Крокодилячі сльози Леопольда
Як і Путін зараз, Леопольд ІІ на словах засуджував поневолення, але робив протилежне до того, що казав. Риторика бельгійського монарха, правда, була ще не антиколоніальною, а аболіціоністською, себто спрямованою проти работоргівлі й рабовласництва.
Як більшу частину 20 століття визвольний рух на Глобальному Півдні був головно проти колоніалізму, так у 19 столітті — проти рабства. Спочатку заборонили не рабство як таке, а работоргівлю. Першою це зробила об’єднана Дансько-норвезька монархія 1803 року. У 1807 році те саме зробила Велика Британія. Тоді англійський флот — найбільший у світі — почав перехоплювати в тому числі іноземні судна, що перевозили рабів. А 1833 року парламент у Лондоні прийняв Акт про скасування рабства, який звільнив усіх рабів у британських колоніях.
Так Захід від скасування работоргівлі зробив наступний крок — до скасування рабства як такого. Незабаром цей крок зробила ще одна величезна колоніальна сила того часу: Франція звільнила рабів у своїх колоніях 1848 року. Потім у США у громадянській війні (1861–1865 рр.) перемогла аболіціоністська Північ. Рабство заборонили 13-ю поправкою до Американської конституції. Навіть Російська імперія скасувала кріпацтво 1861 року. Нарешті 1888 року Бразилія останньою з країн Західної півкулі скасувала рабство. На тлі цього успіху антирабовласницька риторика стала дуже популярною і у Брюсселі. І король Леопольд ІІ не міг не підхопити її.
Його влада у Бельгії була обмеженою — монархія в цій країні, як і в більшості європейських країн того часу, була конституційною. Леопольд ІІ не мав не лише влади, але й грошей. А проте, саме влада і гроші стали його ідеєю-фікс. І він вирішив, що здобуде їх лише в одному місці — Африці. Бельгієць бачив, як багатіють на африканських ресурсах англійські і французькі монархи, і хотів цього ж. Але майже все узбережжя континенту — найцінніше з погляду колоніальних ресурсів того часу — вже було зайняте. Аж тут шотландський місіонер Девід Лівінгстон і валлійський авантюрист Генрі Стенлі у 1870-х роках розвідали річку Конго, що протікала через усю Африку. І Леопольд вирішив, що це його шанс.
Як уже зазначали, тоді груба колонізація через завоювання й поневолення була вже не в моді. Тому Леопольд ІІ міг заходити в Африку, лише вдаючи із себе альтруїста, філантропа і борця з работоргівлею. А та не зникла в східній частині континенту, звідки мусульманські торгівці вивозили чорношкірих рабів до Аравійського півострова. Вони це робили ще до приходу в Африку португальців у XV столітті і продовжували робити у ХІХ столітті, не зважаючи на західні аболіціоністські кампанії. Леопольд ІІ пообіцяв покласти край цій практиці, що справді схвально сприйняли в європейських столицях.
Але головною метою Леопольда ІІ було заволодіти африканськими землями. Знову ж, просто відібрати їх у тубільців було вже неприйнятно. І він через своїх емісарів почав укладати з місцевими вождями угоди. А вожді зазвичай навіть не розуміли, що підписували, і сам цей процес був маніпуляцією. Зараз ми назвали б це рейдерством, завдяки якому Леопольд ІІ переписав на себе величезну територію, у 77 разів більшу за Бельгію. Маніпулятивною була і назва новоствореної держави — Незалежна держава Конго. Спочатку її території мали значне самоврядування, але незабаром влада короля стала там абсолютною. Також Леопольд обіцяв європейцям і американцям, що Конго буде зоною вільної торгівлі для всіх, що було дуже прогресивно й суттю лібералізму того часу. Утім згодом усі доходи від експорту каучуку, слонової кістки й інших ресурсів пішли виключно на рахунки бельгійського короля. Досі жоден аудит точно не оцінив, скільки ж багатств цієї країни він собі присвоїв. Як навряд чи хто-небудь дізнається, скільки російських багатств присвоїв собі Путін.
Нова Москва
Це зараз Володимир Путін робить заяви, що Росія ніколи не була колонізатором. Насправді ж була, в Африці зокрема. І Леопольд ІІ, і росіяни запізно вирішили долучитися до розподілу цього континенту, тому мусили вдаватися до хитрощів, аби все ж проштовхнутися туди з-поміж великих колонізаційних сил. Леопольд використовував ліберальну риторику, а росіяни — риторику традиційних цінностей. Вони засновували африканську колонію як духовну місію, куди завезли чимало духовенства різних ступенів свячення — від священників до монахів. Люди в рясах складали десь третину поселення, яке назвали Новою Москвою. Ця Москва була на території теперішнього Джибуті. Росіяни мали намір використовувати її як плацдарм для колонізації Африканського рогу. Саме так росіяни використовують зараз Російську православну церкву — як інструмент своєї неоколоніальної політики. Тоді росіян з Африки виселили французи. Зараз росіяни виганяють французів з Африки через контрольовані диктаторські режими.
Жорстокість «визволителів»
Зокрема, вони вигнали французів з Малі — під приводом боротьби з колоніалізмом. Натомість російські найманці з Африканського корпусу, який сформували із залишків «вагнерівців», «уславився» неймовірною жорстокістю щодо місцевого населення. За свідченням голови однієї сільської громади, росіяни застосовують «політику випаленої землі… Солдати ні з ким не розмовляють. Вони стріляють у кожного, кого бачать — без запитань і попереджень. Люди навіть не знають, за що їх убивають». Росіяни відрізають своїм жертвам голови, ґвалтують. Ось свідчення про їхні злочини в малійському місті Мура:
«Декілька днів наприкінці березня 2022 року FAMA (Військові сили Малі) і «Вагнер» брали участь в облозі міста Мура. Малійські та російські сили грабували, затримували і стратили сотні людей. Щонайменше п’ятсот осіб незаконно стратили, декого вбили без будь-яких допитів. Щонайменше 58 жінок і дівчат зазнали сексуального насильства. Найманці викрали ювелірні вироби й вилучили мобільні телефони, найімовірніше, щоб люди не могли знімати їхні звірства на відео».
Ці події відбулися в той самий час, коли росіяни чинили такі самі злочини в Бучі й інших українських містах. В Африці вони робили і роблять це, прикриваючись гаслами боротьби з тероризмом і колоніалізмом.
Так само Леопольд ІІ, прикриваючись риторикою боротьби з рабством, приніс в Конго жорстокість, про яку в Африці тоді вже забули. Жорстокістю намісники Леопольда примушували конголезців працювати поза людські сили. Ось кілька з багатьох свідчень, що збереглися:
«Я знав Малу Малу (африканське імʼя лейтенанта приватної армії Леопольда ІІ в Конго). Він був дуже жорстоким; змушував нас приносити каучук. Одного дня я на власні очі бачив, як він убив місцевого на імʼя Бонгіянга тільки тому, що серед пʼятдесяти кошиків з каучуком, які були принесені, він знайшов один, який не був достатньо повним. Малу Малу наказав солдату Тшумпа схопити [Бонгіянгу] і привʼязати його до пальми. Було три набори мотузок: один на висоті колін, другий на висоті живота, а третій стискав його руки. Малу Малу мав патронташ на поясі; він узяв свою гвинтівку, вистрілив з відстані близько 20 метрів і однією кулею вбив Бонгіянгу».
Ще один місцевий свідок на імʼя МʼПутіла розповідав:
«Як ви бачите, моя права рука відрізана… Коли я був дуже маленьким, солдати прийшли воювати в моє село через каучук… Коли я втікав, куля зачепила мою шию і залишила рану, шрами від якої ви можете бачити досі. Я впав і прикинувся мертвим. Солдат відрізав мені ножем праву руку і забрав її. Я бачив, що він ніс інші руки… Того ж дня вбили моїх батька і матір, і я знаю, що їм відрізали руки».
Жорстокість солдатів Леопольда ІІ зіставна із жорстокістю солдатів Путіна в Африці й Україні. Між ними чимало й інших паралелей. Наприклад, чимала кількість солдатів Леопольда ІІ і Путіна були яничарами — місцевими дітьми, викраденими з родин, або які втратили батьків. І той, і той створили цілі табори, де дітей виховували й учили вбивати власний народ. Ось які інструкції Леопольд давав особисто:
«Ми повинні створити три дитячі колонії. Одну у Верхньому Конго, поблизу екватора, власне військову, з духовенством для релігійного навчання та професійної освіти. Одну в Леопольдвілі під керівництвом духовенства, із солдатом для військової підготовки. Одну в Бомі, як у Лео… Мета цих колоній — перш за все забезпечити нас солдатами».
Леопольду у перевихованні дітей допомагали деякі представники католицького духовенства. Те саме допомагає робити Путіну Російська православна церква. Ось особисте свідчення, яке я отримав приватно з Росії, і вперше публікую його:
«Там (у Росії) є табори, які підпорядковані прямо державі, а є підпорядковані різним громадським організаціям… Якщо це державний ПТР (пункт тимчасового розміщення), то там, швидше за все, заборонено говорити по-українськи, і всяка жовто-синя символіка заборонена, і в цілому на дітей там досить сильно тиснуть. Якщо вони себе вважають українцями, це для них погано. І тому багато хто там просто каже, що вони росіяни і таке інше… Є також різні православні організації, кадировські — загалом ці організації людожерські, які роблять те саме, але з більшою старанністю».
Корупція
Не всі християнські місіонери покривали або брали участь у злочинах Леопольда ІІ в Африці. Були й такі, що били на сполох. На Заході це створило для бельгійського монарха купу політичних і медійних проблем. Він намагався вирішити ці проблеми тими самими методами, що й Путін: залякуванням і підкупом. Корумпував газети й політиків, організовував підставні благодійні організації, які намагалися вибілити його імідж.
Найбільшого успіху йому вдалося досягнути у Сполучених Штатах Америки. Там він найняв лобіста Генрі Шелтона Санфорда. Хоч той уже не обіймав офіційних посад, але був другом президента Честера Артура. Санфорд сильно нагадує іншого президентського друга — Віткоффа. Він також діяв в обхід Держдепартаменту, здійснюючи човникову дипломатію між президентом США і королем Бельгії. Лобіював інтереси Леопольда ІІ і в Сенаті, від якого залежало визнання влади короля над Конго. Зокрема, зацікавив цією темою голову сенатського комітету з міжнародних справ Джона Тайлера Моргана, запропонувавши Конго як місце, куди можна було депортувати чорношкірих американців. Також Леопольд через Санфорда запропонував американцям нульові тарифи на їхній імпорт до Конго та сприятливі умови для інвестицій.
Усі ці зусилля призвели до бажаного для Леопольда ІІ результату — 1884 року США першими у світі визнали його права на Конго. Тоді як інші західні держави були різко проти цього, бо вже знали про злочини проти людяності там. Німецькому Кайзеру Вільгельму навіть приписують характеристику Леопольда як «сатани і мамони в одній особі».
Як і зараз у випадку України, тоді британці очолили кампанію проти злочинів Леопольда ІІ в Конго. Найактивнішим викривальником був Едмунд Морель. Його підтримували і відомі діячі культури, такі як Артур Конан Дойл, Джозеф Конрад, і церковні діячі. Під тиском насамперед англійського суспільства й уряду король Леопольд ІІ був змушений відмовитися від Конго. Але він не віддав його просто так, а продав бельгійському уряду.
Чистилище після пекла
Хоча бельгійський уряд припинив жорстоку експлуатацію в Конго, пограбування природних ресурсів цієї країни тривало. Та й практик Леопольда ІІ ніяк не засудили — про них голосно мовчали. Король залишився героєм у Бельгії, ба навіть у школах Конго його ставили в приклад дітям. Уряд Бельгії так і не взяв на себе повної відповідальності за експлуатацію. Наприклад, уже у 2001 році міністр закордонних справ Бельгії Луї Мішель надсилав дипломатичним представництвам своєї країни по всьому світу конфіденційний меморандум з інструкціями, як відповідати на незручні запитання про роль Бельгії в експлуатації Конго: «Переводьте розмову на тему діяльності Бельгії на благо миру в Африці сьогодні». Як і нині, коли йдеться про Україну, тоді для бельгійського уряду гроші були важливішими за справедливість.