My Street Films Ukraine – проект, який готувався за кілька місяців до початку фестивалю. Організатори запросили всіх, хто мав ідею зняти короткометражний фільм про свою вулицю, район, сусідів, і кураторів – щоб допомогти втілити свої задуми якомога професійніше. Робота над зйомками і монтажем відібраних проектів тривала близько місяця – результати були презентовані в Славутичі.
Треба сказати, що загальний рівень готових стрічок виявився достатньо високий навіть не зважаючи на стислі строки реалізації проектів. Побоювання, що ми побачимо “необов’язкові” фільми, які були зняті аби щось зняти виявилися без підставними – кожен з молодих авторів розповів історію, яка його або її дійсно турбувала.
Професійне журі My Street Films Ukraine (у складі режисера “Російського дятла” Чеда Ґрасіі, сценаристки та режисерки Жанни Озірної та засновника Open City Doc Fest Майкла Стюарта) найвище оцінило роботу Оксани Казьміної “Мій Кристал” – сповнену щемливої ностальґії режисерки за рідним Новоярівськом, та другом дитинства, який залишився жити у промисловому містечку. Вдале поєднання нещодавніх зйомок, home video з особистих архівів та ненав’язливого, але проникливого музичного супроводу спричинилося до появи гранично особистісного фільму, який, тим не менше, дуже легко зрозуміти і відчути ширшій авдиторії – у всіх нас є такі друзі й міста і місця дининства, з якими дуже непросто налогодити зв’язок у дорослому віці, навіть якщо ніяких видимих перешкод налагодженню такого зв’язку немає… Тим не менше, приз глядацьких симпатій дістався Полеві Гранеку з його енерґійним і веселим фільмом “Я на дитмайданчику” про життя його молодої сім’ї в “київській Венеції” – Русанівці.
Продовження серії урбаністичних короткометражок, прем’єра якої відбулася на першому фестивалі “86”, “Гра в міста–2” запам’яталася: в першу чергу ризьким котиком з “Котів у Ризі”, який зробив усе від нього залежне, щоб бути дуже милим, серйозним і пухнастим на фоні теленовин із зони АТО в Україні; в другу чергу: неймовірними “літаючими” зйомками польського багатоквартирника, в одній з квартир якого теж мешкають пухнасті котики.
Любов до котиків взагалі посилюється в Славутичі. Вони там усюди, їх не лякає наплив київських туристів – вони своєю вайлуватою байдужістю всім нам дають зрозуміти, що місто це їхнє: приїхати подивитись – будь ласка, але не частіше, ніж раз на рік.
Звісно, найцікавіші фільми “86” можна (і треба) буде переглянути на показах-відлуннях, що пройдуть в більших містах України, але насправді приїздити в Славутич треба – тільки тут створюється унікальна синерґія міського ландшафту, природи та кожного з учасників-глядачів-організаторів фестивалю. Описати принципи дії такого феномену неможливо, бо кожен полишає Славутич із власними враженнями і чи не єдина думка, яка об’єднує всіх-всіх: це досвід, який мені справді був потрібен.
В.Г.