У нас зараз інша розмова
Українські університети сьогодні обговорюють безпеку. Укриття. Що робити під час тривоги. Як провести заняття, якщо кілька годин немає світла. Як пережити ще одну зиму. Як втримати викладачів. Як працювати з людьми, які виснажені війною.
І це не неправильний порядок денний. Це наша реальність.
Але проблема в тому, що поки ми займаємося виживанням, світ не поставив розвиток освіти на паузу.
Європейські університети продовжують рухатися вперед. Професійна дискусія стає складнішою, точнішою, технологічнішою. Те, що десять років тому могло бути новою концепцією, сьогодні вже розкладають на десятки конкретних методів, інструментів і способів вимірювання.
А в Україні до розмови про те, кого саме ми навчаємо, як ми це робимо і як переконуємося, що навчили, часто просто не доходять руки.
Компетентності є. Але часто — на папері
Формально в українській медичній освіті компетентнісний підхід давно присутній. Є стандарти, результати навчання, освітні програми, переліки компетентностей.
Але між наявністю слова «компетентність» у документі та реальною компетентнісною освітою — величезна відстань.
Найпростіше це побачити через оцінювання.
Студенти досі говорять про несправедливість оцінок. Про незрозумілі критерії. Про ситуації, коли результат залежить від конкретного викладача. Про відсутність нормального зворотного зв’язку. Про навчання, в якому студент залишається радше об’єктом, ніж активним учасником.
В Україні рамка значною мірою вже задана на національному рівні: стандарти визначають, яких результатів навчання та компетентностей ми очікуємо від випускника, а незалежна акредитація має перевіряти, наскільки освітні програми цим вимогам відповідають. Але між стандартом і реальною освітою є ще один, критично важливий рівень — система внутрішнього забезпечення якості в конкретному автономному університеті. Саме університет має перетворити перелік компетентностей на зміст програми, методи викладання, зрозумілі критерії оцінювання, якісний зворотний зв’язок і, зрештою, щоденний досвід студента, освітнє середовище.
І саме тут, мені здається, сьогодні одна з найбільших прогалин. Позитивна акредитація програми нерідко свідчить передусім про величезну роботу її керівника чи команди — і про їхню здатність добре орієнтуватися у складній системі численних нормативних вимог, правильно описати процеси, зібрати докази та провести програму через процедуру акредитації. Це важлива компетентність, але вона сама по собі ще не означає, що все описане в документах так само працює в аудиторії, клініці чи симуляційному центрі. Акредитована програма і якісний щоденний освітній досвід студента — не тотожні речі. Можна правильно описати компетентності, мати необхідні положення та процедури і водночас залишити без відповіді головне питання: чи справді наші студенти навчаються того, чого ми обіцяли їх навчити, чи справедливо й змістовно ми це оцінюємо — і звідки ми це знаємо?
І найнеприємніше для мене тут те, що значна частина цих скарг звучала так само десять років тому.
Змінилися стандарти. З’явилася нова термінологія. Ми значно більше говоримо про сучасну медичну освіту.
А досвід конкретного студента іноді змінився набагато менше.
Читайте такожВаші шанси вижити залежать від того, як ваш лікар вчився: що не так з медосвітою в Україні і як це пробують змінити
Прірва може збільшуватися, навіть якщо ми не рухаємося назад
Мені здається, це важлива річ, яку нам варто чесно назвати.
Українська медична освіта не обов’язково стає гіршою. У багатьох місцях вона, навпаки, змінюється — іноді дуже помітно. Є сильні викладачі, нові програми, симуляційні центри, міжнародні партнерства, люди, які вперто продовжують змінювати освіту навіть під час війни.
Але для збільшення розриву необов’язково рухатися назад.
Достатньо рухатися вперед повільніше за інших.
Україна четвертий рік повномасштабної війни витрачає колосальну кількість людського, фінансового й управлінського ресурсу просто на те, щоб система продовжувала працювати. Європейські країни цей самий ресурс можуть вкладати у розвиток.
Тому дистанція накопичується.
І це, мабуть, один із менш очевидних довгострокових наслідків війни.
Ми багато говоримо про зруйновані лікарні, університетські корпуси, лабораторії, про втрату людей і грошей. Це видимі втрати, які можна принаймні спробувати порахувати.
Набагато складніше порахувати втрачений темп розвитку.
Найнебезпечніше — випасти з розмови
Я не думаю, що відповіддю має бути спроба зараз наздогнати кожен новий освітній тренд. Це було б і нереалістично, і не дуже розумно.
Але критично важливо не випасти з професійної розмови.
Українські викладачі мають чути дискусії про сучасне оцінювання. Знати, як змінюється competency-based medical education. Сперечатися про student-centred learning. Розбиратися, як оцінювати не лише те, що студент знає, а й те, як він поводиться, комунікує, ухвалює рішення. Бачити, що відбувається в інших системах, — і мати простір подумати, що з цього має сенс для нас.
Саме тому міжнародні конференції, професійні спільноти, обміни, навчальні візити та співпраця між університетами зараз можуть здаватися другорядними, але насправді такими не є.
Це один зі способів не дозволити прірві стати нездоланною.
Бо після війни нам доведеться відбудовувати не лише будівлі.
Нам доведеться відновлювати інституції, повертати людей, переосмислювати програми, змінювати практики викладання й оцінювання. І якщо до того моменту ми на роки випадемо з міжнародного професійного дискурсу, наздоганяти буде значно важче.
Тому, мабуть, наше завдання сьогодні парадоксальне.
Треба одночасно думати, де студенти будуть під час наступної повітряної тривоги, — і сперечатися про те, як правильно оцінювати їхні компетентності.
Готуватися до зими — і говорити про student-centred learning.
Утримувати людей — і знаходити для них можливість професійно розвиватися.
Ці речі можуть здаватися такими, що належать до різних реальностей. Насправді вони про одне й те саме.
Про те, якою буде українська медична освіта, коли виживання нарешті перестане бути її головним завданням.