Очевидно, що повноцінний аналіз згаданого рішення буде можливим лише на основі остаточного рішення. Хоча щонайменше два аспекти згаданого контракту, які обумовили найбільші фінансові претензії російської сторони і викликали багато критики у 2009 році, варто нагадати, оскільки вони засуджені Стокгольмським трибуналом.
По-перше, засуджено принцип «бери або плати», через що нам нараховували борги за ті обсяги газу, які нам не потрібні, але передбачені у Контракті.
По-друге, критично оцінена формула розрахунку ціни газу, через що Україна платила за імпорт російського газу більше, ніж на оптимальних для нас європейських ринках.
Обидва згадані положення Контракту критикувалися у 2009-му і пізніше з точки зору національних інтересів України. Сприймалася ця критика неоднозначно. За альтернативи завжди видавалося те, що дані принципи ніби повністю узгоджуються з європейськими нормами, що було, м’яко-кажучи, дещо «натягнутим». Тепер же ця критика вже не викликає сумніву, оскільки підтверджена у Стокгольмі.
Згаданий контракт, як і багато чого іншого, скоріш за все готувався не в Україні. І той, хто готував, не особливо переймався здоровим глуздом, а тим більше – юридичними тонкощами. Скоріш за все, з метою його підписання, зацікавлена сторона більше надіялася на «виламування рук» тим, від кого це залежало.
І тепер не так важливо хто винен з українського боку – методи «виламування рук» відпрацьовувалися століттями і для кожної особи застосовувалися індивідуально. Важливо те, що українські національні інтереси були, є і будуть понад усе.
Безумовно, треба знати чому і хто не встояв з нашого боку, чи мав іншу можливість – принаймні, аби у майбутньому не допускати прорахунків – якщо такі були. Надалі всі дії мають визначатися тільки національними інтересами України.