Для нас все ще залишається абсолютним добром умовний військовий. Проте, як він стає досить осяжним з прізвищем та ім’ям, починаються напівтони.
То він воює не там. То не так. За останні тижні мені довелося почути, що збивати «шахеди» в мобільних групах – це «та ой подумати можна геройство». Що забезпечення логістики до нуля – взагалі не служба. Що поліція та СБУ в зоні бойових дій в Донецькій області – це все одно що нічого. Мені все це довелось чути на власні вуха від цілком цивільних людей. Зокрема чоловічої статі.
Якщо таке відбувається навколо тих, завдяки кому ми в принципі маємо можливість розмовляти не в катівнях в Україні, уявіть що навколо інших. Суцільне пекло. Вже перший ворог в нас не путін та росіяни. В нас ворог Зеленський, Сирський, Порошенко, Залужний, мери, всі депутати, всі активісти та антикорупціонери, журналісти, блогери – потрібне підкреслити. Ні, русня теж, але вже не виключно. У повітрі запахло миром.
На жаль, більшість голосів, для яких знову не все так однозначно, ми чуємо з евакуації. З-за кордону. Суцільне продукування окремої думки. Я розумію намагання виправдати те, чого виправдовувати не треба. Соціалізацію. Рішення не повертатись більше. Але не треба власні проблеми неприйняття вас суспільством нових країн перекладати на нас.
Тим, хто сидить вдома, моніторячи видачу повісток, не треба власний страх, бездіяльність та безпорадність закривати звинуваченнями всіх навколо. Це – ваш вибір. Свідомий вибір не боротись. Хоч тут наберіться сміливості взяти відповідальність на себе.
Останній особистий приклад з роботи нашої команди, мабуть, поставив крапку в «змові мовчання» щодо подібних питань. Так, нашим дуже тонко вкинули інформацію так, щоб дискредитувати наші Повітряні Сили та Рух опору одночасно. Операція росіян пройшла успішно, на жаль. Але так буває. Це війна. Завдаєш удару ти і завдають тобі.
Але… Реакція нашого суспільства. Нікого не хвилює доля джерела, яке заарештоване росіянами та піде по концтаборах. Нікого не хвилює безпека людей з Руху Опору в місті. Проте з’явився черговий привід виправдати себе в не боротьбі. Тому що наче і немає боротьби. Диванна експертиза в своєму апофеозі.
Лише ще один момент у великій картині навколо. Картині втраченої єдності та згуртованості. Коли знову моє супер Я домінує над суспільним МИ. Коли внутрішнє переконання себе у власній недооціненості та величі стало важливіше за питання суспільного виживання нації. Чи зможемо ми подолати це? Хочу вірити. Тому що, якщо ні, то це втрата єдності, це втрата основної зброї перемоги. Без варіантів.