Подивимося правді в очі. Ситуація з медичною освітою мені зараз нагадує рулетку. Коли лікарня, яка наймає лікаря на роботу, чи пацієнт, який отримує медичну допомогу, не впевнені, що лікар має сучасні знання і навички, які не нашкодять, а приведуть до найшвидшого і найоптимальнішого одужання.
І наш найбільший виклик – комплексно оцінити ситуацію та бути реалістичними у своїх прагненнях кращого лікаря.
Є чудова рамка, яка називається КанМЕДЗ (CanMEDS) — це всесвітньо відомий канадійський інструмент для освітніх стандартів лікарів, проте в Україні про неї мало хто чув. КанМЕДЗ називає сім ролей лікаря: медичний експерт, дослідник, лідер, професіонал (який дотримується етичних стандартів, “прошитий” такими цінностями як доброчесність, чесність тощо), колаборатор (зараз це слово в Україні має негативний підтекст, проте вказує на лікаря як командного гравця, який ефективно взаємодіє з іншими фахівцями), фахівець з адвокації та комунікації.
Наприклад, в освітньому стандарті Нідерландів (де використовують КанМЕДЗ) перший пункт в комунікаційних компетентностях — це емпатія, побудова терапевтичних стосунків, довіра. Хоча в українському освітньому стандарті лікаря від 21 року нічого не згадується про емпатію. Проте ми в проєкті разом з медичними освітянами створили посібник і запустили вибірковий курс з людяності та емпатія в деяких медуніверситетах. Студенти, які прослухали курс, відмітили, що емпатія — дуже важлива навичка і що це їх квиток для успішного входу в професію.
Особливість роботи лікарів також полягає в тому, що вони працюють як з людьми, так і зі складним обладнанням. Це вимагає від лікаря не тільки вміти комунікувати, розвивати свою емпатію, а й постійної освіти й відстеження нових «доказів» — свідчень, протоколів лікування, оскільки ефективне лікування вчора може виявитися завтра загрозливим для здоров’я пацієнта через отримані свіжі результати досліджень. Лише в проєкті, плануючи закупівлі для симуляційних центрів, складаючи карту компетентностей сімейного лікаря і медсестри, я усвідомила, скільки всього знає компетентний лікар.
А що ми маємо наразі? Медична освіта відома своєю корупцією, непрозорістю, закритістю. На другій сесії конференції аналітичних спільнот Національного університету «Києво-Могилянська академія» й Українського католицького університету, яка відбувалася у Львові на початку липня 2022, звучало, що українське суспільство розвивається з низових ініціатив, будуючи горизонтальні зв’язки. Так от, у медичній освіті — жорстка вертикаль.
В україно-швейцарському проєкті «Розвиток медичної освіти» в медичних ЗВО в 2019 році ми дослідили освітнє середовище (до речі теж глобально важливий концепт, про який в Україні медичні освітяни майже не чули).
Окрім кількісного виміру, який видається не найнижчим у світі — на рівні Бразилії, Індії, і десь на третину нижчий ніж в Нідерландах та Британії, ми отримали багато неприємно вражаючих коментарів студентів. Вони говорять про приниження зі сторони викладачів, сексуальні домагання й інші неприйнятні практики, які мають бути повністю викорінені. Це все про те, як студенти почуваються в стінах альма-матер і про деякі аспекти сприйняття навчального процесу. Можливо, якщо процес є не дуже комфортним, але викладачі є вимогливими, то може знання все ж таки здобуваються на належному рівні? Пригадаємо результати IFOM у 2019: середній відсоток правильних відповідей — 30,2%.
Інші особливості української медичної освіти, які можуть пояснити, чому ми не отримуємо “британських” випускників з українських медичних ЗВО:
- теоретичне навчання переважає над практичним;
- студенти та інтерни виборюють право на отримання клінічних навичок. Симуляційні центри мало розвинені, а траєкторія навчання в лікарні непевна — хтось просиджує в коридорі, бо лікарі не хочуть ділитися своїми практичними навичками з майбутніми конкурентами, а хтось таки може вигризти собі реальний клінічний досвід не без допомоги родинних зв’язків;
- вибіркові дисципліни рідкісні, їхня наявність радше імітується;
- критерії вступу не дають можливості найбільш вмотивованим і з найкращими результатами навчання вступникам вступати на лікарські професії;
- токсична культура як у ЗВО, так і в закладах охорони здоров’я.
Проте, безперечно, є щирі й хороші освітяни, які прагнуть вдосконалювати себе, свої викладацькі і клінічні практики. Ми в проєкті їх помічаємо, надзвичайно цінуємо і захоплюємося тим, як вони здійснюють навігацію в цій системи. Однак і вони самі кажуть, що “нас — агентів змін — дуже мало”. А є хороші лікарі — які самостійно розвивалися, навчалися та здобували нові навички.
Яких українських лікарів у майбутньому ми хочемо бачити і як вони мають вчитися?
Про проблеми професійної освіти для лікарів в Україні можна говорити дуже довго. Утім я зупинюся й усе ж таки спробую закцентувати увагу на тих особливостях, які український лікар майбутнього мусив би мати.
Прагнення як до професійного, так і до особистісного розвитку. Перші кроки до формування культури саморозвитку були зроблені командою Уляни Супрун і Олександра Лінчевського в 2018 році. Саме тоді була представлена система безперервного професійного розвитку (БПР) через набирання балів.
Тепер потрібно зробити так, щоб це була не гонитва за балами, а реальні знання й навички, відображені в балах. Ми як суспільство очікуємо, що бали — це не самоціль, а щире бажання лікарів удосконалити свої знання і компетентності.
Я глибоко переконана, що навичка постійного розвитку закладається в школі й університеті. Саме там ми можемо зрозуміти, як самостійно навчатися, що від процесу самовдосконалення можна отримувати задоволення і в результаті це формує кар’єрний шлях. Цікаво, що американські лікарі-тренери під час війни підкреслюють, що українські лікарі дуже швидко вчаться, і книга Івана Черненка «Сміх наприкінці тунелю» яскраво ілюструє, чому так відбувається. На додачу: кілька років тому Анастасія Леухіна написала колонку про «травмованих медичною освітою» — дуже важливо, щоб медична освіта не травмувала, а давала доказові інструменти лікарю для постійного розвитку, який надихає і приносить впевненість, задоволення.
Робота в команді. На цьому якраз наголошував Генрі Марш у своїй лекції в Києві в липні. Команда — це медичні працівники й пацієнти, які працюють задля кращого здоров’я пацієнта. Водночас команда — це лікарі різних спеціальностей, медсестри, адміністратори. Медсестри в нашій системі вкрай недооцінені — вони можуть і хочуть робити більше, вони заслуговують на більшу повагу до себе. Ми маємо підсилювати роль медсестри з огляду на те, що (а) освіта лікаря є тривалою й дороговартісною і частину завдань лікаря може виконувати медсестра чи лікар, наприклад, не такої вузької спеціалізації і (б) в деяких випадках турбота медсестри є ближчою пацієнту.
В україно-швейцарському проєкті саме співпраці лікарів і медсестер приділено значну увагу, медсестри здобувають більше клінічних навичок, стають самостійними надавачами допомоги пацієнту, почуваються впевненіше і здобувають більше довіри управлінців, лікарів, пацієнтів. Професія “медсестра” в пілотних ЦПМД вже несе в собі інший сенс і сприйняття: компетентна, турботлива, яка має час пояснити, приділяє більше уваги, ніж лікар.
“Командна робота” дається складно, коли немає поваги, людяного ставлення до колег і пацієнтів. Тому варто знаходити такі інструменти, які розвивали б довіру між колегами, гідність у лікарських спільнотах.
Наразі активно обговорюється такий інструмент, як лікарське самоврядування, який має в собі великий потенціал, якщо буде “розпакований” адекватно. Лікарське самоврядування створить фільтри на вході у професію, забезпечуватиме постійне професійне вдосконалення через конференції, публікації, а також самоочищатиметься.
Однак не будемо забувати, що команда — це також і лікар з пацієнтом, які своїми спільними зусиллями створюють таке середовище й заходи, які допомагали б пацієнту відновити чи підтримати своє здоров’я, в тому числі психічне.
На відміну від теперішнього стану, коли більше уваги приділяється намацальним аспектам — обладнанню, стінам з ремонтом, лікар майбутнього краще орієнтується в ненамацальних складових — процесах, цінностях, командній роботі, людяності й емпатії. Пригадую як починалися деякі українські проєкти з переліку обладнання, які дуже собі хотіли лікарні. Про навчання ж лікарів, про те, як це нове обладнання буде “зашито” в лікарняні процеси, практично ніхто не дбав. Це позначається на лікувальному досвіді пацієнта.
Вироблення доказів, нових знань — це дослідження і одне з найслабших місць української медичної освіти. Згадаємо канадійську рамку, де дослідник є невід’ємною роллю лікаря. Мені здається, що посилювати цю роль можна через міжнародні проєкти, формувати мультидисциплінарні команди, які також допоможуть медицині бути менш закритою.
Що робити, щоб лікарі майбутнього з’являлися в Україні?
Магічної пігулки немає. Потрібно наполегливо працювати. Не так як раніше, бо бачимо, що не працює. Потрібно шукати нові підходи.
Медичні ЗВО мають дбати про освіту насамперед, а не про працевлаштування родичів, заробляння грошей на продажу дипломів іноземцям (ні, гроші заробляти треба, просто це не має ставати головним завданням університету).
Лікарні та інші медичні заклади, мають створювати середовище, відкрите до передання знань як у команді, так і до молодших менш досвідчених колег.
Спільнота лікарів має дбати про довіру до себе і про якість своїх колег.
Суспільство (громадянське) має бути зацікавленим у медичній освіті, в її негараздах і реагувати на невдалі рішення чи то на рівні системи, чи на рівні медичних університетів. Адже потім ми лікуємося в лікарів, які зрощені в цій системі.
Держава має запроваджувати правила гри, які фасилітують розвиток і системи, і медичних працівників. Тут якраз і погоджується, чи бути лікарському самоврядуванню і в якому форматі, чи бути новій інтернатурі, де інтерн — це повноцінний член команди ЗОЗу, а не студент-медик, чи вступ на медицину має високу планку, бо держава прагне мати потужну еліту медичних працівників.