Протягом недавньої поїздки Франциска до Угорщини, безсумнівно, він виявив мужність і зухвалість, нагадуючи Віктору Орбану віч-на-віч, що політику закритості країни стосовно імміграції не можна погодити з її нібито захистом християнських цінностей. Але, на жаль, здається, що після такої щирості виявлена була інша точка зору: а саме, підкреслене зближення поглядів щодо України з угорською владою. Зауваження Папи щодо цього питання були вражаюче жорстокими. Говорячи не тільки про «безглузду війну», Франциск піддав критиці «войовничий інфантилізм Заходу», перш ніж відстоювати справу миру через відмову від зброї та шляхом переговорів. Теоретично, хто не мріє про мир? Однак до цього терміну тут слід ставитися обережно, оскільки пропаганда влади Путіна не цурається говорити про переговори. A посередництво, нещодавно запропонованe Сі Цзіньпіном, навряд чи може переконати у чесності цього шляху.
Насправді з самого початку української трагедії, Ватикану було дуже важко визначити ситуацію точно і зайняти чітку позицію, не кажучи вже про легковажність, з якою він повсякчасно говорить про примирення українцям, які живуть під російським терором.. Так само неодноразове рішення Папи з'їздити в Київ лише за умови одночасного відвідування Москви приголомшує. Немов у цьому питанні ми маємо справу з війною, як симетричним зіткненням двох протиборчих таборів віч-на-віч у конфлікті, який повинен безумовно закінчитися досягненням компромісу за столом переговорів.
Франциск полюбляє звертатися до корінних питань. Насправді було б добре ближче саме до них приглянутися. Підказок не бракує в цьому плані, які допомагають хоч трохи пролити світло. З першої хвилини маскування повномасштабного вторгнення під ярлик «військової спецоперації», все в Кремлі повсякчасно спрямовується на переінакшення правди, перекручування слів, фальсифікації дійсності – інструменти варварства тa терору. І у внутрішньому плані, в Росії, все перетворюється в пропагандистське божевілля, поневолення розуму, політику репресій дедалі більш одержимої найменшим виявленням дисидентства. Усі ці виявлення, немов трагічні дороговкази, повертають нас прямо в те ж саме радянське минуле, яке аж ніяк не очистилося, прямо до сталінського терору, який сьогодні знову з'являється, немов зла гідра, яка відроджується. Це минуле саме і є та «радянська ніч», за визначенням Надії Мандельштам, яку нинішній режим реабілітує з неприкритим цинізмом.
Вочевидь, Папа анітрохи не заглиблюється в ці факти. Таким самим чином, неправдоподібний проект «денацифікації» України ним жодним чином не ставиться під сумнів, не визнається, як неймовірне переінакшення фактів. З усією повагою, ми хотіли б запропонувати Папі Франциску почитати Василя Гроссмана, як багато хто пропонує сьогодні. Його твір відкриває нам очі на правду, яка вважалася святотатством в Росії Гроссмана, але яка більше не повинна бути такою: нацизм і комунізм ніколи не були чимось іншим, як братами близнюками, які служать однаковим цілям, i вони тому здатні замінити один одного. «Припустимо, що ти виграв», пояснює в творі «Життя і доля» керівник нацистського табору старому більшовику, «ми будемо жити далі вашою перемогою».
Ось чому незалежно від того, маємо ми справу з Путіним чи Гітлером, позиція пацифізму також є помилковою. Ось чому нинішня аргументація Папи неминуче нагадує 1938 рік та ілюзії мюнхенських переговірників. Чи треба було вступати в переговори з Гітлером, щоб повернути його під владу міжнародного закону? Чи варто після Криму говорити з Путіним, загарбником Донбасу, щоб знайти модус вівенді з ним? Правда в тому, що з дияволом не домовишся. Немає нічого більш небезпечного, ніж ставитися до нього як до звичайного співрозмовника.
У цьому випадку це також стосується так званого діалогу з Кирилом, цим ієрархом, який надає обличчя самозванства Московському патріархату, безсоромно підтримуючи варварство, замасковане під хресний похід в обороні християнства. Помилково посилатися на достоїнство діалогу, коли одна зі сторін знає тільки брехню. Чи варто нагадувати, що опір пастора Дітріха Бонхеффера нацизму спонукав його приєднатися до змови в липні 1944 року, яка мала завершитися фізичною розправою з Гітлером?
Звичайно, це дуже трагічно, що ми сьогодні опинилися в пекельнiй спіралі підвищення військової ставки, i змушені визнати, що Україну не врятувати ніяк інакше, крім шляхом розгрому злочинної системи, яка здається перед силою, могутнішою від себе. Чи може Папа підтримувати таку стратегію? Не відповідаймо за нього, хоч Святе Письмо, на яке він покликається, стверджує, що поряд із миром є зло, яке має бути остаточно переможено.
У будь-якому випадку, безсумнівно, існує боротьба, яку Папа може схвалити, i яку йому належить підтримати. Це боротьба правди проти брехні. Ми не можемо урочисто написати ці слова – "правда" і "неправда" – з великої літери. І все ж путінська брехня має цілком квазіметафізичний вимір, встановивши царювання всюдисущої фальсифікації. Але, можливо, тут достатньо дослухатися далекого від будь-якого пафосу історика, опонента Путіна, Влaдiмiра Кара-Мурзи, якого засудили 17 квітня в Москвi до двадцяти п'яти років позбавлення волі в колонії суворого режиму.
Його останнє слово після вироку суддів було немов виголошенням його кредо: «Я знаю, що настане день, коли темрява, яка покриває нашу країну, розвіється. Коли чорнe буде називатися чорним, а біле – білим (…). Коли війна називатиметься війною, коли узурпатор буде називатися узурпатором і коли буде визнано злочинцями тих, хто розпалював і хто почав цю війну, а не тих, хто намагався її зупинити». Звичайно, його голос єдиний з російського боку, але який приєднується до українського народу в його героїчному опорі ворогу. Ворогу, який не тільки прагне знищити Україну, але який також хоче ввести в оману уми, прикидаючись співцем пацифізму.
Нехай Папа Франциск служить справі миру, почавши зі служіння справі правди!