28 лютого о 2:30 ранку за східним часом Дональд Трамп опублікував восьмихвилинну відеозаяву на Truth Social, у якій фактично заявив, що головною метою ударів США в Ірані є зміна режиму. Американський президент звернувся до «великого гордого народу Ірану» і запевнив: «Година вашої свободи вже близько». Він закликав брати під контроль уряд і скористатися шансом, який випадає раз на покоління.
Дональд Трамп також не зміг утриматися від хвалебних од на свою адресу. «Цей режим незабаром зрозуміє, що ніхто не повинен кидати виклик силі та могутності збройних сил Сполучених Штатів. Я створив і відбудував наші збройні сили за часів своєї першої адміністрації, і на Землі немає жодної армії, яка здатна зрівнятися з ними за могутністю, силою чи рівнем розвитку», — стверджував американський лідер першого дня військової операції «Епічна лють».
Однак через сорок днів після її початку ісламістський режим в Ірані утримує контроль над владою. Військовий і промисловий потенціал Тегерана хоч і зазнав серйозних ударів, проте не знищений. А США погодилися на переговори з урядом, який американський президент раніше називав головним спонсором тероризму у світі. Понад те, Дональд Трамп сказав, що «мирний план Ірану» з десяти пунктів — фактично ультиматум Тегерана, який, крім іншого, вимагає компенсацій від США, — «придатна основа для переговорів».
Також президент США висунув ідею спільно з Іраном заробляти на суднах, які проходитимуть через Ормузьку протоку.
Розпочинаючи військову операцію проти Ірану, США спиралися на низку хибних і надто оптимістичних припущень. Очікували, що масові удари по військовій інфраструктурі і швидка ліквідація політичної та військової еліти спровокують управлінський параліч, внутрішню дезінтеграцію та масові повстання проти режиму. За таких умов влада швидко втратить контроль над ситуацією. Режим не зможе вести ефективні оборонні дії, а його ракетний потенціал швидко знищать. І сподівалися на розкол всередині іранських еліт, які підуть на необхідну угоду. Насправді нічого з переліченого не сталося.
Коли Трамп ухвалював рішення розпочати військову операцію проти Ірану спільно з Ізраїлем, він перебував під впливом ілюзії швидкої зміни режиму в Тегерані. Деякі підстави для цього справді були. У січні ісламісти жорстоко розправилися з масовими акціями протесту. За різними даними, тоді могли загинути тисячі, а то й десятки тисяч осіб. Тому американський президент і його радники вважали: ліквідація ключових фігур з-поміж військово-політичної еліти і бомбардування військових об’єктів призведуть до швидкого колапсу режиму аятол, внутрішнього повстання та дефрагментації влади.
Насправді відбулося інакше. Режим не тільки вистояв, але й консолідувався, став навіть радикальнішим. А населення Ірану, в усякому разі певна його частина, згуртувалося навколо влади через зовнішню загрозу. Така реакція суспільства загалом типова. Але американці чомусь не розглядали її як вірогідний сценарій.
Адміністрація Трампа не очікувала, що Іран наважиться на масові обстріли сусідів, крім цілком прогнозованих ударів по Ізраїлю. Однак Тегеран пішов ва-банк і вдарив по базах США, розташованих на Близькому Сході. Під удар іранських ракет і дронів потрапили ОАЕ, Кувейт, Бахрейн, Катар, Саудівська Аравія, Оман, Йорданія. Фіксували спроби атакувати Туреччину й Азербайджан. Британська військова база на Кіпрі теж стала об’єктом нападу. За попередніми оцінками, Іран завдав понад 4000 ударів по арабських країнах Перської затоки та Ізраїлю. Причому іранські військові цілили по цивільній інфраструктурі, портах, підприємствах нафтопереробного й енергетичного комплексу. Хоча більшість засобів атаки перехопили системи ППО, стратегія горизонтальної ескалації спрацювала.
Неприємною несподіванкою для американської адміністрації стало закриття Іраном Ормузької протоки, через яку світ отримує близько 20 % поставок нафти. Це відразу ж спровокувало шок на енергетичних ринках і стрімке здорожчання чорного золота майже удвічі. Спочатку Трамп публічно применшував ризики для енергетичних ринків, вважаючи їх короткостроковими. Але коли стали очевидні економічні втрати і зросли ціни на пальне, американський президент занервував. Стало зрозуміло: без наземної операції та фізичного контролю над низкою островів і частиною іранського узбережжя, розблокувати Ормуз нереально. Експерти попереджали про такий цілком логічний хід Ірану. Проте в Білому домі чомусь вирішили проігнорувати ці застереження.
«Епічна лють» стала не прикладом ретельно продуманої операції, яка мала б враховувати ризики затяжної війни, ескалації чи економічних наслідків, а сценарієм активної імпровізації. Від Трампа лунало багато суперечливих і неоднозначних заяв. Він озвучував різні ультиматуми, дедлайни, погрози, аж до «знищення всієї цивілізації за одну ніч», і вимоги безумовної капітуляції. Переносив терміни закінчення військових дій. Американський лідер говорив і про «два-три дні» і про «чотири чи п’ять тижнів». У березні заявляв, що операція майже завершилася і що Америка «випереджає графік». А на початку квітня шантажував країни Європи вимогою направити свій флот у зону бойових дій. Цікаво, що Трамп, як і Путін, намагався уникати слова «війна», вживаючи евфемізм «військова операція» на означення бойових дій проти Ірану.
У війні проти Ірану США спочатку не схотіли, а потім не змогли заручитися підтримкою країн НАТО. І навіть належно не попередили їх про свої плани. Тому європейські союзники відмовилися брати участь в атаці на Іран, а дехто відверто розкритикував односторонні дії Америки, які сприяють ескалації. Іспанія, Франція, Італія й Австрія закрили повітряний простір для американської військової авіації. Також європейські союзники по НАТО відмовилися взяти участь у деблокаді Ормузької протоки, наголосивши, що це не місія Північноатлантичного альянсу. Згодом європейці засудили дії Ірану та спільно з іншими країнами світу закликали припинити блокаду важливого торговельного шляху. Однак не поспішали долучатися до військової місії у протоці. Це послабило позицію США як світового лідера й підірвало глобальну легітимність операції.
Війна, яку планували як «коротку та переможну», перетворилася на стратегічний глухий кут з економічними, політичними й репутаційними втратами для США. Режим в Ірані зазнав болісних втрат, але вистояв. Ормузька протока стала інструментом тиску, а Трампу довелося погодитися на перемир’я.
Очевидно ставити крапку в історії військового протистояння США та Ірану ще рано. Є сумніви, що через два тижні сторони відновлять повноцінні бойові дії. Проте не виключено, що це знову станеться в найближчому майбутньому. Зараз найбільша інтрига — в якому напрямку розвиватиметься ситуація в Ірані. А тут можлива як консолідація режиму, так і його дефрагментація та боротьба за владу за умови зникнення прямої військової загрози ззовні.
Фундаментальні причини іранської загрози для Близького Сходу й Ізраїлю не вирішені. Ісламістський режим, очевидно, зумів зберегти близько 400 кг збагаченого урану. Тегеран не відмовився від реваншистських планів і досі володіє деякими запасами ракет і БпЛА. Недарма у країнах Перської затоки і в Тель-Авіві вкрай обережно поставилися до рішення Трампа взяти паузу і спробувати про все домовитися з Тегераном. Віддалено така переговорна тактика нагадує періодичні спроби Білого дому налагодити особливу взаємодію з Росією, ігноруючи думку й інтереси України і Європи. Непередбачувана поведінка американського президента викликає сум’яття серед союзників Америки. Вона не сприяє порозумінню та довірі, що грає на руку ворогам.
Військова операція в Ірані продемонструвала: статус США як світового поліцейського суттєво похитнувся. Груба сила без стратегії та розумного плану не завжди працює. Асиметричні дії результативніші за симетричні. А надмірна імпульсивність, егоцентризм, мінливість у діях і рішеннях здатні нівелювати навіть серйозну перевагу сил і засобів. Та змарнувати шанс здобути стратегічну перемогу в битві з важливим союзником Москви і Пекіна.