Звідки береться Критик? Пригадайте, що казали у вашій родині, коли ви приносили додому із садочка чи школи сум, синець під оком, гнів, розпач або ж гарну оцінку. За що вас гладили по голівці, а за що — карали ігноруванням чи, ба гірше, прикладали руку до чутливих місць (і не лише у фігуральному сенсі)? Чи казали вам іти зайнятися «чимось корисним», коли ви просто хотіли гратися? Померти у злиднях під мостом — ви не народилися із цим страхом чи соромом. Ним вас «обдарували» десь на етапі еволюції від дитини до підлітка.
Як це працює? Я не зустрічала людей без цього внутрішнього коментатора — всезнайки, сумнівайки, хоч би як його називали, адже досвід у кожного свій. Для спрощення я називатиму його просто — Критик. Той, хто вже розпізнав його в собі, часто наділяє цього внутрішнього артиста іменами реальних людей зі свого оточення: мам, тат, бабусів-дідусів чи першої вчительки, яких він майстерно наслідує.
Одна моя клієнтка назвала свою критикесу пані Марічкою — на честь вчительки музики по класу фортепіано. До речі, вчителька давно вивчає інші світи, але її «послання» людина досі носить у своїй голові та калібрує ними власне життя.
Зважайте, що Критик — це не про об’єктивну реальність, а про те, як ми засвоїли та інтерпретували голоси значущих людей з нашого минулого. Фізично цих людей може вже не бути поруч, але Критик продовжує говорити з нами їхніми голосами — когось одного або ж цілим сплавом.
Чому ми йому віримо? Він звучить як наш власний внутрішній голос і викликає миттєвий спалах емоцій — від смутку до презирства до себе чи зверхнього сарказму. Почуття проживаються каскадом, низхідно — від мозку до тіла. Оскільки тіло наше і почуття наші, ми зливаємось в одне ціле й починаємо вірити, що цей критичний голос і є єдиною правдою нашого внутрішнього простору.
Що йому від нас треба? І це найцікавіший аспект. Осердя його вимог — щоб ми нічого не змінювали. Будь-які зрушення: чи то зміна побутових звичок, чи щось вагоміше, як-от вихід зі стосунків, бо вони давно вже не працюють, — стикаються з гливким буркотінням: «Вище голови не стрибнеш», «Диви мені! Хочеш на все життя залишитись одинокою?» — до слова, це реальна цитата.
У декого він ще підступніший і маскується під «реаліста»: «Розкрий очі, хіба хтось хоче зробити тобі добре — усі дбають лише про себе», «Далі буде тільки гірше», «Не чекай нічого доброго, люди підступні»,— обирайте своє. Інколи ми боїмося успіху та визнання навіть більше, ніж провалів чи невдач (хоча я й не люблю мислити в подібних крайніх категоріях).
Що з ним робити? Правда в тому, що Критик не знає правди. Так, цей голос відображає частину нашого досвіду, але цей досвід не є абсолютом. Він суб'єктивний, тобто обмежений нашим сприйняттям і значеннями, якими ми самі наділяємо людей чи події. Або ж ми просто колись стали свідками того, як значущі дорослі висловлювали свої судження, і сприйняли їхні слова як єдино можливу істину.
Я не закликаю жити за принципом «бачу ціль — не бачу перепон». Але замість внутрішнього Критика пропоную поставити собі на службу критичне мислення.
Це означає, як експеримент, почати сумніватись. Тільки не в собі, а в Критику — точніше, в словах, що він каже. Щойно він починає мимрити щось на кшталт «Це не має сенсу», «Ти не маєш права» або цинічно висміювати ваші ідеї, перетворіть його твердження на запитання.
А чому це я вирішила, що немає сенсу? А звідки я знаю, що моя ідея не спрацює, якщо я не пробувала?
У такий спосіб ми створюємо простір, — безпечну відстань — між минулим досвідом і теперішньою проблемою.
Далі переходимо до дослідження фактів: що саме зараз відбувається? Що я бачу перед собою? Що мені пропонують? Як варіант, подивіться на проблему очима інопланетянина, називаючи події чи вчинки по суті, без жодних наперед наданих значень.
Наступний крок: уявіть, який вибір зробили би, якщо внутрішнього опору не було. Як вирішили ситуацію чи відгукнулися, наприклад, на нову пропозицію? Чи як би тоді склали власне резюме?
Таким чином ми змінюємо оптику і стаємо далекозорими замість того, щоб дивитися на все через звичайну призму.
На практиці відокремити свій справжній голос від буркотіння умовної «пані Марічки» буває вкрай важко. Критик чинить шалений опір, змушуючи нас знову і знову провалюватися в почуття провини чи сорому. Саме тому цей шлях не обов'язково проходити наодинці. Створення безпечної дистанції, де ви зможете подивитися на свого критика без страху, — це та робота, яку ми обережно, крок за кроком, робимо з психологом.
І наостанок, бажаю кожному цікавих експериментів. І якщо вам давно цього ніхто не казав — у вас неодмінно вийде!
Читайте такожПримушування себе розслабитись може загнати у ще більший стрес: чому і які техніки допоможуть