На перших порах: діаспора і “підйомні”
Італія прийняла приблизно 150 тисяч українських біженців, продемонструвавши при цьому такий собі національний парадокс: з одного боку, відкрили зелений коридор — безпрецедентно спростили процедури й правила, надали права та встановили грошову допомогу. А з іншого — навіть з усіма цими привілеями українцям тут складніше, ніж у північноєвропейських державах, оскільки соціальним раєм Італію назвати складно.
Близько 90% українців розселилися у друзів і знайомих, і лише решті житло надала держава. Тобто фактично питанням житла займалася українська діаспора. На щастя, на Апеннінах вона потужна (тільки офіційно тут проживають 300 тис. осіб), розгалужена і дуже активна. Плюс волонтери: чимало людей просто за покликом серця вирішували і досі влагоджують побутові проблеми втікачів від війни.
Державі вдалося не надто продумано. Певну кількість біженців розселили в готелях. А оскільки більшість – це жінки з дітьми, то вони, природно, записали дітей у школи, садочки та гуртки, а також до місцевих лікарів. Та вже за кілька місяців, коли діти почали приживатися на новому місці, багатьом оголосили, що готелі — це лише первинна допомога, тож з них треба виїхати. Куди? До центрів проживання мігрантів або іншого соціального житла, яке може бути розташоване в іншому регіоні, нерідко десь у глибинці, майже без транспортного сполучення із “цивілізацією”.
У тих, хто зупинявся у друзів чи знайомих, виникали схожі проблеми. Після кількох місяців проживання разом нерідко господарі та гості втомлювались від цього – доводилося якось вирішувати колізію. Тому середній український біженець (найчастіше біженка) в Італії має за плечима один-два чи більше переїздів.
Грошова допомога біженцям була 300 євро на дорослого і 150 на дитину протягом трьох місяців. А далі, мовляв, влаштовуйтеся на роботу, оплачуйте собі все самі. Й інтегруйтеся. Тобто це радше не соціальна допомога, а “підйомні”: ми вас підштовхнули, далі все самі. Що, в принципі, не дивно, якщо згадати, що при владі в Римі — ультраправа партія.
Утім з працевлаштуванням виникає чимало складнощів. Адже жінки, які прибули до Італії, здебільшого: перше – мають вищу освіту, друге – малих дітей і третє – прагнуть повернутися в Україну “вже найближчим часом”, тому італійської не вчать (“я ж тут тимчасово, а італійська — це ж не англійська, нащо вона?”). Якщо додати, що легко в Італії можна знайти фактично тільки роботу з прибирання у приватних будинках, то можна зрозуміти, чому лише 11% українських біженок працевлаштувалися. Найчастіше — у готельному чи ресторанному бізнесі. Плюс певний, дуже невеликий відсоток біженців перевіз роботу із собою, адже може працювати за фахом віддалено. Є й ті, хто вступив до італійських вишів й здобуватиме вищу освіту вже на Апеннінах.
Куди жити?
Трішки більше ніж рік — це якраз та психологічна межа, за якою вже слід вирішити: що далі? Будемо пускати тут коріння чи повертатися на батьківщину? Не можна ж весь час жити “відкладеним життям”. Власне, певна кількість “італійських” українців уже вирішила. За весну-літо 2023 року повернулася й повертається чимала кількість біженців. Причин багато.
Італія фактично не конкурує з Україною за цей людський капітал (а ми ж пам’ятаємо, що здебільшого це досить молоді освічені жінки з дітьми). Хоча демографічна ситуація Апеннін дуже сумна: тут народжується заледве 400 тисяч дітей на рік, а помирає понад 700 тисяч осіб. Тобто насправді мігранти потрібні до зарізу. Молоді, освічені, працьовиті, з дітьми — тим паче. Навіть прем’єр-міністерка Джорджа Мелоні під час нещодавньої чергової кризи довкола міграційного питання зазначила, що з нелегальною міграцією слід усіляко боротися, а от легальну треба підтримувати.
Проблему нелегальної міграції уряд Мелоні дійсно опрацьовує: 8 червня в Люксембурзі міністри внутрішніх справ країн ЄС підписали угоду про два головні правила Пакту про міграцію — документ, про який не могли домовитися впродовж дев’яти років. Для Італії болючим питанням є правило “першого в’їзду”, згідно з яким займатися мігрантом має та країна ЄС, в яку він найперше прибув. А для африканців це Італія, Греція, Мальта... Тож Рим багато років добивається перегляду цих правил і перерозподілу мігрантів рівномірно всередині ЄС. У червні Італії, за словами її міністра внутрішніх справ, вдалося наполягти на одному з головних меседжів: “Не хочемо, щоб ЄС нам платив за те, щоб ми тримали в себе нелегалів”.
При цьому модернізація програм легальної імміграції, мабуть, чекає кращих часів. Принаймні нічого схожого на канадські імміграційні правила Рим поки що не запроваджує.
Українські біженці нині мають усі легальні підстави проживати в Італії. До 31 грудня 2023 року. Що далі — невідомо. Чи можна буде їх подовжити, ще невідомо. Тож невизначеність з документами теж не полегшує планування життя.
Крім того, Італія дуже складно і неохоче визнає закордонні дипломи і не пропонує кваліфікованої роботи. Навіть з дуже хорошим знанням італійської. Через деякі особливості місцевого законодавства стати шкільним учителем іммігрантові тут майже нереально (на відміну від тих-таки північноєвропейських країн). Тож Італію не назвеш країною, де легко розпочати нове життя.
Українські демографи прогнозують, що приблизно дві третини українських біженців залишаться в державах ЄС. Плюс до вже інтегрованих дружин і дітей після перемоги можуть переїхати їхні чоловіки і батьки. У якійсь кількості випадків так і буде. Але насмілюся висловити припущення, що для Італії ця пропорція виглядатиме інакше, а сценарій “а потім тато переїхав до нас” буде радше рідкістю.
Гадаю, більшість прибулих після лютого 2022-го повернеться на батьківщину або переїде деінде в ЄС. Власне, це вже відбувається.
Хоча скажемо відверто: Україна також поки що не має чіткої стратегії, як повернути громадян, які дуже потрібні вдома. І для прийдешньої відбудови, і для майбутнього держави взагалі.
