Четвертий рік великої війни. Четвертий рік вимушеної еміграції. І головний висновок тут не в тому, що українці не хочуть повертатися. А в тому, що тимчасове все більше стає постійним.
Попри складну соціалізацію, мовні бар’єри, проблеми з працевлаштуванням і адаптацією, мільйони людей поступово вбудовуються в життя інших країн. Діти йдуть до шкіл, молодь вступає до університетів, дорослі знаходять роботу. Це природний та логічний процес.
Неприродним виглядає інше.
За весь цей час державна політика України щодо людей, які виїхали через війну, фактично так і не сформувалася. Окрім декларацій про необхідність повернення, важко побачити системну роботу. Немає зрозумілої стратегії підтримки зв’язку з українцями за кордоном. Немає програм підготовки до повернення. Немає навіть чесної розмови про те, що далеко не всі повернуться одразу після завершення війни.
При цьому час працює не на нас.
Кожен місяць, кожен рік означає нові соціальні зв’язки, нову роботу, нові школи і нові перспективи. І якщо держава не буде присутня в житті цих людей, їхнє життя заповнять інші держави. Без примусу. Просто тому що вони пропонують правила, можливості та бачення майбутнього.
Найгірше, що ми можемо втратити мільйони людей не через російські ракети, а через власну бездіяльність.
Це вже питання не демографії. Це питання майбутнього України. Бо людей можна евакуювати від війни. Але дуже важко повернути тих, кому за чотири-п’ять років так і не пояснили, що вони залишаються потрібними власній державі.
Читайте такожМарʼяна Беца: «Поки повернути українців з-за кордону фізично важко, треба повертати їх інтелектуально»