Героїчна оборона Києва, шалений опір місцевого населення та неочікувана для росіян підготовка українських військових призвела до місяця запеклих боїв на підступах до Києва. У самій же столиці бої велися лише з численними диверсійно-розвідувальними групами. Зазнавши поразки, ворог відступив з Київщини і вже 2 квітня область була очищена від російських військових.
Деокупація Київської області стала символом нескореності українців і продемонструвала всьому світу, що Україна ніколи не буде здаватися.
Бажання захопити столицю за два-три дні, аби змусити українську владу підписати повну капітуляцію на російських умовах, обернулися для росіян затяжною війною, низкою військових та політичних невдач і відсутністю бодай якогось стратегічного успіху.
Після звільнення, ми побачили карти і плани російських стратегів, які свідчили про те, що окупанти не сподівалися на інтенсивний збройний опір з боку української армії, тому в спалених БТРах була парадна форма, травматичні набої та гумові палиці для розгону мирних демонстрацій.
Вони готувалися до переможного параду на Хрещатику, проте ми побачили цей парад трохи згодом – парад спаленої техніки ворога.
Під Києвом українці дали відсіч російським морпіхам, спецназу та десантникам, які є елітою військ РФ. Успіх у Київській стратегічній операції став моментом корінного перелому в російсько-українській війні. Саме вона показала, що українці зможуть опиратися російському агресору.
У перші ж дні повномасштабної війни українці мали змогу інформувати військових про пересування росіян. Повідомлення та відео про російські танки та колони техніки, які їдуть населеними пунктами Київщини, відіграли значну роль у відстоюванні столиці.
Російська армія програла у битві за Київ вже тоді, коли не змогла швидко захопити аеродром Антонова у Гостомелі. Саме він мав стати основною базою для постачання продовольства та боєприпасів. Бої в Гостомелі, що затягнулися завдяки опору українських військових, не лише унеможливили отримання припасів, але й дали змогу українській столиці укріпитися.
Після невдачі з аеродромом у Гостомелі росіяни здійснили спробу захопити ще один військовий аеродром – у Василькові. 26–27 лютого там було кілька спроб висадки десанту, але його успішно ліквідували українські захисники. Атака на аеродром 27 лютого закінчилася детонацією боєприпасів, що зруйнувало злітну смугу, зробивши її непридатною для посадки російських військово-транспортних літаків.
Виснаживши російські війська під Києвом, Сили оборони розпочали операцію з оточення ворожого угруповання. Саме це і змусило росіян тікати.
Військові дії на Київщині тривали понад місяць. Колони військ РФ ішли на українську столицю з півночі. 15 територіальних громад Вишгородського, Бучанського та Броварського районів опинилися під окупацією – це 270 населених пунктів області.
Найбільш запеклі бої розгорнулися в сусідніх із Києвом містах Бучі та Ірпені. Щоб відрізати шляхи до столиці, українські військові підірвали міст через річку Ірпінь з боку села Романівка (саме цим зруйнованим мостом на початку березня відбуватиметься евакуація жителів Ірпеня до Києва), а також міст у Стоянці на Житомирській трасі.
21 березня Мощун остаточно перейшов під контроль українських військ. Від цього дня Україна почала повертати й інші міста, і села під свій контроль. 28 березня Ірпінь повністю звільнено від окупантів. 1 квітня – звільнено Ворзель та Бучу, 2 квітня – вже усі села Київщини.
Після деокупації весь світ дізнався про Київщину: Бучу, Ірпінь, Мотижин, Бородянку. Про масові страти. Про вулиці з розстріляними людьми та автівками. Про розтрощені і спалені будинки. Про підвали із закатованими до смерті людьми. Про масові поховання цивільного населення. Весь світ побачив звірства, які вчиняли російські солдати. Весь світ побачив зло у людській подобі. Бо те, що окупанти робили з українцями на нашій землі, людина робити не може. Нелюди вбивали, катували, ґвалтували мирних людей, вбивали дітей. Тіла мирних людей скидали одне на одне й закопували у лісах і дворах. Росіяни не шкодували нікого.
На звільнених територіях були зафіксовані численні воєнні злочини: мародерства, катування, насилля, вбивства. Саме на Київщині ми побачили перші докази саме геноциду українського народу. За час окупації загинули 1370 жителів Київщини, серед них – 37 дітей, 714 мирних жителів були закатовані. Тільки в Бучанському районі за 33 дні окупації російські військові скоїли понад 9 тисяч воєнних злочинів. Також зниклими безвісти нині лишаються 514 жителів Київської області.
Внаслідок бойових дій було пошкоджено понад 26 тисяч житлових будинків, з них 5 тисяч – зруйновані повністю. Найбільшої руйнації зазнали Бородянка, на яку скидала бомби російська авіація та Мощун (повністю чи частково знищено 70% забудови).
Жахливі фото і відео облетіли увесь світ і стали назавжди доказовою базою для трибуналу, який обов’язково буде.
У боях за Київщину брали участь 4 бригада оперативного призначення імені Сергія Михальчука Національної гвардії, 72 ОМБр імені Чорних запорожців, 95 ОДШБр, 80 ОДШБр, 44 окрема артилерійська бригада імені гетьмана Данила Апостола, ССО «Азов», 112 та 114 бригади Сил ТрО ЗСУ, ротно-тактична група «Ірпінь», Грузинський національний легіон, Інтернаціональний легіон, батальйон імені Кастуся Каліновського, підрозділи спецпризначення НГУ «Омега» та КОРД, добровольчі підрозділи батальйонів «Свобода» і «Карпатська Січ», формування територіальної оборони.
Перемога під Києвом зберегла Україну від поразки. Вона зірвала плани Кремля знищити українську державність та вчинити масштабний геноцид українського народу.
Фактично за два роки повномасштабної війни нічого принципового не змінилося в риториці російського керівництва та пропагандистів. Вони продовжують говорити одне і те саме. Тільки на початку вторгнення вони сподівалися на блискавичну війну, швидку окупацію України та її поневолення, то зараз – навпаки, на тривалий конфлікт на виснаження, розраховуючи на те, що їхніх ресурсів вистачить на таку війну.
Сьогодні Київ захищений набагато краще, ніж два роки тому. Створені потужні фортифікаційні укріплення, українські війська готові відбити будь-які спроби повторно вдертися з півночі.
За цей час ми ще краще укріпили оборону своєї землі, побудувавши близько 1000 кілометрів фортифікацій, три кільця оборони Києва. Станом на сьогодні побудовано вже майже 10 тисяч бетонних пірамід. На Київщині будують протитанкові рови та інші невибухові загородження. Дуже посилили Чорнобильський напрямок. Спроби прориву окупаційними військами призведуть до великих втрат особового складу ворога.
Україна готова захищати те, що по праву належить нам: свою землю, свою домівку, свою родину, своїх дітей. Нам чужого не треба, але своє ми не віддамо, і мусимо повернути все, що у нас забрали. Дякую всім Захисникам і Захисницям, які звільняють українські села і міста. Вірю, що настане день, коли синьо-жовтий стяг буде майоріти у всіх куточках України.
Вічна пам’ять тим, хто віддав життя, визволяючи рідну землю.
Слава Україні! Слава Героям і Героїням!