ГлавнаяБлогиБлог Олени Задорожної

Не «риба гниє з голови», а зміни «на молекулярному рівні»

Якщо кінь здох – злізь з нього. Кажуть, це давня індіанська приказка, але загалом, це метафора буття у будь-який проміжок існування людства, яку можна перекласти на сучасний контекст як «коли стара стратегія не діє – спробуй нову». Втім, ми самовіддано продовжуємо «скакати», влаштовуємо «змагання мертвих коней» і загалом покладаємо на труп якісь очікування. Замість того, щоб визнати наявність слабкої ланки чи взагалі її відсутність і подумати, який чином можна її сформувати наново, або якщо треба, повести нову мережу взаємозв’язків.

Визнати наявність мертвого коня означає почати роботу з реальністю. Уявімо абстрактну систему координат, в якій водночас перебуває минуле і майбутнє, мрії і несправджене, сподівання і розчарування, інвестиції і зобов’язання, єдинороги (ті, які рожеві) і «єдинороги» (ті, які зі світу бізнесу та корпорацій) і так далі, і тому подібне. Все це перебуває в хаотичній взаємодії, якось співпрацює між собою. У результаті обрахунків, а десь і просто за теорією імовірності в цьому всьому навіть народжується якийсь результат. Умовний індивід перебуває також в цій системі координат, а вся її складність водночас доступна і закрита для нього, бо щоб скористатися шансом, потрібно знати, чого саме ти хочеш. А щоб побачити шанс, треба бути до цього готовим, тобто викинути з голови шкідливі установки, нереалістичні амбіції та очікування. А ще упередження щодо того, як цей шанс виглядає і у що має бути запакований, бо він може критися там, де ти його ніколи не думав знайти.

Також робота з реальністю полягає у віднаходженні реальної точки в цій системі координат, у якій перебуває індивід. У заземленні через інвентаризацію усього, що в поточний момент має людина. В перше чергу, йдеться про навички, уміння, зародки нових знань, ціннісні прагнення і орієнтири, визначення своєї самоцінності як персоналії безвідносно будь-чого: власне системи координат, інших людей, модних тенденцій. Найпростіше буде чесно відповісти на питання «Хто я?» поза соціальними ролями, зобов’язаннями, суспільними установками. Стати максимально оголеним перед дзеркалом самосприйняття. І в цей самий момент заземлитися і отримати координату свого фактичного перебування. Як космічний об’єкт, від якого тепер можна рахувати кроки до інших «тіл» і розуміти, якою може бути взаємодія з ними.

Чесність світосприйняття полягає ще й у сміливості зрозуміти, що саме індивід уміє давати світові, а отже, на що від світу він може очікувати. Наприклад, в очах умовного американця звичка радянської чи пострадянської людини перевіряти у магазині куплений електроприлад виглядає, м’яко кажучи, дивним ритуалом, бо якщо його запакували і випустили у продаж, то вочевидь, він робочий. У випадку якогось недоліку, що таки може статися, людина без проблем реалізовує своє право на заміну. Але якраз той, хто перевіряє знає, що може очікувати на сюрпризи від виробника. І знає також, що боротьба з системою може завести в такі хащі, що краще профілактично помахати мачете, не входячи безпосередньо в цей ліс. Якщо копнути глибше, можна припустити, що індивід, можливо несвідомо, спирається на досвід недовіри до самого себе, бо ті, хто «доганяв план» в останні три дні до його здачі, знали про те, скільки браку виходило з конвеєру. А якщо цей брак виходив з його рук, то апріорі досвід реплікується і на всіх інших – ми оцінюємо реальність за образом і подобою власного буття. Зрештою, якісь звички неусвідомлено ми отримуємо у спадок від батьків і роками робимо речі, для яких немає ані причин, ані передумов у сьогоденні, тільки тому, що нас так навчили. Але віднайти і визнати ці «мислевірусні програми» теж частина інвентаризаційної роботи.

Робота з реальністю – це уміння попрощатися з установками минулого і прийняти, що світ вже живе за новими правилами, а далі це буде тільки набирати обертів. Так само як колись первісно-общинний лад, а за ним лад феодальний та інші способи існування суспільства зазнали краху, так, логічно припустити, зрештою колись застаріє і капіталістична епоха та усе, з чим це пов’язане.

Визначати ж якісь особисті внутрішні установки буває некомфортно, бо те, що здавалося цінним і значущим, при глибшому пізнанні може виявитися звичайним баластом. Хотітиметься триматись зубами за звичний світ, хоча він вже давно живе лише у віртуальному просторі мозку індивіда і тим самим запирає його, віддаляючи від точки заземлення. А отже від можливості користатися можливостями, вибачайте за тавтологію.

Вибір є завжди. І за цей вибір доводиться платити ціну. Наприклад, вибір іти у бій за щитом з фанери. Або вибір не виконувати наказ. І вибір підносити один вибір в ступінь і знецінювати інший вибір. Ціною одного вибору може бути життя, але якусь ще більш страшну ціну іншого вибору ми можемо ніколи не дізнатися. Часом це класична «проблема вагонетки» з поправкою лиш на те, що всі імовірні варіанти розв’язання відомі наперед, тоді як у житті ми ніколи не знатимемо, від чого «відвело» чи навпаки, чим є втрата. Вибір це теж про роботу з реальністю, якщо він зроблений свідомо. Та ж інколи усвідомлення приходить з фразою «Я думав, що коли нічого не робити, буде краще. Я помилявся і тепер розумію, що бездіяльність це теж дія». І ця (без)дія теж тягне за собою наслідки, інколи ще більш печальні, ніж за умови зробленого кроку.

Що можна протиставити декларативним формальним системам, які заскорузлі і звиклі отримувати в свій бік камені, аж до інкапсулювання і ігнорування ударів цих каменів? Як на мене, думка про рибу, яка гниє з голови не корелюється з системами, де важлива низова, ба навіть більше, молекулярна складова. І де кожен елемент – важливий. Так, до якоїсь міри справні частини витягнуть систему, але критична маса дрібних похибок знерухомить усе, призведе до колапсу. Молекулярна складова це, наприклад, цінності, з якими людина взаємодіє зі світом. Ми не можемо наперед передбачити способів, методів і обставин, у яких нам доведеться діяти, тобто того, що є тактичними речами, але в наших силах окреслити власну стратегію, те наскільки «міцним коліщатком» індивід готовий бути, і за яких умов він готовий свідомо зупинитися у системі, яка ним нехтує.

Системи містять в собі незліченну кількість таких елементів, і від того, чим/ким є ці елементи і чи є їх критична більшість поєднана чимсь глибшим, аніж приналежністю до чогось формально спільного, залежить те, у якому напрямку і чим керована загальна структура. Було би добре забути словосполуку «це неможливо», і міркувати в ключі, якою є точка входу і у чому може полягати маленька тактична дія індивіда, щоб змінити чи відлагодити те, що не виконує свою функцію коректно (стратегічні цілі). Але інколи некоректні системи потребують повної заміни, так само як у деякий момент старі будинки стають непридатними для ремонту, як зношуються речі, так само вичерпуються суспільні устрої. От тільки момент демонтажу повинен збігатися в часі з наявністю готового нового, а це нове ще належить створити. І щоб не ходити вкотре тими самими граблями, мені здається, варто починати з цінностей ставлення і промоції відповідальності як неодмінного елементу свободи. А ще, надаючи одне одному більше підтримки в особистих починаннях і відвикати від практики знецінення, виходити за межі «мені (не)подобається», бо суб’єктивна оцінка не має жодного корисного сенсу, якщо ми говоримо про процес. А тоді уже ці нові стратегії відкривають нові варіанти вирішення питань і нові тактичні інструменти, розширюють бачення і додають варіативності. На мою суб’єктивну думку і відчуття, навколо і справді панує щось хаотичне, але якщо пам’ятати давню дихотомічну ідею, що порядку передує саме хаос, і уважно придивитися і прислухатися, то вже тепер можна бачити зародки нового. Яке зокрема полягає у тому, що все більше чуєш від людей питання «Що саме я можу з цим зробити?» з інтонацією не риторики, але пошуку відповіді.

Олена Задорожна Олена Задорожна , Журналіст, волонтер
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter