Фотоколаж складено з фотографій, наявних у відкритому доступі та соцмережах
№1. Костянтин Немічев (керівник батальйону харківського спецпідрозділу «KRAKEN», очільник обласної організації «Національного корпусу»)
26-річний Костянтин Немічев не є абсолютно «новим обличчям» для харківської політики – у 2019 році він висував свою кандидатуру до Верховної Ради в 170-му окрузі (Московський район Харкова), в березні 2021-го його було обрано головою Громадської ради при Харківський облдержадміністрації, а восени 2021-го Немічев балотувався на позачергових виборах мера (посів 4-е місце з результатом 4,26% або 12 295 голосів). Минулорічна загальноміська кампанія сприяла певному підняттю рівня впізнаваності в Харкові молодого політика. Але саме в 2022 році з Немічевим відбувається, умовно кажучи, перехід у «вищу лігу». На відео від 19 лютого Немічев виступає з потужною промовою перед початком організованого «Національним корпусом» вишколу «Не панікуй! Готуйся!» – і з цього, і з подальших виступів політика видно, наскільки більш гармонійно і впевнено він себе почуває в такому форматі, ніж у студіях телеканалів на передвиборчих дебатах. На початку війни Немічев став керівником батальйону, сформованого з добровольців спецпідрозділу «KRAKEN», поєднуючи військову діяльність із політичною. Так, Немічев є одним із небагатьох харківських політиків, яких запрошують на включення до Національного телемарафону. Аудиторія його особистого telegram-каналу зросла в десятки разів і наразі наближається до позначки в 50 тисяч підписників. А 17 квітня Немічев організував демонтаж бюсту Георгія Жукова в Харкові, навколо якого суперечки з міською владою тривали роками. Харківський лідер «Національного корпусу», безумовно, відноситься до того типу політичних діячів, стихія яких – війна, і з огляду на це, буде цікаво спостерігати за зворотнім перевтіленням після її завершення. Очевидний тренд і запит на залучення військових (у широкому сенсі) до влади дає Немічеву непогану перспективу, але, водночас, йому доведеться більш всесторонньо розвиватися як політику, щоб залишатися актуальним для виборців і надалі.
№2. Олег Синєгубов (голова Харківської обласної державної адміністрації)
Призначений 24 грудня 2021 року головою Харківської обласної державної адміністрації Олег Синєгубов став вже четвертим очільником регіону за 13 місяців. Деякі політичні telegram-канали навіть стверджували, що Синєгубов намагався пручатися своєму переведенню з посади голови Полтавської облдержадміністрації (на якій провів більше двох років) до «неспокійного Харкова», де ротація губернаторів відбувалася у такому «турбо-режимі», що мешканці області не встигали запам’ятовувати очільників. З огляду на подальші події можна констатувати, що інтуїція Синєгубова не підвела – його нова роль і фронт завдань кардинально відрізняються від того, чим доводилося б займатися в Полтаві. Але варто відзначити, що в нинішніх умовах Олег Синєгубов виглядає органічно та ефективно – принаймні, з точки зору, публічних комунікацій (його ефективність як кризового менеджера для соціально-економічного становища області можна буде оцінити трохи пізніше). Можливо, в цьому допомагає збалансований бекграунд – досвід служби в органах внутрішніх справ та університетської кар’єри. Якщо рівень впізнаваності декількох попередніх очільників ХОДА був об’єктивно низьким, а деякі з них свідомо уникали публічних комунікацій (мова, перш за все, про Айну Тимчук), то Олег Синєгубов за відносно короткій термін перетворився на відомого для широкого загалу мешканців голову області. Наразі його персональний telegram-канал налічує майже 300 тисяч підписників, а сам голова військово-цивільної адміністрації є одним із найцитованіших українських політиків. Після призначення Синєгубова в експертних колах дискутували, наскільки самостійним буде новий очільник області в кадровій політиці, і, судячи з усього, він отримав певний карт-бланш на формування власної команди. Ще за два тижні до війни заступником голови ХОДА було призначено Віту Ковальську, а 27 квітня з’явилась інформація про погодження Кабінетом міністрів ще одного заступника – Ігоря Панченка (щоправда, на сайті ХОДА згадок про нього в розділі «Керівництво» поки немає). Ковальська в обласній адміністрації опікується гуманітарним блоком, а 30-річний Панченко, за повідомленнями в ЗМІ, відповідатиме за цифрові трансформації в області. Примітно, що обидва працювали з Синєгубовим у Полтаві – тобто, першими кадровими кроками голови ХОДА стало залучення своєї команди з попередньої посади. На публічних заходах Олег Синєгубов також часто з’являється поруч із двома нардепами «Слуги народу» від Харківщини – Олексієм Красовим (округ №180) та Павлом Якименко (№98 у партійному списку). Якщо Красов є досить відомим нардепом-мажоритарником, якого серед інших розглядали як можливого голову ХОДА (а Синєгубов у 2019 році був довіреною особою Красова на виборах), то обраний за списком Якименко за майже три роки своєї каденції залишався непублічним і маловідомим серед харків’ян. Так чи інакше, Олег Синєгубов за ці неповні три місяці демонструє ознаки перетворення на впливового в регіональному вимірі публічно-політичного суб’єкта, з намаганням самостійно визначати команду і коло наближених осіб, мінімально залежного від балансу в депутатському корпусі обласної ради або примх місцевих бізнес-груп.
№3. Сергій Жадан (письменник, співак)
Як і в 2014 році, однією з особливостей реакції українського суспільства на російську агресію став масовий сплеск «горизонтальної самоорганізації». Абстрагуючись від питань, чому для оснащення військових усім необхідним знову забракло коштів держбюджету і виникла потреба в добровільних зборах, варто констатувати, що у волонтерського руху, відкрилося «друге дихання» після відносного послаблення в 2016-2021 роках. В обидвох актуальних напрямках – оснащення армії та гуманітарної допомоги населенню – наразі на Харківщині працює велика кількість організацій і фондів, багато підприємців допомагають, зокрема, й не публічно. В цьому контексті не зовсім коректно виділяти когось одного, але якщо й обирати уособлення цього волонтерського руху та громадянської консолідації, то аргументи на користь персони Сергія Жадана видаються досить вагомими. Відомий письменник та вокаліст власного музичного гурту з 24 лютого перекваліфікувався на доставщика вантажів, про що системно звітує у соціальних мережах, паралельно закликаючи свою понад стотисячну персональну аудиторію до збору коштів. Також Жадан записує інтерв’ю з військовими експертами, ректорами харківських ВИШів, представниками влади, грає концерти і читає вірші в метро тощо. Що характерно в політичному сенсі – він виступає «спільним знаменником» для традиційно різнорідного «патріотичного табору». Наприклад, записуючи інтерв’ю з заступниками голови ХОДА Романом Семенухою та Олександром Скакуном, і розвозячи «гуманітарку» разом із головою фракції «Європейської солідарності» Олегом Абрамічевим, який, до речі, є співзасновником «Благодійного фонду Сергія Жадана». В 2013-14 роках Сергій Жадан вже ставав «голосом Євромайдану», але наприкінці лютого 2014-го вийшов із Координаційної ради Харківського Євромайдану (зокрема, через «політичні протистояння, які розпочалися між харків’янами»). Можливо, вже друге перевтілення Жадана з «просто митця» (до речі, висунутого в березні 2022-го на Нобелівську премію по літературі) на впливового громадсько-політичного діяча в кризовий для країни період допоможе і подальшій консолідації «проукраїнського Харкова».
№4. Михайло Добкін (мер Харкова 2006-2010, голова ХОДА 2010-2014)
Ще в 2018 році Михайло Добкін опинився під російськими санкціями, що, втім, не вплинуло на його статус «проросійського політика» в масовому сприйнятті. І взявши участь у позачергових виборах мера Харкова 2021 року, Добкін нагадав, чому за нім закріпилося таке реноме. Акценти на захисті російської мови, червоне знам’я перемоги на 9 травня, агітаційна підтримка від Шарія та безліч інших елементів «політичного маркування» доводили справедливість віднесення Михайла Добкіна до того, що в ЗМІ було прийнято називати «проросійським» політичним табором. Однак, 27 лютого Добкін на своїх сторінках у мережах зробив заяву, в який засудив напад російських військ та висловив підтримку українській армії. Це було «перше перевтілення» Добкіна, частина підписників якого почала обурюватися його «зрадою». Друге перевтілення сталося 17 березня, коли Добкін зробив лояльний пост на підтримку Володимира Зеленського (в коментарях компліментарно відгукувався і про діючого мера Харкова Ігоря Терехова). А 8 квітня, на довершення свого нового образу, Добкін став дияконом УПЦ МП. Варто відзначити, що тема релігії і раніше відігравала значну роль в політичній риториці та діяльності Добкіна: наприклад, свій персональний партійний проект у 2018 році він назвав «Християнські соціалісти». Чи означає церковний сан принесення в жертву політичної кар’єри колишнього мера Харкова – невідомо, а поки диякон Добкін вирішив пожертвувати власним колекційним мотоциклом, який публічно запропонував обміняти на мікроавтобус для потреб ЗСУ.
№5. Олександр Ярославський (власник фінансово-промислової групи DCH, президент ФК «Металіст»)
У грудні 2011 року, напередодні Євро-2012, польська телекомпанія TVP1 презентувала документальний фільм «Король Харкова», присвячений Олександру Ярославському. Наступні 10 років були для бізнесмена насичені злетами та падіннями, але в грудні 2021-го Ярославський знову міг почуватися по-королівські. Місто рясніло від логотипів відродженого «Металіста» на рекламних бордах (і, навіть, на стінах університету, в якому бізнесмену присвоїли звання «почесного доктора»), а політична ставка Ярославського на мерських виборах зіграла. Все змінилося 9 лютого через смертельне ДТП за участі автомобіля з кортежу Ярославського. Вимушена екстрена втеча до Лондону, зниження політичного впливу – як не дивно, але саме для Ярославського війна стала можливістю повернути те, що він майже втратив після 9 лютого. Але для цього потрібно було займати однозначну проукраїнську позицію, підтверджувати політичну лояльність до президента і реально фінансово допомагати армії та рідному місту. І, звичайно, все це необхідно було робити з Харкова, а не з Лондона, щоденно звітуючи про результати. Однак, подальші дії Ярославського виявилися неспівставно меншими за його «королівські» амбіції. На початку березня бізнесмен анонсував запуск програми «World4Kharkiv», в рамках якої пообіцяв зібрати 1 мільярд доларів допомоги для Харкова. Серед цілей збору коштів Ярославський, зокрема, зазначив «відбудову Харкова», в якій, ймовірно, активну участь з освоєння цього фонду візьме DCH самого Ярославського. Але так чи інакше, в березні бізнесмен справді демонстрував активність – анонсував продаж власної яхти і передав (на зібрані в рамках «World4Kharkiv» кошти) машини швидкої допомоги Харкову. З невідомих причин, на квітень і травень ця активність не поширилися – сам Ярославський останню свою публічну заяву зробив 27 березня. Натомість волонтер Роман Донік повідомив, що Ярославський відмовив у допомозі ЗСУ для оборони Слобожанщини. З точки зору політичної риторики варто відзначити, що навіть після усіх злочинів, які російські військові здійснили проти двох рідних міст Ярославського – Маріуполя та Харкова – жодного засудження Росії з боку бізнесмена не пролунало. Можливо, на позицію впливають його особисті та бізнес-зв’язки з російськими бізнесменами Олегом Дерипаскою та Романом Абрамовичем. Так чи інакше, неоднозначна позиція Ярославського, який жодного дня війни не провів в Україні та Харкові, ймовірно, наносить суттєвий удар по його авторитету. І якщо ще 1 лютого Ярославський хизувався, записуючи відео занурення в ополонку на території свого маєтку в селі Мартовому (нині окупована територія на лівому березі Сіверського Донця), то за ці три місяці все більше мешканців Харківщини переконалися, що і насправді «король голий».