЗЕ-колапсу. Сучасні махни, григорьєви, зелені – це прямий шлях до руїни, внаслідок якої в Україну завжди приходить "русский мир". І нарешті: "А от роль українського де Голля наразі вакантна. Бо де голлів (втім як і ататюрків, пілсудських, франко тощо) не обирають і не уповноважують – вони самі приходять і беруть владу, коли держава стоїть на межі колапсу чи навіть (як у випадку Франції) за цією межею". Таким чином, пан Геннадій переконаний, що крах чинної влади є виключно справою часу. Питання стоїть в тому, хто підхопить естафету управління країною: чи це буде представник сьогоднішньої правлячої команди, який зосередив в своїх руках значні важелі впливу у вигляді міністерства-монстра з 300-тисячним контингентом та підтримкою головного олігарха-ляльковода, чи знайдеться умовний Вашингтон або де Голль, котрий кине виклик системі.
Згоден з паном Друзенком в тому, що намагання зламати систему, створену за роки незалежності в рамках інститутів та процедур, генерованих цією ж системою, є марними. Сподівання на те, що “мудрий” український народ на чергових виборах приведе до влади українського Вашингтона, закінчилися на останніх президентських виборах, де цей народ спромігся на вибір екранного Голобородька.
Тому не важливо, чи буде гіпотетичний Вашингтон потрапляти в рейтинги, пане Геннадію, Ви самі спростували цю тезу в останній статті, де говорите що таких персонажів не обирають і не уповноважують, важлива готовність то цієї ролі, як це було з особами, приклади яких Ви наводите. Тому що завтра може з’явитися умовний сержант Доу з командою однодумців, готових до самопожертви заради України. І не важливо чи потрапляв він в рейтинги, чи ми вперше почуємо це прізвище з вранішніх новин.
Сподівання на демонтаж олігархічно-кланової системи були після перемоги Революції гідності, але, на жаль, все закінчилося зміною прізвищ і переформатування олігархічного консенсусу на користь головного вигодонабувача-Петра Порошенка та його оточення. Це, а також лицемірство в словах і діях, стали головними чинниками появи ЗЕ-фантома, що волею маси, якій в більшості, “какая разница”, персоніфікувався в чинного президента. Недолугі потуги президентської команди підлаштувати систему під себе наштовхуються на кричущу некомпетентність виконавців та вміле маніпулювання з боку старших товаришів, які з-за лаштунків вміло переформатовують її на свою користь. І замість демонтажу ми отримуємо черговий апгрейд з орієнтацію на нових олігархічних акціонерів. Тому на часі подовження Революції гідності, її нового етапу, головна задача якого - це злам старої системи та закладення основ нової політико-правової архітектури країни. Цю задачу умовні Вашингтон чи Де Голль зможуть виконати тільки в умовах запровадження особливого періоду трансформації, призначеного для демонтажу старої системи та побудови нових інститутів держави, підготовки нової конституції та прийняття її, що і буде свідченням закінчення особливого періоду та повернення до демократичних електоральних процедур.
Але повернемося до питання, а хто після? Хочу наголосити-мова не йде про персоналії. Мова навіть не йде про гендерну чи етнічну приналежність гіпотетичного кандидата в Вашингтони. Переконаний-це питання другорядні. Головними, на мою суб’єктивну думку, є набір особистісних якостей та характеристик, наявність яких забезпечить ефективну модернізацію України. Відразу необхідно відзначити, що коли ми говоримо про державного діяча рівня Вашингтона чи Де Голля, то ми, по замовчуванню, визнаємо співставний або хоча б наближений до вказаних фігур рівень компетенцій можливого претендента на цю роль.
Ядром особистісних характеристик, на мою думку, має бути українська національна ідентичність. Людина має відчувати себе українцем, ідентифікувати себе з українською нацією, українською культурою, українською історією. На жаль, за часи незалежності ми мали лише півтора дійсно українських президента. Чому півтора? В силу того, що українство Кравчука було спотворене радянсько-комуністичним впливом, тому можемо рахувати за половину. Ющенко, безумовно, мав українську ідентичність і його внесок в розвиток культури, історичної спадщини, особливо питань Голодомору, важко переоцінити. В той же час, він не піднявся до рівня державного діяча, залишився політиком, який не намагався, та мабуть і не хотів вирватися за межі системи, створеної його “хрещеним батьком”-Л.Д.Кучмой.
Окремо треба сказати про Петра Порошенка. На мою думку, його українство вимушене, прийняте під тиском історичних обставин з кон’юнктурною метою, щоб в умовах російської агресії забезпечити собі базу для переобрання.
Кучма був типовим представником російськомовної радянської технічної інтелігенції і його дрейф в бік українства був штучний, продиктований вимогами посади та безперспективним з огляду на вік та усталений світогляд.
Янукович представляє симбіоз совка, донеччанина та представника неформальних напівкримінальних еліт. Що в ньому превалювало- дуже важко сказати, але українського там не було нічого, крім, можливо, любові до сала та горілки. І його безславний кінець був закладений вже при його обранні.
Та повернімося до ідентичності нашого майбутнього героя. На мій погляд, його українська ідентичність має бути вродженою, набутою в дитинстві в українській сім’ї або набутою усвідомлено в будь якому віці в результаті свідомого прийняття української мови, культури, історичної спадщини. Бажано, щоб це українство було позбавлене значних впливів регіональної ідентичності, як то галицької, донецької, одеської чи будь якої іншої. До речі, ви звернули увагу, усі Президенти України були і є представниками регіонів України, які або межують з Росією (Кучма, Ющенко, Янукович), або мають сильні проросійські настрої (Зеленський), або, як Петро Порошенко, походить з Болграда, населеного переважно етнічними болгарами, на самому кордоні з Молдовою. Виключенням є Л.М.Кравчук, який народився в Польщі, до якої тоді належала Рівненська область. Усі наші Президенти представляють окраїни держави та несуть відповідні впливи.
Малюючи ідеальний портрет українського Вашингтона, хотілось би бачити представника Києва або Центральної України, з хорошою освітою, бажано західною, з українською ідентичністю та якостями справжнього Вашингтона чи Де Голля. І тоді ми за Кобзарем повторимо:
Ми діждемося Вашингтона
З новим і праведним законом?
А діждемось-таки колись..