ГоловнаБлогиБлог Тетяни Степурко

Війна як діагностика партнерства

Я звикла говорити про взаємини, вживаючи слово «партнерство», автоматично, особливо не заглиблюючись у його зміст. Проте події останніх тижнів і місяців – широкомасштабне вторгнення росії в Україну, непорозуміння з одним із пілотних закладів вищої медичної освіти, з якими ми працюємо в рамках україно-швейцарського проєкту «Розвиток медичної освіти», і кейс в особистих стосунках – змусили мене замислитися. Як розпізнати, де здорове партнерство, а де паразитична взаємодія.

Якщо візуалізувати партнерство, то мені воно видається дорогою, яку сторони прокладають в одному напрямку, вкладаючи стільки власних ресурсів, скільки вважають за необхідне.

І на початку будівництва важливо домовитися, яку дорогу ми будуємо, в якому напрямку, з якою інтенсивністю й для кого. У ділових стосунках, варто домовитись і про обсяг роботи кожної зі сторін. Тобто партнери повинні мати навички комунікації, розуміти, що важливо проговорювати все, що впливає на спільну роботу. Бо якщо кожен мовчки рухатиметься в своєму напрямку, то з цього надійної дороги не вийде. Виявляється, що комунікація – це базова передумова здорового партнерства.

У здоровому партнерстві комунікація має супроводжувати реалізацію проєкту на кожному кроці, це обов’язково. Партнери між собою мають ділитися змінами планів, повідомляти про форс-мажори, кризи, зірвані дедлайни, перемоги і невдачі. Говорити про все, що сприяє чи перешкоджає реалізації планів щодо спільної діяльності в майбутньому.

На початку другого місяця воєнного стану я як керівниця офісу міжнародного проєкту, який працює в Україні над розбудовою здорової спільноти медичних освітян, стикнулася якраз із прикладом нездорового партнерства, і збій почався саме з комунікацій. Один із наших пілотних медичних закладів, Рівненська медична академія, найняла зовнішню керівницю симуляційного центру.

C:akepathРівнеський симуляційний центр
C: akepathРівнеський симуляційний центр

Саме в цей центр, де майбутніх лікарів вчать практичним навичкам, найбільше інвестував проєкт. Мова йде не тільки про прямі інвестиції в дороговартісне обладнання, а й про тренінги для інструкторів центру, спеціальне навчання для викладачів та адміністрації, в тому числі, як організувати навчання через симуляції дистанційно. І якби проєкт та його бенефіціара повідомили про це рішення із самого початку, познайомили з новою начальницею, представили її, пояснили своє рішення, ні в кого не виникало б питань. Але це рішення було прийнято потайки, факт призначення керівниці замовчувався. І не випадково: виявилось, що призначена керівниця не має відповідного досвіду. Нова керівниця за 3,5 роки не брала участі у відповідних тренінгах і у своєму резюме не демонструє потрібного для такої посади досвіду. Натомість освітяни, які здобували нові знання і навички для роботи в центрі, в тому числі організовуючи роботу для його створення, тепер не залучені до організації роботи центру. Про це ми як проєкт дізнаємося випадково і не від адміністрації закладу.

На моє питання, чому нам не повідомили цю новину, керівник закладу зі стажем 20+ років відповів: «А я не знав, що вам потрібно це повідомити». Відверто зізнатися, я була шокована тим, що керівник закладу продемонстрував неусвідомлену некомпетентність або й зовсім зробив вигляд, що не розуміє, про що йдеться.

І тут ми переходимо, до наступної обов’язкової передумови здорового партнерства – цінностей, які артикулюються впродовж взаємодії. У цій ситуації ми чітко бачимо, що прозорість прийняття рішень (як цінність), яка перегукується із призначеннями на основі компетентностей фахівця, не є цінністю для закладу вищої освіти, тоді як для проєкту це – базовий набір цінностей, якими ми керуємося у своїй роботі. Особисто я є прихильницею відкритої і чесної комунікації й намагаюся забезпечити таке робоче середовище, в якому безпечно бути щирим. Про це не лінуюсь нагадувати своїм колегам і тим, з ким взаємодію як у професійному, так і в особистому житті.

І тут мова не йде про оцінку тих чи інших цінностей, я говорю лише про те, що у партнерів вони повинні збігатися. Якщо для партнерів цінність прозорості у прийняті рішення не є об’єднувальною, то і проблем вона не викличе. Тобто на початку партнерства варто не тільки домовитися про комунікації та їхній стиль, а ще й про ціннісне поле, в якому існують партнери.

Відповідальність – ще одна складова партнерства. Відповідальність має бути наявна за процеси і результат, якість взаємодії, за репутацію, призначення, за розуміння контексту, очікувань. Натомість у дитячому садку між вихователем і дітьми партнерства бути не може, бо вихователька несе відповідальність за себе й за дітей, а діти не несуть відповідальності за свою поведінку і, особливо, за виховательку (хоча іноді діти бувають відповідальні не по роках). Інфантилізму не місце у здоровому партнерстві, інфантилізм однієї сторони вказує на споживацьку природу взаємодії і ненадійність учасника взаємодії. Відповідальність за власні дії і їхні наслідки у здоровому партнерстві несуть обидві сторони.

І якщо в повсякденні ми не розглядаємо партнерство під лупою, то війна, як і будь-яка криза, показує, хто перед тобою: надійний партнер чи «паразит», який керується своїми цілями.

Ми всі зараз спостерігаємо, як по-різному поводяться партнери України. Як і хто постачає зброю, надає гуманітарну допомогу, ставиться до біженців. Війна, якщо провести аналогію, це МРТ, яке підсвічує, відкриває оку те, чого не було помітно раніше. Війна стала перевіркою на справжність – щирий патріотизм, справжню підтримку, чесне партнерство. Польща, Литва, Велика Британія, Естонія, США посилили свій статус партнерів України з 24 лютого, проте щодо Німеччини і Франції ми маємо сумніви через брак чи занадто повільний вклад у «прокладання спільної дороги».

У більшості з нас не було досвіду життя в умовах повномасштабної війни, тому ми не знали, що на війні напіввідтінки зникають. Те, що містило в собі неповне розуміння, неузгодженість цінностей, зазнає розлому, краху. А те, що видавалося конгруентним, близьким і прийнятним, набирає більшої сили, енергії і стає великим ресурсом для сторін в умовах війни. Є таке поняття як «технічна криза» – конфлікт, який може вивести партнерство на вищий рівень або довести неспроможність сторін чи однієї з них будувати партнерські взаємини. Якість комунікації в процесі взаємодії, розуміння спільних цілей і цінностей, прийнятність підходів до реалізації цілей особливо сильно підсвічуються в моменти кризи.

У випадку із закладом вищої освіти «технічна криза», яка була пов’язана з тим, що проєкт забирає частину обладнання з вищезгаданого симуляційного центру, привнесла більше ясності. Партнерства в цій взаємодії немає. Проте третя сторона – обласна військова адміністрація – з перших діалогів виявила ініціативу, відповідальність, бажання розвивати медичних працівників області (як цінність), і наразі ми на уламках партнерства із закладом освіти вибудовуємо нові потенційно партнерські стосунки задля розвитку медичних працівників.

Здорове партнерство, яке існує певний час, дає дуже важливий результат – довіру.

Довіра будується спільними зусиллями: вкладеними ресурсами, дотриманням домовленостей і вчасною комунікацією про те, що є перешкоди в дотриманні домовленостей. Це не є здорове партнерство, коли одна сторона відкрито і чесно комунікує задля спільного результату, а інша продовжує робити свої справи у прийнятний собі спосіб, не зважаючи на «партнерів». Це більше схоже на паразитизм. У паразитизмі не буде ні свободи, ні відповідальності, ні довіри, хоч такі взаємини й матимуть назву «партнерство».

Тетяна Степурко Тетяна Степурко , соціологиня, викладачка Києво-Могилянської академії, проєктна керівниця Україно-швейцарського проєкту “Розвиток медичної освіти”
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram