Після того, як Радянський Союз і нацистська Німеччина поділили між собою Польщу у 1939 році, Волинь зіткнулася із новою формою колонізації — совєтською. Відбулося те, що перуанський соціолог Анібаль Кіхано і аргентинський філософ Вальтер Міньйоло описали як «зміну колоніальних матриць». У новій парадигмі бути “селянином” вже не було принизливим, але українців індоктринували у різновид марксистської ідеології. Це була “колонізація розуму”, у термінах Нанді та Тхіонґо, глибша і жорсткіша за польську перед тим. Крім того, якщо польська держава намагалася маргіналізувати українські еліти, відтісняючи їх від влади, то радянська влада розпочала їх фізично знищувати. НКВС провело тотальну «зачистку» всіх, хто міг бути інтелектуальним чи політичним лідером українців. Останнім акордом цієї політики став розстріл радянською владою біля двох тисяч вʼязнів Луцької вʼязниці 23 червня 1941 року — прямо напередодні вступу до міста німецьких окупаційно-колоніальних сил.
Усім трьом колоніальним силам: російській, польській та німецькій, протистояла Українська Повстанська Армія. Її основні зусилля були спрямовані на боротьбу з Червоною армією, Вермахтом та Армією Крайовою. Втім, частина операцій виявилася спрямована проти польського населення. Метою було знищення або примусове виселення усіх поляків з території, яку провід УПА розглядав як таку, що належатиме до незалежної України після війни. Тобто йшлося про гомогенізацію населення, подібну до тією, що її впроваджувала на українських землях Друга Річ Посполита до Другої світової війни. УПА у своїй боротьбі проти польського гегемона відтворювала його методи, а інколи застосовувала їх із ще більшим насильством. У цьому й полягає небезпека шляху Фанона, яким пішла УПА і які привів подібні визвольні рухи до фіаско.
Читайте такожУкраїнський фанонізм: Коліївщина і Волинь
Одним із них був Союз народів Анголи. За чистим співпадінням, абревіатура назви цього союзу португальською, União das Populações de Angola, така сама, як УПА. У 1961 році ангольський УПА розпочав збройне повстання проти португальської колоніальної імперії. Озброєні переважно мачете, його бійці атакували португальські фазенди, адміністративні центри та поліцейські відділки на півночі Анголи, фізично знищуючи у тому числі португальських поселенців, від чоловіків до дітей, а також тих ангольців, яких вважали асимільованими чи лояльними до португальців. Це була антиколоніальна боротьба за Фаноном. Який, до речі, був особисто знайомий із лідером ангольського УПА Голденом Роберто. Як і українська УПА, ангольський УПА боровся на три фронти: проти португальських і радянських колонізаторів (які діяли у неоколоніальний спосіб через Народний рух за визволення Анголи, MPLA), та внутрішніх конкурентів. Обидві УПА врешті-решт програли Радянському Союзу. Тим не менше, вони стали тим, кого послідовники Ґрамші називають контргегемоном. Тобто силою, яка у боротьбі з колоніальним гегемоном за своєю організованістю та потужністю зрівнялася з ним.
У більшості антиколоніальних рухів силою, яка перетворювала субальтерність на контр-гегемонію, був націоналізм. Саме він зазвичай інтегрував множинність дрібних субальтернів (племена, касти тощо) у потужну визвольну силу, яка часто мала успіх у деколонізації. Втім, націоналізм зазнав і критики з боку колоніальних теорій. Наприклад, індійський історик Парта Чаттерджі у книзі «Націоналістична думка і колоніальний світ» справедливо зазначав, що нація-держава — це суто європейський концепт. Тому, коли антиколоніальний рух починає мислити категоріями класичного націоналізму, він уже потрапляє в неоколоніальну залежність від Заходу, погоджуючись грати за правилами колонізатора. Критикував націоналізм і Фанон, хоча націоналізм у поєднанні із фанонізмом можуть призвести до найбільш руйнівних результатів. Наче відчуваючи це, він попереджав, що якщо націоналізм не переростає у глибшу соціальну та гуманістичну свідомість, — він швидко вироджується у шовінізм і трайбалізм. Так трапилося, наприклад, в Анголі, де прорадянський рух MPLA використав націоналістичні гасла лише для того, щоб монополізувати владу і контроль над ресурсами.
Націоналізм став однією з рушійних сил успішного унезалежнення України в 1991 році — через Народний Рух України. Тоді, правда, збройна боротьба не знадобилася. Але, як виявилося пізніше, ця боротьба була лише відкладена — на 23 роки. Україна, не бажаючи того, як і під час війн Хмельницького, і під час Коліївщини, і визвольних змагань доби УНР та ОУН-УПА, знову змушена йти шляхом Фанона чи, принаймні, Мандели, хоча їй хотілося б йти шляхом Ганді. Але йти шляхом Ганді було б для України самогубством, тому що вона має справу не з Британською, а Російською імперією. А Москва, як там люблять повторювати, сльозам не вірить.
У 2014 році, із анексією Криму, по суті відбулася спроба реколонізації частини України, тому що над цим українським півостровом було встановлено прямий контроль Москви. Українці там стали субальтернами, але ще більшими субальтернами стали кримські татари, які були такими і в царський, і радянський періоди, коли їх у 1944 році було депортовано — у відповідності до загальних колоніальних практик. Водночас на сході України були утворені начебто незалежні Донецька і Луганська «народні республіки». Там було встановлено відверто неоколоніальний режим. Контроль Москви над всіма процесами в цих «республіках» навіть не приховували. Їх планували використати задля того, щоб потім вживити в політичне тіло України і прискорити процеси неоколоніалізації в ньому.
Ці процеси були запущені невдовзі після проголошення Україною незалежності. Вони передбачали відновлення російського впливу через інструменти мʼякої сили, такі як культура та релігія. Також активно використовувалася економіка та особливо корупція, яка стала одним з найбільш ефективних інструментів неоколонізації України, зокрема через плекання в ній компрадорських еліт. Уособленням цих еліт став Віктор Янукович. Саме з ним в українському громадянському суспільстві найбільше повʼязували ризики реколонізації України Росією.
Читайте також«Русскій мір» як колоніалізм
Щоби знизити ці ризики, громадяни виходили на протести взимку 2004-2005 та 2013-2014 років, які скорочено називають Майданами. Ці протести також можна називати антинеоколоніальними. Вони були спрямовані проти таких інструментів неоколонізації як корупція та авторитаризм. Примітно, що їхніми основними рушійними силами не були ані націоналізм, ані фанонізм. Вони радше йшли шляхом Ганді, і перемогли фактично без застосування насильства. Насильство було застосоване до самих протестувальників, більше сотні яких загинуло під час Майдану 2013-14 років.
Коли Путін побачив, що всі спроби відновити контроль над Україною через неоколоніальні засоби провалилися, він вдався до старих колоніальних засобів, розпочавши повномасштабне вторгнення в лютому 2022 року. Так почалася колоніальна війна, у якій Україна відповідає антиколоніальним спротивом. Це одна з найбільш жорстоких колоніальних війн за всю їхню історію. Я би порівняв її з війною Муссоліні проти Ефіопії. В обох випадках йдеться про агресію з боку фашистського або квазіфашистського режиму, який самостверджується через гасло “зробити… великим знову”. У випадку Муссоліні, це було “Зробити Римську імперію знову великою”, а у випадку Путіна: “Зробити Радянський Союз або Святу Русь, або одночасно те і те, знову великими”. Як для Муссоліні напад саме на Ефіопію був реваншем за поразку італійської армії у битві при Адуа у 1896 році, так для Путіна напад на Україну став реваншем за поразку у Холодній війні.
І методи війн Муссоліні та Путіна подібні. Обидва використовували хімічну зброю, знищували цивільну інфраструктуру, у тому числі шпиталі, влаштовували екоцид. Як у 1937 році італійці під командуванням маршала Ґраціані знищили тисячі жителів Аддис-Абеби, так росіяни у 2022 році вбивали мирних жителів Бучі та Ізюма. В обох випадках агресор супроводжував військові злочини тотальною дегуманізацією жертви. Італійська пропаганда зображувала ефіопів «дикунами», які не заслуговують, щоби жити. Російська пропаганда використовує подібну риторику.
Читайте такожМасове поховання — страшний спадок російської окупації: як харківські правоохоронці розслідують злочин в Ізюмі
Для цієї риторики характерний дуалізм, себто чорно-білий погляд на світ. Росія сприймає себе у цьому світі як щось екзистенційно біле, а Україну — як щось екзистенційно чорне. До чого не можуть застосовуватися загальні принципи гуманності. Тому не може бути обмежень і на застосування насильства. Саме таким був погляд Муссоліні на Ефіопію, та й багатьох інших колонізаторів на свої колонії. Як це описав Франц Фанон у класичному уривку:
«Колоніальний світ — це світ, розітнутий навпіл. Його лінія поділу, його кордони позначаються казармами та поліцейськими відділками. [...] У колоніальних країнах офіційним, законним посередником, речником влади та режиму гноблення є поліцейський і солдат. [...] Саме вони своїм безпосереднім втручанням, своїм частим і прямим застосуванням сили підтримують контакт із колонізованим і радять йому зберігати спокій за допомогою ударів прикладом або напалму. [...]
Колоніальний світ — це маніхейський світ. Колонізатору недостатньо фізично обмежити простір колонізованого за допомогою своєї поліції та армії. [...] Звертаючись до логіки абсолюту, колонізатор перетворює колонізованого на квінтесенцію зла. Це суспільство не просто позбавлене цінностей — колонізованого оголошують ворогом самих цінностей. У цьому сенсі він є абсолютним злом».
Читайте такожПутін як Леопольд (але не кіт)
Хоча Фанон і виправдовував зворотнє насильство колонізованих по відношенню до колонізаторів як екзистенційно необхідне, українська армія у своєму спротиві російській агресії здебільшого не йде шляхом фанонізму. Росіяни своїми ракетами цілять по лікарнях і школах, намагаючись вбити якомога більше цивільних, позбавити їх тепла у холодну зиму, а українці не відплачують тим самим. Вони завдають удари по нафтопереробним і військовим заводам. Коли гинуть російські цивільні — це не через те, що українці хотіли їх вбити, а переважно — через роботу російської ППО. Іншими словами, навіть коли росіяни нічим не обмежують себе у жорстокості, українці у своєму антиколоніальному спротиві більше йдуть шляхом Мандели, а не Фанона.