Власне, протягом багатьох років в тій чи іншій мірі мала змогу спостерігати інституції різного рівня відповідальності і впливу, які представляють державний сектор чи є побічно інтегровані в нього. У всіх них примара інституційної пам’яті стоїть ледь не на чільному місці: якщо про це і не говорять напряму, то неодмінно підведуть очі вгору при згадці про якогось заслуженого діяча, який все життя віддав структурі або про якісь традиції, які «тримають обличчя» всієї структури. І все б нічого, якби йшлося тільки про повагу і історію, однак часто доводиться чути щось на зразок народних прислів’їв «ми так робили з діда-прадіда», «ці стандарти завжди були кращими», «цій системі заздрив увесь світ».
Примітно, що всі твердження апелюють до минулого, коли імовірно і справді це був найліпший досвід і вищий пілотаж. Рівно так само, як після парових потягів прорив здійснили дизельні. Але вже сьогодні нам видається повільною швидкість електропоїзда в 150 км/год., коли ми читаємо новину про втричі швидкі перевезення потягами в Японії. Якщо гіперболізувати ситуацію, заручниками якої ми поки що є, то вона нагадує електрокар з розрядженим акумулятором, у який ми намагаємося як у фаетон, запрягти двійко гнідих, замість того, щоб протягнути кабель і поставити на підзарядку.
Апріорі нові завдання потребують нових рішень, методів і механізмів. Коли я чую щось на зразок «вони не знають як», подумки додаю «ніхто не знає». Бо ніхто цього донині не робив, бо це щось принципово нове, яке може дати прогнозований або неочікуваний результат, а може навіть одразу не вийде. І навіть наявність нібито аналогічних моделей, які успішно реалізовує світ, не означає їхньої ефективності в наших умовах на нашому грунті. Хоча б тому, що світ розвивався відносно поступально, а те, що відбувається у нас, скоріше скидається на спробу квантового ривка. Згрубша кажучи, до 2013 року в країні перманентно були присутні метастази «совка» з усіма його артефактами – Ленінами на вулицях міст, Компартією у Верховній Раді і бубном інституційної пам’яті як оберегу від злих духів прогресу.
Процес підписання і передачі в роботу документів – особливий ритуал. І чим вище за статусом структура, тим довший шлях папірця від канцелярії до виконавця. Цілком нормальна ситуація, коли папірець, який не має «ніг» у вигляді людини, яка контролюватиме його проходження і скеровуватиме напряму в потрібні відділи, відправлений звичайним листом, блукає кабінетами по кілька місяців. За одним з таких листів, що був на моїй пам’яті, людське життя: Міністерство охорони здоров’я включило людину в чергу на лікування, але було пізно, бо лист пролежав в якихось папках і потрапив в роботу, коли людини вже не було в живих.
Впровадження електронної документації відчуває колосальний спротив: час від часу хтось в установах, де запроваджено електронний документообіг, та забажає роздруківку якоїсь довідки, а серед фізичних осіб-підприємців час від часу та виникає якась історія захоплення і щирого подивування, коли звітність виходить здати оперативно, через інтернет і без вимог «донести папірець». Тобто люди настільки затиснуті лабетами процедури, яку породила в тому числі інституційна пам’ять, що вони і досі не вірять – може бути інакше. Ніби після довгої і тяжкої хвороби пацієнт звикає до стану «не болить».
В ідеалі, у структурах, де є вал кореспонденції, може йтися про відділ, який буде класифікувати і вбивати в базу тему, специфікацію, коротку суть листа, його терміновість, як це наприклад є у вищих державних органах. Але і там замість електронного примірника звернення на стіл кладуть його роздруківку, яка цілком може загубитися в щоденному потоці.
Зрештою, як показала практика декомунізації або введення квот на музику, нові правила гармонійно інтегруються в загальну канву, коли мине певний час. В цілому, втрату звичного сценарію можна співвіднести з етапами проживання чиєїсь смерті: трохи легше стає вже за 40 днів, а за рік людина майже повністю адаптується до нової реальності. Але це все таки не смерть, а усього лиш регулювання певних суспільних моментів, тому невдовзі, окрім найзатятіших, люди взагалі забувають про реальність, яка була до і адаптуються жити в скоригованих умовах.
Інституційна пам’ять сьогодні це про спробу забивати «рідкі гвіздки» звичайним молотком. Добре, коли люди, маючи за плечима досвід, відчули потребу мінятися самостійно на вимогу часу, тому інституційна пам’ять це не стільки про вік, скільки про спосіб мислення – чимало юних дарувань, які мріють про тепле місце в високому кабінеті, як вищу мету і уособлення успішності.
Бажання триматися за милиці, замість того, щоб зробити перші кроки. Парадоксально, але в світі, та що там в світі, у цілому Всесвіті, де не існує статичності, людина, певно єдина готова на вчинки, аби утримати певний стан законсервованим. Зрозуміло, що йдеться про страх, невпевненість в майбутньому, ілюзію контролю ситуації і облаштування безпечного простору. Але насправді, достатньо визирнути за межі цього квадрату, який старанно намагаються зберегти адепти інституційної пам’яті, як стане зрозумілим, що рушійні і руйнівні процеси у світі по суті є одними і тими самими. Нові виклики породжують нові рішення, нові явища потребують нової номіналізації. І застереження «ну ми ж не можемо зруйнувати все, що було до того» в цьому контексті втрачає будь-який сенс: воно зруйнується, хочемо ми цього чи ні. Молочні зуби у дітей виростають для того, щоб випасти, а тім’ячко, що гарантувало безпеку плоду під час народження, але не заросло належним чином, перетворюється на потенційну точку вразливості.
В спадок від Радянського Союзу нам лишилась мантра про рівень нашої освіти, яка мовляв, була зразковою в світі. Імовірно на піку так і було, але внаслідок спаду, недофінансування, зміщення акцентів, байдужості до цього напрямку та інших чинників, освіта пішла в стрімке піке. Велика кількість шкіл ще живе за канонами минулого століття, вимагаючи від дитини дисципліни і щиро збиткуючись з того, що нова програма націлена на пошук і градацію інформації, а не на її запам’ятовування.
Разом з тим, маючи базові засади взаємодії, що напрацьовані в умовах, про які сказано вище, нам часто бракує гуманістичного підходу в ставленні до оточення, не напрацьована повага до людини і найвища цінність особистості. І тому в цей час перелому, впроваджуючи кардинальні зміни, внаслідок чого відбуваються переміщення людей на посадах чи масові звільнення, відсутній момент якісної комунікації і як наслідок виникає хвиля невдоволення процесами, які по своїй суті невідворотні, через призму персональної образи, а звідси – саботаж і відверта протидія.
Імовірно, людям, які застрягли в петлі інституційної пам’яті надзвичайно важко дається переживання цих змін, вони не можуть змиритися з тим, що вчорашні успішні алгоритми сьогодні вже не працюють. В тому числі через те, що специфіка часу міняє людську психіку і способи сприйняття, а розмаїття джерел інформації потребує нових способів взаємодії, зокрема, в якості захисного механізму і екологічності взаємодії зі світом.