Відповідно до Конституції, Україна є світською державою: «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави» (стаття 35). Однак, де-факто, у взаєминах Церкви та української держави до останнього часу зберігалися певні елементи «візантійської спадщини». Теоретично єпископи і представники церковного керівництва до початку війни розглядалися як звичайні громадяни та користувалися тим же обсягом прав, що й решта «пересічних українців». Але фактично представники крупних та впливових Церков традиційно користувалися певним імунітетом. Кримінальні провадження проти єпископів відкривалися, однак рішення про «тримання під вартою» судами не ухвалювалися.
Чому саме?
По-перше, тут діяли лобістські можливості церковних структур. По-друге, «єпископ за ґратами» суперечив певній культурно-психологічній парадигмі. «Посадити єпископа? Але ж це – “свята людина”»
Митрополит Павло став першим представником православного єпископату у пострадянській Україні, який реально опинився «за ґратами». Відбулася публічна десакралізація. «Владика Павло» на наших очах перетворився на «громадянина Лебедя». І це невипадково, ба більше, цілком логічно. Адже саме митрополит Павло систематично, рік у рік ламав традиційне – «сакральне» – уявлення про клір та Церкву…
1. Пролог: із грязі у князі – «князі Церкви»
Намісником одного з найвідоміших у православному світі монастирів наш герой став у 1994 р., маючи 33 роки від народження і неповних 5 років монашого стажу. Досвіду справжнього монастирського життя у Павла Лебедя не було. Адже усі роки свого умовно монашого життя о. Павло провів не у монастирі, а на звичайній сільській парафії у Волинській області… З вищою освітою на той час у Павла також не склалося. Впродовж 1978-1980 рр. Петро Лебідь навчався в Луцькому технікумі радянської торгівлі, а в 1984-1988 рр. – у Московській духовній семінарії, яка на той час мала статус середнього духовного навчального закладу…
Виникає питання – якою ж логікою керувався 1994 року тодішній глава УПЦ-МП митрополит Володимир Сабодан, призначаючи недосвідченого архімандрита на таку відповідальну посаду?
Відповідь на поверхні. Буремні 1990-ті були для Церкви добою будівельно-реставраційного буму. Держава масово передавала УПЦ-МП монастирі і храми, які потрібно було реставрувати. Затребуваним був тип «священника-господарника». А випускник Луцького технікуму радянської торгівлі справляв саме таке враження – такий собі «міцний господарник», який не встряватиме у високу церковну політику, а, натомість, займатиметься відродженням Лаври.
Павло дійсно вмів вирішувати господарчі проблеми. Проте, це не гарантувало йому ані стрімкого росту, ані імунітету від переведення на іншу, менш почесну та грошовиту посаду у Церкві. Пострадянська церковна система не відзначалася особливим людинолюбством. Священика (а, тим паче, молодого архімандрита) могли легко переводити з місця на місце. Побудувати/реставрувати храм було справою честі. А далі тобі могли подякувати і відіслати на нове місце.
«Побудував храм? Красно дякуємо! Побудуєш іще!»
Новий намісник міг легко розділити долю попередників – піти в непам’ять. Хто сьогодні пригадає імена архімандрита Єлевферія Діденка або ж архімандрита Ахілу Шахтаріна? Але ж, як підказує мені пам'ять та Google, перший був намісником Лаври впродовж 1989-1992 рр., а другий виконував обов’язки намісника КПЛ у 1992–1994 рр.
Указ про призначення Павла Лебедя намісником був підписаний у березні 1994 року. Чи думав тоді митрополит Володимир, що його новий протеже очолюватиме найвідоміший в Україні монастир мало не 30 років поспіль? Сумнівно… Однак, позбутися Павла в якості намісника КПЛ не вдалося ні митрополиту Володимиру (який робив кілька таких спроб), ні його наступнику – митрополиту Онуфрію.
Я пишу ці рядки 26-го липня, а тиждень тому у Москві відбулася архієрейська Нарада РПЦ, на якій митрополита Павла було майже зараховано до лику святих. У Постанові наради його оголошено «ієрархом-сповідником», який зазнає «кримінального переслідування за віру і Церкву» (Постанова, п.6). Зняти з посади намісника «живого святого»? Ухвалити таке для керівництва УПЦ-МП було би складно. А, отже, у Павла є шанси не лише вийти на свободу, але і, принаймні на папері, формально – лишатися намісником ще довгі роки…
2. Як Павло Лебідь став «головним монахом» України?
Якихось особливих духовних дарів Павло Лебідь ніколи не мав. Натомість у нього були інші таланти — молодий архімандрит мав особливий шарм, умів спілкуватися з високопосадовцями, а, головне, вмів акумулювати довкола себе гроші…
І ще одна риса Павла, яку варто окремо відзначити — він завжди був хлібосольним господарем. На товариських симпóсіях (від грец. від симпíнін — «пити разом»), які Павло влаштовував у КПЛ, завжди збиралися «потрібні люди». Чиновники і духóвники, корупціонери і міліціонери — тут, за спільним столом, вони могли на якийсь час скинути свої соціальні маски і насолоджуватися «справжнім життям»…
«Щодень було у них похмілля,
Пилась горілка, як вода;
Щодень бенкети, мов весілля,
Всі п’яні, хоть посуньсь куда»
Античні пірушки відбувалися хоча й не щодня, (як в «Енеїді», яку ми щойно прочитували), але таки регулярно. Так поступово, — від симпóсія до симпóсія, — формувався закритий бізнес-клуб, який допомагав Павлу вирішувати «господарчі» питання.
Завдання, яке отримав молодий архімандрит, мало суто господарський характер. Потрібно було відбудувати Лавру як «господарський комплекс», тобто, іншими словами, забезпечити «базові», економічно-господарські, потреби монастиря. Намісник активно реставрував і будував. Часто-густо на власний — сільський — смак та без відповідних проєктів та дозволів. Але чогось якіснішого та вишуканішого тодішній церковний провід і не вимагав. Ченці отримали сучасні комфортабельні келії. Численні церковні крамниці, сіткою яких вкрилася Лавра, — дешевий та затребуваний у покупців товар. Лаврські храми вбралися золотом. І все це завдяки «головному господарнику» УПЦ-МП!
Створити великий і справжній монастир у центрі сучасного мегаполіса —завдання надскладне. Недаремно ж Києво-Печерська Лавра починалася саме як заміський монастир. Сюди тікали від міста та містян з їх спокусами… Але починати робити щось справжнє Павло навіть не намагався. Цілком у дусі сучасної РПЦ, де панує дух імітації, Павло збудував подобу монастиря, щось, що дуже схоже на монастир, але ним не є…
3. Лавра як симулякр
Славетна колись Києво-Печерська Лавра за Павла перетворилася на «КПЛ». Іншими словами, десакралізувалася. Пишні архієрейські богослужіння, величний та гармонійний церковний спів, гра дзвонів та люди у чорному, якими рясніли лаврські квартали... Все це мало би переконати нас у тому, що «відродження Лаври» — мало не історичне чудо...
Але насправді перераховані нами елементи були чимось на кшталт багато декорованої театральної вистави. Справжніми та по-справжньому священними тут були хіба таїнства (котрі, як відомо, звершуються Божою ласкою та незалежно від святості або ж гріховності священнослужителя, який їх звершує). А далі, поза містеріальною сферою, — справжність помалу щезала, поступаючись місцем удаваному, імітаційному.
«Лавра Павла» ніколи не була монастирем у традиційному смислі цього слова. Це була, скоріше, мара, ілюзія, симулякр монастиря. Умовні «монахи» жили у комфортних келіях, смачно та якісно годувалися, обростали шанувальниками та майном. Справжньою аскезою тут і не пахло. А слово «монах» — набуло нового змісту, позначуючи людину, яка «працює монахом», тобто постійно живе у монастирі, носить рясу та відвідує довгі монастирські служби.
КПЛ була симулякром (від лат. simulacrum — «подоба», «копія»), однак, спонсори Павла не вміли розрізняти дійсне від імітації, справжнє чернече життя від підробки під «монашеську старовину». Павло зводив будівлі та продавав ілюзії. А його секрет полягав у тому, що він максимально, — до непристойного, — прилаштував християнську ідею під потреби товаришів по чарці.
Мова і псевдобогословська логіка Павла була зрозумілою багатьом бізнесменам і політикам пострадянської доби. «Засвоїв» бюджетні кошти? «Пожертвуй» частину привласненого на «потреби храму». Вчинив підлість? Повідом про це «старця» на «сповіді». Покинув родину заради молодої коханки? Не хвилюйся! Лаврські ченці «вимолять» твої гріхи у Бога. Однак, спершу тобі треба скласти щедру пожертву на відбудову/ремонт «святої обителі»…
Повноцінної вищої богословської освіти Павло Лебідь так і не отримав (диплом КДА, що був виписаний наміснику КПЛ 1996 року, радше свідчить про статус Павла у церковній номенклатурі, ніж про його реальний освітній ценз). Далеким виявився «головний монах України» і від традиційного чернечого благочестя. Коментувати особисте життя митрополита Павла, тим паче публічно, було б з моєї сторони некоректним. А втім, навіть після виведення «особистого» за дужки, знайти щось аутентично-монаше у постаті Павла досить важко.
За своїм психотипом, цінностями та способом життя Павло скоріше нагадує бізнесмена з 1990-х, ніж церковного ієрарха, а, тим паче, монаха. Однак, не варто й записувати його в агностики або ж в атеїсти. Митрополит Павло — людина релігійна, інша річ, що тип релігійності, який він плекає, важко назвати православним або ж християнським. Митрополит Павло — це класичний варіант «два в одному». За своїм світоглядом владика Павло — язичник. Натомість обряд, який він практикує, та слова, які уживає, — належать до східнохристиянської традиції.
З долею умовності Павла можна визначити як «язичника православного обряду» або ж «поганина у рясі». Християнство від владики Павла — це такий собі «самогон»: саморобна, виготовлена у домашніх умовах, підробка православ’я, отримана шляхом переробки християнської традиції під потреби конкретних «замовників» — скоробагатьків з 1990-х.
Таке — обрядницьке — «православ’я» виявилося затребуваним у чиновників різних рангів. Не секрет, що значна частина української бюрократії має селянське походження й схильна до романтизації сільського життя. То ж цим колам був культурно та психологічно близький владика Павло, який не гребував суржиком, виглядав товариською людиною і, головне, не намагався продемонструвати своєї інтелектуальної або культурної вищості.
Павло не справляв враження класичного «ченця-аскета». Не був схожий намісник КПЛ і на «вченого монаха», що кохається у книжній премудрості. Ба більше, це і не було йому потрібно, адже Павло обрав інше амплуа — «талановитого самородка із самої гущі народних мас».
«Владика Павло — Жириновський у рясі», — висловився свого часу один відомий у світі православний богослов. І дійсно, між двома «скоморохами» — московським (політичним) та київським (церковним) — є чимало спільного. Початок кар’єри обох припав на першу половину 1990 х. Обидва перетворили свої публічні виступи на яскраве шоу та свідомо скандалізували свої висловлювання, щоби привернути увагу публіки. Обидва з часом перетворилися на ключових персонажів сучасної суспільної міфології, про яких складали й досі складають анекдотичні історії…
Митрополит Павло — без сумніву яскрава та неординарна особистість. Ба більше, його можна назвати людиною, що має певні релігійні таланти. Інша справа, що, як ми вже писали вище, Павла важко назвати християнином, людиною з християнським світогляд. Релігійність митрополита Павла — синкретична, бо в ній хаотично змішані окремі елементи юдаїзму, християнства та язичництва. Від релігії Старого Заповіту намісник КПЛ успадкував концепцію про «чисте» та «нечисте» (у версії Павла — «канонічне» та «неканонічне»). Від християнської традиції — східно-християнський обряд та православний лексикон. Від традиції язичницької — магічну свідомість, віру в магічну чинність обряду.
4. ЛоБІСт інтересів Москви
Як священик із Рівненщини став одним з головних лобістів інтересів Москви у церковній сфері в Україні?
Запідозрити Павла у любові до російської культури важко. Адже він, скоріше за все, навіть не брав до рук книг Чехова або ж Достоєвського. Чужа Павлові й російська ідеологія. Адже будь-яка ідеологія — навіть така примітивна, як сучасна путінська — це певна сукупність ідей, а останні — чужа сфера для митрополита Павла.
Що ж тоді пов’язало з «російським світом» уродженця села Борбин Млинівського району Рівненської області? Відповідь банальна — кошти.
Сталося так, що «пожертви» на реставрацію/відбудову КПЛ надходили від проросійськи налаштованих політиків та бізнесменів, передусім, представників «донецької» фінансово-політичної групи. Любов «донецьких» до намісника КПЛ ніколи не була іраціональною. Донецький бізнес щедрою рукою фінансував проєкти Павла, а останній безсоромно займався політичною агітацією на користь Партії регіонів, — політичної сили, яка з часу заснування (1997) була інструментом лобіювання інтересів Донецького клану.
2004 року митрополит Павло перетворив КПЛ на агітаційний майданчик за «православного президента» Януковича. Активно підтримував Януковича намісник КПЛ і на президентських виборах 2010 року. «Всяка революція, зокрема й “помаранчева”, не веде до добра. І якби я особисто сам не знав тих політиків, які робили “помаранчеву революцію”, то міг би повірити, що вони принесуть щось хороше. Сьогодні ви самі переконалися в тому, що вони нічого не принесли нашій країні, крім біди» — згодом заявить митрополит Павло в інтерв’ю газеті «Сьогодні» (19.03.2009). У цьому ж інтерв’ю намісник КПЛ оголосить й список своїх головних спонсорів на той час: Микола Азаров, Андрій Клюєв, Сергій Тулуб, Ігор Бакай, Юрій Бойко, Георгій Кирпа.
«Донецькі» свято вірили у те, що їх боротьба проти патріотичних сил в Україні має сакральний характер — адже за них «канонічна» (читай: «істинна») Церква. Митрополит Павло вдало використав цю наївну віру донецьких провінціалів. І став для них таким собі «сакральним арбітром», який з одного боку, «благословляв» представників Донецького клану, а з іншого — оголошував «безблагодатними розкольниками» представників українського національно-демократичного руху.
Свого апофеозу ця лінія Павла досягла 2014 року, коли він на проповіді порівняв Януковича зі Спасителем. «Сьогодні ви несете важкий хрест і Церква з вами сьогодні до кінця, подібно до того, як Симон Киринейський допомагав нести Хрест Христу на Голгофу», — заявив митрополит Павло на богослужінні у КПЛ 22 січня 2014 року. Тут сакралізація влади Донецького клану досягла максимуму. Представник світської влади — президент Янукович — порівнюється із Христом. А роль Церкви свідомо занижена, через уподібнення до Симона Киринейського — юдея з міста Киринеї, якого римляни змусили нести хрест Ісуса.
5. Спадщина: митрополичі прокляття
Історія безжальна до своїх героїв. Я присвятив митрополиту Павлу у цьому есе біля 2600 тисяч слів. А що лишиться від нього в історії, якщо скоротити кількість слів до десятка? Блюзнірське уподібнення Януковича до Ісуса Христа? Або ж слова прокляття, якими Павло щедро ділився з музейними працівниками: «До вечера умрёте все. Во имя Отца и Сына, и Святаго Духа»?
Скільки усього прокльонів розточив Павло Лебідь за своє священицьке та єпископське життя? Точна цифра невідома нікому. Але, певно, річ іде не про десятки, а про сотні прокльонів, включно з молитовними побажаннями смерті… Намісник КПЛ «проклинав на смерть», а потім публічно хизувався тим, що кілька людей після його прокляття, нібито, померли. «Я сказав, що помруть, якщо не підуть», — оповідав свого часу Павло Лебідь про свій конфлікт з працівниками НЗ КПЛ — «і в один день три людини померли». Як оповіли мені працівники заповіднику, митрополит Павло за звичкою збрехав — ніхто з музейних працівників від тих «самогонних» замовлянь-прокльонів не помер. А втім, ця історія потрапила до медіа, і стала візитівкою Павла і КПЛ, яку він очолює.
«Молитовне» вбивство людей? Такі наміри у владики Павла були, але реалізувати він їх не зміг. Адже блюзнірські молитви-прокляття митрополита Павла вперто «не чув» Бог, без волі Якого будь-які людські слова — безсилі. Однак, у певному смислі Павла таки можна назвати «вбивцею», бо він своїми словами та діями «вбивав» і продовжує «вбивати» довіру людей до Церкви та християнства.
Павлове християнство, — пише сучасний публіцист, — це антихристиянство, це «християнство навпаки», його підміна та насмішка. «Підміна Євангелія (тобто “благої вісті”) – зловістям, любові — ненавистю, доброзичливості — прокльонами, а Життєдавця — людиновбивцею. У цьому світлі і «чудеса» відповідні. Якщо в християнстві диво пов'язане із захистом, життям і зціленням, то в анти-християнстві — все навпаки: антихристові «чудеса» несуть хвороби і смерть» (Володимир Мельник).
6. Кінець «доби Павла»
За життя митрополита Володимира намісник КПЛ мріяв про те, що стане його наступником. І певні шанси на реалізацію такого сценарію таки існували. На соборі єпископів УПЦ-МП (2014) стало, однак, зрозуміло, що Павло не лише програв, але й програв начисто – з усього єпископату УПЦ за нього було подано лише два голоси (один з яких, ймовірно, належав самому кандидату в предстоятелі). Митрополит Павло впродовж десятиліть проповідував церковно-політичний союз з Москвою та намагався знецінити, десакралізувати український національно-визвольний рух. Але всі ці «пастирські» зусилля сановитого москофіла помножила на нуль розпочата РФ війна. Усе своє архієрейське життя Павло боровся за кошти, соціальний статус та владу. І що ж ми бачимо сьогодні? Недоторканий «небожитель» як останній «смертний» перебуває в СІЗО. Нарешті, Павло присвятив 29 років свого життя на те, аби відбудувати КПЛ як сучасний господарчий комплекс та симулякр, імітацію православного монастиря. Й ось на наших очах Києво-Печерська Лавра звільняється з-під влади Павла — мара тане, лаврські корпуси опечатуються, а монахи із сумними лицями вивозять пожитки…
Сьогодні митрополит Павло перебуває за ґратами, а вже завтра він може знову опинитися у зоні комфорту – у своїй резиденції від Києвом або ж в елітному передмісті Москви. А втім, як би не склалася його подальша доля, зрозуміло, що час Павла сплив, а його церковно-політична спадщина – на очах тане… «Коли сіль ізвітрíє, то чим насолити її? Не придасться вона вже нінáщо, хіба щоб надвір була висипана та потоптана людьми» (Євангеліє від Матфея, 5:13).