Із рубрики «останніх особистих осяянь»: мені здається, що мою управлінську роботу можна порівняти з роботою садівника. Розпізнавати й виполювати «бур’яни» якомога раніше, доки вони не надто вкоренилися. Давати більше простору під сонцем і добрива для розвитку тим «видам», які привносять позитивні зміни в середовище. А тих, хто ще не проявив себе як «корисний вид» чи «бур’ян», потрібно відстежувати в динаміці й допомагати проявляти себе, наприклад, у кризових ситуаціях. Спільнота освітян, науковців уявляється мені, зокрема, (ландшафтним) парком, де роль ландшафтного дизайнера виконують і ті, хто росте та живе в цьому саду, і «професійні садівники», які створюють умови для розвитку саду як системи. Якщо цього не відбувається, то парк перетворюється на хащі. Бур’яни відбирають у цінних видів живлення з ґрунту, освітлення й захаращують колись доглянутий і сприятливий до розвитку простір.
Така алегорія найвлучніше пояснює мій досвід роботи в колись ціннісній і змістовній академічній спільноті, яка стала занепадати, імітуючи дотичність до важливих суспільних змін, паралельно витискаючи найбільш яскраві та змістовні «культури парку». Пригадую, що з появою нової завкафедри ми отримували новий «неперевершений» досвід складених на нас доган і актів, які засвідчували відсутність на роботі тоді, коли ми брали участь у заздалегідь погоджених проєктних зустрічах із партнерами. Сподіваючись на адекватну реакцію «садівника», ми намагалися залучити вище керівництво до прийняття непростих, проте ціннісно-сприятливих розвитку рішень. Натомість вони розводили руками і вказували на важливість професорсько-докторсько-наукових-рангів, які були засвідчені на папері, а не якихось ціннісно-корпоративно-культурних проявів поведінки, які можуть сприйматися по-різному, залежно від поглядів. За кілька років прогресивна освітянсько-наукова спільнота перетворилася на середнячкову кафедру. З неї пішли і більше не відвідували люди, які колись робили значний внесок у розбудову ціннісної та професійної мережі випускників. Думаю, що діагноз «невчасно виполені бур’яни, які зайняли простір цінних культур» доречний у цій ситуації. Однак відповідальність за стагнацію ділю між адміністрацією університету й нами — «цінними видами». Де останні були недостатньо переконливими у відстоюванні свого бачення, а перші не були зацікавлені зануритися в проблематику і випрацювати непросте рішення.
Приблизно так само сталося в дорогому моєму серцю парку Грохольського у Вінниці, що пролягав через дорогу від нашого будинку. У 1980-х під час прогулянки парком відчувався дух садиби, облаштованої у ХІХ столітті: зонування (сосни, дуби, берези, рідкісні види дерев), широкі алеї, доглянутий і функціональний простір, у якому було затишно і куди хотілося повертатися щодня. Заглянувши в «парк» у 2021, я ледь впізнала місцину — хворі сосни, хащі… ледь стримувала сльози від жахливого перетворення колись чарівної садиби на незатишний і занедбаний куток міста. Вважаю, що втрата парку Грохольського є найбільшим провалом міста. Особливо різниця помітна на тлі справді вражаючих перетворень місцевого простору Вінниці.
Деякі закутки освіти й науки видаються мені такими, як парк Грохольського: коли немає уваги садівника (через байдужість, непрофесійність чи інші надважливі справи), то бур’яни активно поширюються і займають найбільш поживні місцини.
Щоправда, ви можете подумати, що авторка цього тексту закликає «зачищати» обрані види культур на догоду режиму. Запевняю, це не мій заклик. Ідеться про очищення від бур’янів, а саме способу поведінки та робочих практик, які шкодять розвитку та модернізації всієї системи. Наприклад, здається, що купити готову наукову роботу і ступінь — це справа лише того, хто купує і продає. Насправді ж у довготривалій перспективі такі практики шкодять усій системі, оскільки підривається довіра і доброчесність. Інакше кажучи, я більше орієнтуюся на цінності і спосіб реалізації цілей, ідей, аніж на конкретних людей.
Повертаючись від алегорій до реального життя, згадую, як кілька років тому спостерігала завзяту дискусію в Нідерландах між професором, який був науковим керівником моєї дисертаційної роботи, і науковцем з Роттердаму. Професор звинуватив науковця з Роттердаму в плагіаті: отримавши в рамках робочої групи (в яку входили обидва) конфіденційні матеріали, науковець з Роттердаму «додав» їх у свою наукову працю. Така дискусія у форматі текстів (колонки і чемної переписки в коментарях) мене дуже вразила своєю прямотою і прагненням захистити професійне середовище від тих, хто може стати ложкою дьогтю в освітянській бочці.
Інший приклад теж з не українського контексту. Після десятирічного викладання в одному університеті поважний професор переїхав ближче до столиці в інший потужний ЗВО. Там і було поховано його викладацько-наукову кар’єру… через сексуальні домагання. Перший же університет з огляду на тривалу історію і прихильне ставлення вирішив «не роздувати проблему» і «не виносити сміття з хати», а більш потужний — маючи налагоджені політики виявлення і відповіді небажаній поведінці — відреагував у такий спосіб, який я і називаю «виполювання бур’янів».
Порівнюючи «новини вищої освіти» України і деяких інших країн, а також регулярно потрапляючи в різні наукові спільноти, я можу відрізнити доглянутий науковий сад від хащів. Наприклад, нідерландський від українського. Адже в Нідерландах спільнота регулярно займається самоочищенням. Професія освітянки чи науковиці викликає радше повагу, аніж саркастичні коментарі «ви ж працюєте в продажу — продаєте й купуєте дипломи». Для мене особисто міжнародна європейська спільнота пов’язана зі свіжим ковтком повітря, де є повага до всіх членів спільноти, з науковими чи без наукових ступенів, де суспільно цінні доробки. Дотримання професійних стандартів є не просто гаслами, а повсякденними практиками, а корупція, марнославство, і плагіат санкціонуються.
Допоки рольових моделей у боротьбі з «бур’янами» на рівні простих освітян непомітно, тож потрібно винаходити свій спосіб і ділитися ним з іншими колегами. «Легко сказати, а ти візьми і почни вичищати свою частину саду», — звертаюся я до себе. Але за браком рольових моделей та інструментів залишаюся в пасивній позиції. У який спосіб доречно конструктивно критикувати колег у нашому суспільстві? Я поки не знайшла відповідь на питання «як», але впевнена, що це потрібно робити. Як мінімум, щоб закиди про «депресію» освітянської і наукової спільноти розбивалися об дієвість і працюючі механізми відкритого діалогу про професійні стандарти. А як максимум, щоб поважні університети і їхній вплив на суспільство не зазнавали руйнування через вчасно невиполені бур’яни. Мені здається, що українські науковці й освітяни мають бути проактивніші в окресленні своїх червоних ліній. І відходити від практик «зберегти приязні хороші стосунки з колегами» на шкоду освітньому простору.
Освіта через свою ненамацальність особливо вразлива до корозії якості, оскільки вона не помітна людському оку. Науково-педагогічний склад є носієм цінностей, ставлень і практик, які передаються через освіту учням, студентам, слухачам, наступним поколінням. Тому саме ми, освітяни, маємо, плекаючи свою цілісність (integrity), свої ставлення й цінності, у такий спосіб закладати бажане майбутнє. Бо наше майбутнє, як країни та суспільства, закладається саме в ці дні — через освіту, яку здобувають наші діти просто сьогодні.